Каравела Христофора Другета по-ужгородськи
Було в нашому графському місті усяких правителів – як у казці про трьох братів. Були і старші з середніми, а були і зовсім навіжені. Саме таким був Христофор. Не знати, чи це було ще до його знаменитого тезки Колумба, чи вже після. Але схоже, що таки в часи (тобто наприкінці XV століття), коли усі марили морями і постійно ставили або на іспанців, або на португальців – хто з них швидше відкриє щось нове і налякає публіку черговою екзотикою типу картоплі чи каучука.Усі дітваки хотіли бути виключно моряками, вони зранку до ночі сплавляли Ужем дерев’яні кораблики з парусами із лопухів. Було їх там більше, ніж у Непереможній Армаді. Ну навесні чи восени ще туди-сюди, але влітку Уж, як і зараз, безнадійно пересихав, тож уся ця флотилія постійно шпорталася у камінні, її доводилося постійно визволяти. Хлопчаки були мокрі з ніг до голови, зате щасливі. Зараз у пам’ять про ті епічні події заснували «Ужгородську Регату». Посудини стали ще вигадливішими, але тягати їх все одно доводиться на плечах – нічого не поробиш, така наша карма, яку ми делікатно називаємо місцевою традицією. Але одного організатори регати поки не врахували у своїй масштабній реконструкції. Бо та вся історія підлітками не обмежилася, а мала значно серйозніше продовження.
Морське повітря паморочило голови усім без огляду на вік, стать і соціальний статус. Урешті-решт серед усіх магнатів, а особливо серед графів, стало якось непристойним не мати власної каравели. Ну це як серед сучасних контрабандистів не мати айфона останньої моделі. Тож Христофор запросив корабелів зі славної Венеції – благо, контакти були налагоджені ще його предками. На імпровізовану верф зігнали усіх графських кріпаків, тобто всіх городян без винятку. Зазвичай вони обмежувалися переважно оброком, але того літа така форма не пройшла – довелося імітувати бурхливу діяльність. У пам’ять про це в Ужгороді досі проводять щорічні толоки на річковому березі – добре, що корабля вже не будують, а тільки збирають сміття. Найбільше раділи з того усього тодішні відданиці. Адже Ужгород мав перетворитися на порт, а де ще порядна дівчина може легко знайти собі гідну пару!
Та оскільки належної водойми для каравели бракувало, то корабель мав бути летючим. А це ще крутіше. Як не дивно, таке чудо з крилами збудували. Завершили акурат на винобрання, коли слід було звільняти бочки для нового вина, тому старе розпродували за безцінь. Пили усі, включаючи графа і його прийомну комісію – не виливати же добро. Корабель прийняли, набрали команду – багато хто так і не зрозумів, що потрапив до неї. Коли птахи полетіли у вирій, каравела теж рушила у перший рейс. Повернулася вона навесні із колоніальними товарами, які граф вигідно збув аж до столиці. Відтак – другий рейс, третій… Ужгородці першими в Європі познайомилися з тютюном, цукровою тростиною, ямайським ромом та багатьма іншими цікавими речовинами.
На щастя, повітряні об’єкти тоді ще ніхто не збивав. Тому летіти було дуже виснажливо, час на борту буквально не рухався. Ужгородці нудилися і ціпеніли як мухи. У черговий раз узяли на борт місцевого літописця, який за ціле життя не написав жодного рядка, зате безперервно травив анекдоти, за що мав свою законну чарку. Заради тієї розваги його і взяли. Проте навіть анекдоти колись набридають – команда знову засумувала. Тоді літописець і питає у чесної компанії:
– А чи не захоплюєтеся ви спіритизмом?
– Ні, тільки сухим і пивом.
– Та я не про те. Хоча…
Ужгородці – найкмітливіший в світі народ. Особливо коли припече. А цим допекло вже так, що далі нікуди. Бракувало тільки ідеї, яку й породив літописець. А різні трубки, посудини і закваска до них знайшлися миттю. Методом спроб і помилок було сконструйовано ідеальний самогонний апарат на заздрість усім тогочасним титулованим алхімікам. Його доводилося тримати у таємниці від капітана і боцмана, бо на флоті діяв сухий закон. Тож величезний апарат, що займав увесь трюм, постійно то розбирали, то збирали знову для нової порції. З часом це набридло – і його просто пофарбували так, як численні розпірки у трюмі. Фарбований апарат органічно виглядав як необхідна частина корабля. Якою він, по суті, і був. Начальству пояснили, що то новий балансир, який зменшує качку. Відтоді вже у рейс просилися всі. У глибоко континентального Ужгорода досі лишився якийсь незбагненний потяг до моря. Сходові клітки тут прикрашають фресками із далекими островами. Крамницю в центрі назвали «Білим кораблем», ну а серце колишньої каравели і досі зігріває душу кожного порядного ужгородця.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
