Закарпатські ліки від жадібності

Щоразу чекаєш нового місяця з неприємним передчуттям. Воно традиційно не обманює. Першого листопада відбувся черговий стрибок цін. Бодай на півгривні, на гривню, але практично на усе. Це при нинішньому рекордному урожаї. Можна тільки уявляти, які сумнівні сюрпризи готує наступний рік. У принципі, наші внутрішні ціни наближаються до світових – це природно для відкритої ринкової економіки. Правда, українська економіка не просто відкрита – це прохідний двір, де гуляють усі можливі і неможливі протяги. Підозрюю, що і місцеві виробники час від часу просто завищують свої відпускні ціни, не відстають від них і торгівці зі своїми «закрутками». Тому по дорозі додому я згадав один епізод з ужгородської історії – про Яна Другета. Тих Янів у нас був добрий десяток, але один з них видався на диво скупим. Хоча транжир у цьому роді не було взагалі, але це було щось навіть на загальному тлі. Коли до нього підступив найсміливіший із жебраків, граф йому відрізав:

– Відстань від мене, я сам будую храм, тож не маю ані шеляга.

– Тоді на тобі, – відповів жебрак і справді подав Янові шеляга.

Цей випадок графа трохи розчулив, але не надовго. Він знову безбожно здирав три шкури зі своїх кріпаків (а такими вважалися усі городяни), завищував мита, податі і ціни на товари зі свого маєтку. Суми збиралися усе більші, та це чомусь не йшло графові на хосен. Врешті-решт він взагалі зліг і з кожним днем почувався все гірше і гірше. Це біднякам легко іти із життя, бо їх тут нічого особливо не тримає. Коли ж за тобою маєтки і маєтки, ліси, пасовиська, тисячі душ і ще багато всякого добра, то це тримає тебе на грішній землі міцніше за будь-які якорі. Граф і сам не розумів, чому йому раптом стало так кепсько. Ну не зміг цього року накопичити стільки, як хотілося, то зможе наступного. Гірше, що хотілося чого-небудь йому усе менше і менше. Графа намагалися лікувати різні лікарі – і з ближчих країв, і з дальших, проте депресія не минала. Одного вечора навідала думка: порадитися з батьком би. Та він вже кілька років як помер. А зрештою… та чом би й ні? Отут і згодилася ота маленька колекція різних химерних трунків, яку Другети збирали споконвіків. Граф рішуче задзвонив. За мить перед ним виріс найвірніший слуга.

– Слухай, зараз ти вип’єш оцього і потрапиш на той світ.

Очі в слуги закотилися, він беззвучно сплив на килим. Приблизно так опливає свічка, тільки в слуги це вийшло значно динамічніше.

– Та не лякайся так. Побудеш там якийсь час. Знайдеш там мого батька, розпитаєш що до чого, дізнаєшся що мені чинити. Потім напій перестане діяти, тож ти спокійно повернешся знов сюди. Можливо.

Втім останнє слово граф мовив тільки подумки, аби не вовтузитися зі слугою удруге. Ковтнувши запропоноване, слуга з переляку заплющив очі і тільки відчув, що його невтримно несе кудись з усе більшим прискоренням. Згодом швидкість перестала відчуватися, зате з’явився стійкий запах тухлих яєць. Навіть подумав, що він знову в Ужгороді. Розтуливши очі, відразу узрів графового батька, в якого і починав служити. Той нібито й не був здивований такому гостеві і заговорив сам без зайвих розпитувань:

– Знаю, що синок у скнарості перевершив навіть мене самого. Передай йому, що на той світ не забере з собою нічого з того, що накопичив. А от смак до існування він втратив ще за життя, раз посилає сюди. Що ж, гріхів багато і на ньому, і на мені, і на наших предках. Усі не спокутуєш, навіть якби він того захотів. Але один гріх скинути може спробувати. Колись я відібрав у місцевих монахів шмат землі, де вони планували будуватися. Хай би повернув їм, то може і відпустить його. Іди й передай це.

Слуга сам не тямив, як повернувся назад. Передані батьком слова викликали у нього несусвітню лайку. Граф навіть хотів схопити зухвалого слугу за горло, та сил не було. За кілька днів граф був вже зовсім при смерті, тому вирішив піти на експеримент. Наказав своєму дворецькому написати дарчу на ту ділянку, сам з великими зусиллями, пітніючи і задихаючись, підписав її. Відтак велів закликати до себе абата і передати йому несподіваний дарунок. Як не дивно, одразу після того здоров’я почало повертатися у вже майже всохлу мумію. Одужавши за тиждень-другий, граф добряче змінився. Зовсім вже альтруїстом він так і не став, та, принаймні, перестав бути найгіршим з найгірших, а це вже непогано.

Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net