Як баба Анця споживчий кошик вивчала
Знайшла онучка Марійка в Інтернеті сайт, на якому розміщено вміст нового споживчого кошика, який нещодавно затвердив уряд для українців. Читала-читала і вирішила поділитися з бабою новиною.
— Дивися, що тут нам пропонують. На рік можемо з’їсти 99 кілограмів хліба, 4 кілограми макаронів, сім кілограмів риби і… два кілограми сала!
— А ґутта би їх трафила! – роздратовано закричала стара! – Та що ото два кіла солонини! Ти си лиш уяви! Пак добре, ко свині держит, як ми, може оту норму й за динь ізісти, а в городі, де люди м’ясо купуют. Ану, позерай лем, кулько там молока нам предлагают.
— 60 кілограмів!
— Та они што вобще здуріли? Ко молоко у кілах вимірює? А сметани кулько?
— П’ять кілограмів!
— Но йсе вобще! Тоже у кілах! Они майже корову ніґда не виділи!
— А туалетного паперу – рулон на місяць!
— І што предлагают? Лопухами ся втирати? Чи чекати докідь ото всьо усохне? А чим ся мити?
— На рік нам виділили 14 штук мила та дві пляшки шампуню! А зуби маємо чистити так, аби вистачило на рік шість упаковок зубної пасти.
Баба Анця аж за голову вхопилася.
— Маріє Божа! Іще й зуби чистити по через раз. А до дохтора ходити – пенсії не вистачит! Нині стоматологи дорогі! Пак оті столичні пани іздіваются над чиляддю!
— Але, бабусю, це ще не все! Одним телефоном ми маємо користуватися 25 років!
— Но видиш, а ти каждий гуд новий айфон просиш. А про комп’ютери што кажут?
— Їх немає взагалі… Ноутбуків – також. Як і планшетів. Навіть телевізор не бачу… Дивно! Зате раз на 15 років ми можемо собі дозволити придбати стілець та холодильник, раз на 14 років – пральну машину, а шафу – взагалі раз на чверть століття, як і письмовий стіл, люстру, набір для кухні або ліжко. На одній же подушці маємо спати 15 років.
— А ширінку кулько маю носити?
— Чотири роки! А куртку чи пальто – сім. А ще можеш собі купити на рік два бюстгальтери та шість пар трусів.
— Хотіла би я видіти тих чиновнику што шість пар трусу на гуд лиш мают і два лівчики. Нараз видко, што чоловіки такоє придумали. Ану лиш пообзерай, а чоловікам кулько трусу там заклали.
— Шість… і одні плавки.
— Но та дідови нашому повезло! А ще што?
— Десять пар шкарпеток, дві майки на рік, а кепку, шапку, шарф – на 6 років, краватку – на 5 років, бритву, рукавички – на 3 роки, леза для бритви – дві упаковки на рік.
— Най пускають боробди. Будут усі в нас, як попи ходити. Представляю свого старого з бородов до пояса.
— Перукарські послуги передбачено чотири рази на рік.
— Но та точно усі будеме патлаті й нестрижені. Як Адам і Єва.
— Повертаємось до первісного ладу.
— Із нашими урядовцями точно! А папучі кулько мож носити?
— Два роки! А гумове взуття – цілих сім.
— Даже в хижі комнатні папучі за пару місяцю пурвутся, не вто што за двадцять чотири. А калоші за сім году прямо як сито будут. Вода де затече, там і утече.
— Зате прикинь… У нас жінкам офіційно дозволили мати штани! Одну пару на чотири роки!
— А чоловікам юбки тоже дозволили мати?
— Ні. Їм передбачили лише на рік одні штани, джемпер, светр та костюм.
— Ага… А оті костюми тулько коштуют, што дідови три годи з пенсії на один збирати треба.
— А ти можеш собі дозволити носити один халат п’ять років. І спортивний костюм так само.
— Но пак я свій халат уже двадцять году ношу. Уже ся й порвав, і виблід, айбо служит іще. А спортивку, што твуй тато подарив ми на день народження лиш раз помилам, і мож ї уверти. Ану… ще ня інтересує, што там про ліки пишут?
— Слабо… Твоїх таблеток від тиску у списку немає. Є лише одна стограмова вата, два бинти, дитячий крем, сім пластирів та по сімнадцять штук анальгіну, корвалменту, валер’янки та валидолу.
— Пак ото якраз оби серце успокоїти, коли люди тот споживчий кошик увидять та порівняють із деклараціями депутату, міністру та наших чиновнику. Виключай, Марійко, комп’ютер. Не хочу більше нич знати… Якраз у ня ся валідол дома кончив. Ліпше й не читати такоє і не нервозитися!
