Журналіст, громадський діяч і волонтер Наталія Зотова – про родину, захоплення та нову роботу

Здається, в Закарпатті немає людини, яка б не знала журналіста Наталію Зотову. Її репортажі завжди були гострими та захоплюючими. Утім нещодавно вона змінила професію. Тож якою є зараз її робота і що змінилося в її житті? Про це та інше й наша сьогоднішня розмова з пані Наталією

– Журналістика – це професія, з якою не розлучаються ніколи… це – покликання, навіть, сказала б, стиль життя. Що ж спонукало змінити рід діяльності, чи не шкодуєте вже про свій вибір?

– Власне, за освітою я не журналіст. У професію потрапила абсолютно випадково ще в далекому 1998 році. Дуже спокійно ставилася до професійної кар’єри і не мала амбіцій в цьому плані. Так і не стала членом Спілки журналістів, заслуженим журналістом. Просто виконувала добросовісно свою роботу, була відкритою до знань, до зауважень. А ще завжди знала, що рано чи пізно я піду з цієї професії. Професійне «вигорання» наздогнало мене під час війни. Після зйомок поховання перших загиблих бійців не змогла увійти у звичний ритм роботи і згодом написала заяву на звільнення. Це сталося більше року тому. Коли мені запропонували очолити управління праці та соціального захисту, я якраз готувала пакет документів для того, щоб стати на біржу. Якщо чесно, то була на той час дуже виснаженою: і своєю нелегкою професією, і волонтерством, і розлукою з чоловіком, який також був на війні. Утім, часу на роздуми не було. Порадилася з рідними, з близькими друзями. Усі вони переконували, що я повинна піти й спробувати щось змінити в системі влади не словом, так би мовити, а ділом. Про свій вибір не шкодую і не шкодувала ані хвилини. Мені подобається те, чим маю змогу зараз займатися.

– З якими труднощами довелося зіштовхнутися на новій роботі?

– Найважче – це не дати системі тебе зламати. Насправді робота чиновника і робота у приватній структурі, де працювала я, дуже відрізняються. Якщо в мене, наприклад, ламалася техніка, то за лічені дні в мене була або нова техніка, або відремонтована. Приватник цінує робочий час співробітника, який працює на благо компанії, тому намагається зробити умови його роботи комфортними й не дозволяє простоювань чи зволікань у вирішенні проблем. Хоча в Мукачеві на рівні органів місцевого самоврядування такий підхід і впроваджується наразі, держава до цього ще не дійшла. Наприклад, щоб списати ржавий корпус одного з наших автомобілів, ми провозилися десь півроку. Старі комп’ютерні монітори досі не списали, бо утилізувати їх можуть лише у Львові. Але це дрібниці. Це те, що лежало роками і може ще полежати. А от коли справа стосується вирішення непередбачуваних нагальних питань… І кошти наче є, а використати їх не можемо: треба вносити зміни до діючих програм, виписувати нові програми, писати пояснювальні записки, проходити комісії, виконкоми, сесії. Все це забирає багато часу і дуже часто ота проблема обростає новими супутніми проблемами за цей час – і коштів треба ще більше. Це дуже мене обурює. Я звикла, вирішувати проблеми одразу. А ще дуже дратують деякі безглузді, як на мене, розпорядження згори і купа непотрібної паперової роботи.

– А чи є якісь позитиви?

– Безперечно! Найбільший позитив – це те, що ми реально змінюємо систему соціального захисту нашого міста і маємо абсолютну підтримку щодо цього з боку влади. На сьогодні у нас уже проведена реорганізація нашого управління, яка впорядкувала і зробила більш злагодженою нашу роботу. Ми повністю перейшли на електронний документообіг, оновили комп’ютерну техніку, придбали принтери та сканери. Також встановили нове програмне забезпечення для бухгалтерського відділу і перейшли на державну субсидійну програму. Ми відкоригували прийом громадян. Наразі у нас створено єдиний кабінет звернень, де працюють універсальні адміністратори, які можуть надати консультацію практично з будь-яких питань. Тепер, якщо людина подає заяву на субсидію, її одразу на прийомі вносять до субсидійної бази і ця заява «не бігає» кабінетами. Ми впорядкували наш архів і запланували зробити його електронну версію. Крім того, ми почали активно висвітлювати свою діяльність у засобах масової інформації, в соціальних мережах та на офіційному сайті.
Великим досягненням вважаю також нашу програму «Додаткового соціально-медичного захисту мукачівців». Фактично це стало першим моїм завданням від мера нашого міста Андрія Балоги. На сьогодні бюджет цієї програми перевищив десять мільйонів гривень. Здебільшого, люди звертаються по допомогу на дороговартісне лікування. Найбільша сума, яку наші депутати погодили на сесії міськради – сімсот тисяч гривень на пересадку печінки юнакові, донором для якого стала його мама.

– Що найбільше хвилює мукачівців? У чому вдається їм допомогти? Скільки є нужденних, які в них основні негаразди?

– Є одна загальнодержавна проблема – стрімкий ріст вартості комунальних послуг. Звісно, що за таких умов зростає кількість субсидіантів. Поки що ми працюємо в екстремальному режимі: лише зараз завершуємо поповнення нової програми попередніми справами. Але нам вдалося прорахувати всі ймовірні ризики, тому зимовий сезон призначення субсидій ми не завалили.

– А чи підтримує родина?

– Звісно! Без підтримки рідних людей мене би не було.

– Ви багато робите у плані допомоги військовим як волонтер…

– Я вважаю, що волонтерство було виправданим два роки тому, коли почалася війна і до цього ніхто не був готовим: ні держава, ні ми усі. Тоді, за таких умов, саме волонтери і люди, які робили пожертви на армію, і витягнули цю армію й допомогли нашим захисникам боротися за нашу землю. Наразі волонтерство себе вичерпало. Рано чи пізно держава мусила перейняти ці функції на себе, а бойові командири перехопити ініціативу волонтерів «вибивати» від державних структур забезпечення для своїх підрозділів.

– Зараз Ви – людина зайнята. А як саме проводите вільний час? Як відпочиваєте?

– Для мене найкращий відпочинок – це кухня. Люблю готувати їсти, пекти солодощі. Маю домашніх улюбленців, доглядаю за ними. Іноді беруся за вишивку чи за малювання. Та найкращий відпочинок для мене – це бабусине село. І хоча бабуся з дідусем померли вже давно, а хата пустує, наша велика родина майже щороку збирається там. Приїздять родичі звідусіль: з усіх куточків України і з-за кордону. Для мене ці зустрічі – невичерпне джерело енергії та життєвої наснаги.

– Знаю що маєте домашню улюбленицю. Розкажіть щось про неї.

– Їх у мене декілька. Але Люська особлива, бо це перша наша собака. Ця такса потрапила до нас випадково. Раніше я не дуже любила собак. Тож коли мене попередили про поповнення, я трохи розчарувалася. Не знаю, як Люська це зробила, але моє серце вона взяла з першого погляду і з першого помаху хвостом. Вона дуже розумна. Від неї вчуся радіти життю і не зважати на труднощі.

– За фахом ви вчитель, багато років пропрацювали у журналістиці. А тепер – державна служба…. Чи важко змінювати рід діяльності?

– Ні, зовсім неважко. Якщо не боїшся самовдосконалюватися, якщо відкритий до нових знань і вмієш брати на себе відповідальність – то будь-яка зміна професії відбувається без труднощів.

– Яке в житті рішення було прийняти найважче?

– Погодитися очолити управління. На той час я була дуже виснажена і нелегкою роботою телевізійника, і волонтерством, і війною. Я хотіла відволіктися, трохи пожити в спокої. Перспектива безтурботного життя – уперше за останню чверть століття – була надто спокусливою. Але справжнє життя якраз і виміряється здатністю відмовитися від спокус. Я відмовилася. Я вкотре взяла на себе відповідальність і ні хвилини про це не шкодую.

– Ви – фактично телевізійник. Які передачі дивитеся і чи часто?

– Я вас здивую, але в нашій родині вже десять років нема телевізора!

Марина АЛДОН, газета “Мукачево Express”, ексклюзивно для zakarpatpost.net