Закарпатці у ХХІ столітті бояться привидів

Привид Хустського замку

Одразу після школи Лариса вступила до Карпатського інституту підприємництва в Хусті. Оскільки дівчина була не місцевою, місто майже зовсім не знала, тим більше – його історію. Навчання віднімало весь вільний час, тож екскурсії старовинними вулицями студентка відкладала все на потім.  Так непомітно минув і перший навчальний рік. Успішно склавши всі іспити, Лариса з двома подругами, з якими разом жила на квартирі, вирішала відзначити радісну подію. Дівчата трохи випили і запропонували Ларисі піднятися на Хустський замок.

Пропозиція звучала дуже заманливо, тим більше, що першокурсниця вперше змогла вдихнути повітря на повні груди, адже вже не потрібно було готуватися до занять, контрольних та практичних, гортати конспекти та підручники. Єдине, що лякало – надворі вже смеркалося. Утім… дівчина вирішила, що з такою компанією страшно бути не може, тому одразу погодилась і вже невдовзі разом із товаришками вирушила підкорювати руїни майже тисячолітньої фортеці.

Дорогою до Замкової гори дівчата ще зайшли до кав’ярні, де перехилили кілька чарок оковитої. Ларисі паморочилось у голові від алкоголю, адже раніше вона ніколи не вживала спиртного. За веселими балачками непомітно спливав час і невдовзі на годиннику, що на костелі святої Анни, пробило одинадцяту.

-Пора, – сказала Оксана. – А то й до ранку не дійдемо.

Подруги швиденько розрахувалися і за кілька хвилин були вже біля узгір’я. А там починався найвідповідальніший етап мандрівки – нелегке сходження крутими підйомами та тоненькими серпантинами. Було дуже темно, тому дорогу доводилося освітлювати собі виключно мобільними телефонами. Дівчата жартували, розповідали веселі історії з життя. Між кронами дерев виднівся жовтуватий повний місяць. Де-не-де співали пташки та доносилися протяжні совині крики. Вітер шарудів листочками і здавалося, що ззаду хтось крадеться, потайки підглядаючи за дівчатами. Поволі ставало все моторошніше. І тут раптом Олі спало на думку розповісти подругам легенду про привид Хустського замку.

-Кажуть, що ночами тут блукає неприкаяна душа чоловіка, який із-за нещасливого кохання покінчив життя самогубством, зістрибнувши у прірву з вершини гори, – почала загадковим голосом оповідку дівчина. – Трапилося це ще в ХVІІ столітті. Мені бабуся розповідала, що вичитала в якійсь угорській книжці.

-А я думала, що тут може мешкати лише фантом воєводи Хуста, першого господаря замку, – почала переводити на жарти розмову Оксана, аби відігнати від себе страх.

-Ні. То зовсім інша історія. А загалом привидів тут дуже багато, – продовжувала Оля. – Юрко був сином багатого пана, вродливим синьооким юнаком. Він подобався багатьом дівчатам і хлопцеві було про це добре відомо. Однак сам до них ставився з погордою, ніяк не міг вибрати одну-єдину з поміж сотень прихильниць. Батьки просили сина одружитись, мріяли про онуків, але він не поспішав вести під вінець жодну красуню. А роки тим часом минали. Вже й матері та батька не стало, вже Юрій і сам став повноправним ґаздою, а хазяйки в оселі все не було. Але якось у місті з’явилася жінка в чорному. Оселилась вона неподалік від Юрія. Вона не була схожою на жодну з його залицяльниць, поводилась гордо і неприступно. Тож уже дорослого чоловіка незнайомка дуже зацікавила. Скільки не намагався він розговорити її, скільки не запрошував у гості, скільки не пропонував допомогти чи матеріально чи в господарстві – усе марно. Тож одного разу Юрій не витримав і вночі виламав двері незнайомки та увірвався до неї в помешкання. Марія ще не спала. Вона сиділа з книжечкою в руках і молилася. Прихід сусіда її не здивував, не збентежив. Жінка спокійно розповіла йому про своє нелегке життя, що була сиротою з шести років, що тричі виходила заміж, та кожен її обранець помирав, тож її прозвали чорною вдовою і вигнали з села. Чоловік із неабияким інтересом вислухав Марію. Вона справді йому подобалась і Юрію було байдуже, що він також може загинути, бо кров закипала, а серце в серці вирувало кохання. З тієї ночі вони почали зустрічатись. Так тривало майже рік. Юрій ніколи ще не був таким щасливим. Однак Марія поводилась досить стримано. Чоловік дуже боявся втратити її і одного разу запропонував назавжди поєднати долі. Скільки не умовляла його жінка не одружуватись, а просто й далі жити разом, без якихось обрядів, та він і слухати її не хотів. За кілька днів домовився зі священиком, підготував усе для того, аби відзначити важливу подію на високому рівні, запросив гостей. І ось нарешті настав довгоочікуваний день весілля. Зранку наречений разом із друзями пішов до хати молодої, але… там не було ні Марії, ні її речей. Юрій зрозумів, що кохана втекла майже з-під вінця. Світ одразу потьмянів перед його очима і він почав бігти… бігти… бігти…. Аж поки не опинився на вершині Замкової гори. Ображений, покинутий і безсилий він зістрибнув у провалля… А Марія насправді, шаленіючи від чуттів, втекла від коханого лише через те, аби врятувати його від лиха… Про його смерть вона так ніколи й не дізналася, а Юрій, вірніше його дух, щоночі до сьогодні бродить тут між деревами, шукаючи її, жінку своєї мрії.

Дівчата слухали розповідь подруги, повідкривавши роти.

-Як шкода і Юрія, і Марію. Так хотілося, щоб ця історія щасливо закінчилась, – після кількахвилинної задуми нарешті вимовила Лариса.

-Невже він і тепер десь тут? – поцікавилась Оксана.

-Думаю, що так. Скоріш за все… десь поруч, – відповіла Оля.

Переборюючи страх, студентки усе ж рушили далі. Однак іти потрібно було повз цвинтар. Тож серця мандрівниць калатали усе частіше.

-Краще б ти не розповідала такі жахіття, – тремтячим голосом промовила Лариса.

Оля тільки усміхнулась у відповідь і глянула на годинник, який показував без п’яти хвилин північ.

І враз… несподівано… у кущах щось заметушилося, затріщало. Дівчата так перелякалися, що остовпіли. А за мить перед ними з’явився чоловічий силует.

-Це він! – несамовито закричала Оксана.

Подруги покидали сумки і кинулись втікати… отямилися вже у центрі міста.

-Мені ще ніколи в житті не було так страшно, – зізналася Лариса.

-То був точно Юрій, – додала Оксана.

-Дівчата, вибачте, але я ту історію вигадала, аби вам просто полоскотати нерви, – нарешті зізналася Оля.

-А кого ж ми тоді зустріли? – в один голос запитали приятельки.

-Не знаю, може інший привид. Було темно, я не роздивилася його обличчя, – тихо сказала Оля.

Тільки трохи оговтавшись від напливу емоцій студентки зрозуміли, що залишили на Замковій горі свої сумочки, однак повертатися за ними ніхто не хотів.

-Потім заберемо. Вночі туди точно ніхто не піде. Як-не-як лячно, – вирішила Оксана.

Додому дівчата поїхали на таксі, їм було страшно йти навіть нічним містом. Уранці ж, зібравшись силами та мужністю, подруги повернулися на те містичне місце, де зустріли примару. Однак сумочок не було.

-Ніякий то не привид був! Для чого фантомам матеріальні речі, – твердо вирішила Лариса. – Ми налякалися від живої людини. Хтось добре потішився і посміявся над нами цієї ночі.

Відтоді минуло більше десяти років, однак піднятись на Замкову гору Лариса так ніколи й не наважилась, хоча зустрітись із тим привидом до цих пір дуже хоче… бо не може забути про втрачену улюблену сумочку.

Газета “Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net