Чому більшість закарпатців ненавидять свою роботу
Колись мудрий Конфуцій сказав: “Знайди собі роботу до душі, тоді тобі не доведеться працювати жодного дня у житті”. Але чому ж наші краяни так не люблять те, чим вони займаються, чому щотижня Інтернет переповнюють записи: «Ура! П’ятниця!», або «Понеділок – день важкий!». У чому ж причина такого ставлення до того, чим фактично людина повинна б займатися залюбки?
Все починається з вибору професії
Часто після закінчення школи молода особистість стоїть перед непростим вибором (на який ще нерідко впливають і рідні та друзі) – куди піти вчитись та чи продовжувати навчання взагалі. Інколи після отримання омріяного диплому вишу, випускник не знаходить, а втрачає себе. Професія стає йому нецікавою, не приносить бажаного фінансового результату, реалії розходяться з очікуваннями. Тобто, наступає розчарування.
Після цього хтось робить новий вибір – змінює фах, починає самовдосконалюватися, здобуває нову освіту, або до пенсії працює і проклинає роботу.
— Я закінчив економічний факультет УжНУ. Працював бухгалтером у приватній фірмі два роки. Робота виявилася нецікавою. Звільнився. Влаштувався у менеджером у іншу фірму. Також протримався недовго. На рік поїхав на заробітки в Чехію. Важка виснажлива праця мені подобалася навіть більше, ніж просиджування (навіть без роботи) у затишному кабінеті. Тоді я точно зрозумів, що треба щось міняти. Між будівельниками я збагнув, що маю творчий хист і хороший смак. Тож після повернення додому пішов вчитися знову… уже на дизайнера. Освіту здобував заочно, заодно працював за фахом. На цей раз уже точно знав, що ця спеціальність – моя, – розповів ужгородець Вадим Росоха. – Тепер від праці отримую справжнє задоволення: і моральне, і матеріальне.
Однак так роблять далеко не всі. Хтось воліє до кінця днів не розлучатися з ненависною роботою.
— Працюю інженером на комунальному підприємстві. Уже 30 років на одній роботі і на одній посаді. Зарплата середня, але колектив дуже важкий. Там, де багато жінок, вистачає і пліток, і інтриг, і сварок. Та й сама робота нудна. На відпустку чекаю цілий рік. Але звільнитися не можу. Зараз молоді з технічною освітою вдосталь і знайти роботу складно. Та й багато хто працює взагалі за копійки. Тож терплю, аби не втрати те, що маю. Краще гірше, ніж зовсім ніяк, – запевняє пані Людмила з Мукачева.
Набагато простіше змінити рід діяльності чи місце роботи тим, хто не має вищої освіти. Вони не бояться, що гідного «місця під сонцем» не знайдуть. Та й часто працюють за набагато більші гроші, ніж ті, у кого є відповідний диплом спеціаліста.
— Після закінчення школи далі вчитись не пішла. Я про це й не мріяла. У батьків грошей не було та й шкільний атестат мала далеко не ідеальний. Закінчила кравецькі курси і рік шила подушки на замовлення. Далі монотонна праця мені набридла і я влаштувалася офіціанткою. І там утрималася кілька місяців. Відтак – продавала одяг на ринку, працювала продавчинею в продуктовій крамниці, навіть прибирала вечорами приміщення гуртівні. Мені 26 років і я змінила вже 8 професій. Поки що «своє» не знайшла… Якщо подобається робота, не влаштовує зарплата, а буває – і навпаки. Але професій багато… та й можливостей реалізуватися свій потенціал – також. Тож, переконана, улюблене місце праці ще знайду. Але мрію працювати сама на себе. Бо робота походить від слова «раб» і мені не хочеться бути чиїмось слугою, – каже хустянка Кароліна Сабов.
Подібних історій чимало. При чому… у кожному місті та селі нашої області… та й не тільки.
Заручники роботи
Чимало краян мріють про великі гроші та про легке життя… але нічого не роблячи, або займаючись не улюбленою справою, зірвати фінансовий куш неможливо.
Людей, які насправді ненавидять свою роботу, іноді називають “ув’язненими”. І таких співробітників набагато більше, ніж здається. Саме про це свідчить дані опитування компанії Aon Hewitt, у якому взяло участь більше 500 тисяч працюючих респондентів. Отже, 8% опитаних так чи інакше, не зацікавлені у збереженні за собою робочого місця і не мають абсолютно ніякої мотивації продовжувати виконувати свої безпосередні обов’язки. Саме таких співробітників, які страждають від апатії, і називають “ув’язненими”. Крім того, 14% фахівців, які працюють на одному місці від 21 до 25 років, відзначають у себе відсутність мотивації продовжувати працю.
Так чому ж у людей зникає бажання працювати? Психологи переконують, що засиджуючись на одній фірмі протягом тривалого часу без змін, людина не бачить перспектив і в неї зникає бажання вдосконалювати себе.
«У тому, що люди відчувають себе практично “в’язнями” на власному робочому місці, винні не тільки самі співробітники, але і компанії. Від їхньої активної участі в житті персоналу залежить рівень щастя співробітників. Якщо ви не хочете, щоб підлеглі працювали без мотивації, постарайтеся поспілкуватися з ними і запропонувати нові перспективи. Якщо це не спрацює, то, можливо, зараз саме час відпустити такого працівника і дозволити йому знайти нове місце», – пише з цього приводу Ubr.
У будь-якому разі, якщо робота не приносить задоволення, отримувати від неї радість для душі неможливо, та й виконання якогось роду занять тоді виходить не надто добре. А якщо не влаштовує рід діяльності, все в житті починає летіти шкереберть. Однак… тут також не без нюансів.
Навіть улюблена робота може стати каторгою, якщо її обсяг надто великий і це приводить до надлишкового перевтомлення, або ж якщо доводиться проводити час у поганому незлагодженому колективі. Також дратує працівників неможливість виявити творчі здібності, перфекціонізм (занадто високі особисті стандарти) та надмірний контроль за результатом праці.
Утім… у кожного власні причини любити чи ненавидіти те, чим доводиться займатися щодня.
Звісно, в сьогоднішніх непростих економічних умовах більшість краян раді будь-якій більш-менш пристойній роботі із гідним заробітком… і готові трудитися, незважаючи ні на що. Більшість закарпатців переконані, що працювати треба, аби забезпечити себе та рідних… прогодувати дітей. Тому заробітчанство у нас є настільки популярним… при чому – давно.
Але що ж заважає тим, хто з відразою ставиться до власної роботи, змінити її?
Працюючи на іншого, хтось переконаний, що його недооцінюють, хтось – що мало платять, хтось – що використовують, примушуючи щось робити понаднормово. І в той же час, скаржачись і шкодуючи себе, на рішучі зміни наважуються далеко не всі. А марно! Не дарма кажуть, що коли перед людиною закриваються одні двері, неодмінно відкриваються інші, головне – не пройти повз них, а увійти. Тому, якщо робота справді не влаштовує, для чого терпіти дискомфорт? Краще її змінити. Адже все, що робиться у нашому житті – завжди до кращого. Та й чи справді так уже багато закарпатців ненавидять роботу? А, можливо, просто за компанію з іншими, нашим землякам подобається нарікати на погане життя…
