Ужгород: вперед до Європи…через візовий кордон

Ужгород все життя розвивався як місто прикордонне. А життя на кордоні (чи по-місцевому – готарі) завжди специфічне.

Селяни вірили, що на готарі між їхніми полями здавна селилася нечиста сила, на яку доводиться постійно зважати, коли хочеш орати там землю. Ще більше це важить, коли готар не просто між полями, а між цілими державами – там вже суцільна містика. Тому краяни здавна звикли ставити і свічку перед іконами, і тримати кочергу вкупі з хитрим словом для чортів, котрих тут теж ніколи не бракувало.

В Угорському королівстві Ужгород був прикордонним замком на дорозі до Ужоцького перевалу, за яким лежала вже Галичина. Згодом Ужгородський замок було посилено ще Невицьким. Королі віддавали ці твердині тим, хто міг організувати належну прикордонну і митну службу, дбати про інтереси корони і не забувати про себе самого, заселяти суворі гірські краї, підтримувати на мінімальному рівні тутешні комунікації. Край був специфічним, з півночі під Ужгородом постійно бешкетували різні лісові розбійники, з півдня підбиралися половці, татари, а потім і турки. Добре бувало, коли вони гризлися одне з одним – це місто затямило з перших віків.

Коли у XVI ст. від королівства лишилося саме Трансильванське князівство, а решту території почали шматувати Австрія і Туреччина, Ужгород опинився на стикові уже трьох сил, час від часу переходячи з рук в руки. Це привчило городян тримати ніс по вітру і жити в умовах суцільної нестабільності: те, що нині було чорним, завтра ставало білим, і навпаки. Ужгород завжди опинявся скраю, тому мистецтво мімікрії було тут на найвищому рівні.

Більш спокійний період настав тільки наприкінці XVIII ст., коли Австрія приєднала до своїх володінь Галичину і Буковину, тому наше місто перестало бути прикордонним. З одного боку, можна було легко зітхнути. З іншого – із втратою військового значення зразу почалася деградація. Держава втратила інтерес до цього ведмежого закутка, проте на допомогу вчасно прийшла церква. До Ужгорода перебрався мукачівський єпископ – і місто стало центром величезної єпархії, яка спершу простиралася повністю або частково аж на 13 комітатів. Ужгород стрімко почав перетворюватися із прикордонної застави на гігантський монастир. Владика А.Бачинський дбав також про шкільництво, бібліотеку і архів, тож з’явилася перспектива і якогось культурного життя. Та після смерті владики-будителя місто надовго перебувало у полоні чвар всередині кліру, який розділився на різні бюрократично-родинні клани і довго не міг дати ради містові. Довелося подбати про це сякій-такій місцевій буржуазії – дрібнім торгівцям і ремісникам. Вони врешті-решт домоглися міського самоврядування, котре утвердилося тут значно пізніше, ніж в інших містах краю.

Перша світова війна та бурхливі революційні події після неї знову різко підняли статус міста. Воно хилиталося, як листок на вітру, і ніяк не могло пристати до чергового древа. Врешті-решт таким новим стовбуром для нашого листочка виявилася Чехословаччина, яка відверто не знала, що чинити з таким відсталим краєм, котрий звалився на неї як сніг на голову. Згодом почали розвивати тут хіба що туризм і образотворче мистецтво з народними промислами. Не бозна що, але й то хліб. Число освічених людей зі значно зрослими культурними запитами різко збільшилося, тому місто поволі втрачало провінційний характер і перетворювалося хай на мініатюрний, але таки осередок Європи.

Друга світова війна знову переграла усе по-своєму. Було тут геть усе, яку казці про рукавичку, а насамкінець прийшов ведмідь і вигнав усю дрібноту: «Моє!» Ужгородці навчилися жити і під цим ведмедем, заснували тут університет, пообіцяли, що все буде по-ведмежому, обросли парою військових містечок. Все знову поверталося немов до середньовіччя – прикордонний форпост великої держави. Якщо надто не висовуватися, то жити цілком можна. У місті нарешті з’явилася велика індустрія. Воно почало пухнути, мов на дріжджах, поглинуло пару сусідніх сіл і готувалося зрештою          злитися з Мукачевом.

Але ведмежа імперія теж розпалася. На західний кордон України ніхто нападати не збирається, тож в Ужгороді лишилася перш за все митниця, навколо якої і крутиться усе міське життя. Такі собі культурні процеси забезпечує інфраструктура, яка лишилася з радянських часів і яку утримують з останніх сил. Зате знову, як за чехів, посунули туристи. От тільки халепа – для цієї публіки місто довелося причепурити, латати дороги і фасади, знову придумувати якісь розваги. Поки це вдається. Коли впаде візовий кордон, через Ужгород підуть ще більші потоки подорожуючих на захід, з’являться нові проблеми, але і нові перспективи. Тож життя на готарі продовжується – не без нечистої сили, а все ж таки рухаємося уперед, знову до Європи!

Сергій ФЕДАКА, газета «НАШ УЖГОРОД», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.