Шахи та неліцензійна горілка в Ужгороді

Ніхто не знає точно, коли саме до Ужгорода занесено шахи. Зате достовірно відомо, що зробив це монах. У класичному середньовіччі ця гра процвітала саме в обителях. Не сказати, щоб статути її заохочували – швидше, навпаки. Хоча чогось аж зовсім негідного з богословського погляду у ній не було. Хіба що імітація військового зіткнення, до якого монахам зась мішатися. Але імітація – то таке. На іконописі і стінописі повно зброї, проте ніхто за те богомазів не звинувачував. Коротше, одні ордени ставилися до шахів більш суворо, інші – поблажливіше. Одні вважали, що грати у них треба дещо менше, інші – що дещо більше. Але ті й ті поджувалися, що грати – треба! Тільки у доречний час і в доречному місці.

Щоправда, назвати тогочасний Ужгород доречним місцем для шахів міг тільки безнадійний фанат цієї справи, як, скажімо, Шаламон. Свого часу він мусив прийняти постриг, бо мусив. Схоже, що шахами він догравав те, чого не встиг дограти у попередньому житті, коли звався зовсім інакше. Час від часу він переходив з одного кляштора до іншого, залишаючи усюди по собі незгладиму пам’ять. Як у тому анекдоті, де дружина питає чоловіка: «Де був?» – «У шахи грав» – «А чому від тебе горілкою пахне?!» – «А чим має пахнути – шахами?!». Так от, від Шаламона пахло саме шахами. І той аромат, що в’ївся у кожну пору його тіла, не могли перебити ні ладан з мірою, ні запахи монастирської кухні, ні навіть грізні відчити превелебних абатів і біскупів.

Більш того, аромат виявився страшенно в’їдливим, за якийсь рік-другий він охопив ледь не все населення тоді ще невеликого міста. Спершу – тих, хто жив біля монастиря, потім усе дальших і дальших. Врешті-решт грали усі, включаючи господинь, їхніх дітваків і домашню худобу, посилаючись при цьому на авторитет Шаламона, який став у нас чи не найбільш популярною духовною особою.

Гра поступово прижилася, але при цьому зберегла свій монаший характер. Ужгород став шаховим містом, бо практично усі городяни залюбки тікали від повсякденних проблем у цю гру, де ти за лічені хвилини можеш пережити стільки емоцій, забутися, розслабитися і взагалі побути саме тим, ким ти хочеш. Коли для міста наставали найбільш скрутні часи (наприклад, під час війн чи фінансових криз), шахова епідемія взагалі ставала повальною. У шахи грали на лавочках на усіх наших набережних, у службових кабінетах, курилках, поруч із заглушеними верстатами. Шкода, що гросмейстер Бендер так і не доїхав до Ужгорода, тут би його прийняли значно краще, ніж у Нью-Васюках. Бо немає добрішої істоти, ніж ужгородський шахіст. У результаті щоденної психотерапії ми практично позбулися агресії і різноманітних комплексів. Туристи приїздять до нас, як у заповідник, у край неляканих патів, переконатися, що десь хтось може справді жити тихо і спокійно.

Але один випадок все-таки ледве не вивів нас із нашої постійної нірвани. Наша шахова громадськість збурилася не на жарт, коли найгіршому ужгородському гравцеві присвоїли звання заслуженого шахіста України. Далі вже падати було нікуди. Можливо, то була якась спеціальна провокація проти нашого згуртованого колективу, аби вкинути поміж нас яблуко розбрату. Можливо, причини були якісь інші, але ефект вийшов вражаючим.

Спершу ми просто хотіли розламати на його голові шахівницю і нагодувати його фігурами. І от коли вже наш підступний план цілком визрів, найрозумніший із нас кинув: «А я зрозумів, чому йому дали! Адже це справді дуже благородно з його боку, що він, будучи таким кепським шахістом, все одно продовжує саме грати у шахи, а не йде, скажімо, грабувати ночами перехожих». «Або не торгує фальсифікованою горілкою», – промимрив інший. «Чи не реконструює пам’ятки архітектури, після чого від них нічого не лишається», – розгублено пробелькотів третій. Ще через кілька хвилин ми зрозуміли, що наш бездарний колега – практично святий. Відтоді я ставлюся до будь-яких нагород філософськи. Часто вони даються не так за якісь досягнення, як за те, що людина не робить чогось ще гіршого. А це теж зовсім непогано. Є у шахах такий хід – рокіровка, коли король ховається за туру. Отак і ми постійно ховаємо різні свої негативні, але добре освоєні навички за щось позитивне, чого ми зовсім не вміємо. І краще вже так, ніж зовсім ніяк.

 

Сергій ФЕДАКА,газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net