Іван Хланта про замки Закарпаття, вечорниці та дитячі курйози

[Total: 0    Average: 0/5]

«Один леґінь і підсів собі до мене… й чекає, коли веретено упаде, щоб поцілувати»

Сьогодні нашим гостем є відомий український фольклорист, літературознавець, бібліограф, мистецтвознавець і педагог, заслужений діяч мистецтв України Іван Хланта. У «Недільних бесідах» він розповів і про дитинство, і про роботу, і про подорожі, і про книги, і про власне ставлення до Інтернету та до друкованих видань.

Іване Васильовичу, Ви – один із закарпатських авторів, у чиєму доробку найбільше виданих книг. Скільки ж ваших книжок побачило світ?

— Таких, що я підготував і опублікував вийшло більше сотні книг. Звісно, якби були можливості, видав би набагато більше. Однак усе впирається в кошти. Міг би ще подарувати читачам ще хоч десять солідних томів народнопоетичної творчості. Це – казки, легенди, перекази, пісенні матеріали.

Наприклад, маю коломийки одного села – Колочави, записані ще у 2006 році більше 10 тисяч текстів. Це – фундаментальна праця. Проте ще не видана. Маю також солідний матеріал про казки і легенди Великоберезнянщини.

Чи є серед книг улюблена, або така, що давалася найважче?

— Важко сказати, бо книги, як діти в одної матері.  Кожна з них мила серцю. Однак одну з книг таки б виділив. Це – «Казки та легенди з-під Хустського замку». Я записував їх іще в 1982 році від талановитого оповідача Юрія Баняса із села Бороняво. Тоді він мав 52 роки. Ми працювали протягом цілого місяця від 9 години ранку до 10 години вечора. При цьому репертуар мешканця Хустщини не вичерпався. Він пам’ятає й інші казки. Тож згодом я приїхав до нього ще на тиждень. А у загальному ми працювали разом шість тижнів і записали 210 текстів. Такої великої кількості казок від однієї людини ще не вдалося до мене записати нікому у цілому слов’янському світі.

Невже не було фольклористів?

— Були. І фольклористи, і талановиті казкарі. Оповідачів як в Україні, так і в Закарпатті вистачало завжди. Але в мене тоді був щасливий збіг обставин. Я мав відпустку і можливість записувати, а пан Юрій – мав час розповідати. Тоді він хворів на ревматизм (працював чоловік у колгоспі) і на роботу не йшов, оскільки недужав, тому навіть радів, що має співрозмовника, що не сумує. Також він зазначив, що якби я приїхав у село три роки перед тим, коли ще жив його батько, то записав би казки, як мінімум, три місяці.

До речі, Юрій Баняс мав геніальну пам’ять. Йому достатньо було щось почути всього один раз. Казки пам’ятав ще зі свого дитинства, з років служби в армії (для прикладу, від Андрія Калина з Горінчова Петро Лінтур записав 120 казок, але, на жаль, опублікував лише половину).

Отже ця книжка справді наймиліша для серця. Вона забрала від мене і багато часу, і змогла побачити світ лише у цьому році.

Я записав тексти у 1982 році, підготував їх до друку через два-три роки і 34 роки не міг знайти людину, яка б профінансувала видання.  Гроші дали Хустський міський голова Володимир Кащук та директор Боронявського рибного господарства. Тому радію, що мрія таки збулася!

У Вас у житті було багато подорожей, мандрівок. Чи траплялися ще якісь цікаві люди?

— Звісно. Їх було багато. Але не завжди у мене була  можливість щось від них записати. Життя таке, що то в мене був центнот, то в оповідачів не було вільного часу. У середньому найдовше людина може розповідати щось, або співати – три години. У когось є, приміром, домашня робота. Тоді я можу взяти косу і допомогти господареві, адже косити мене навчив ще батько, навіть зробив мені спеціальну косу. А косив я з 13 років. Також не раз допомагав своїм оповідачам складати сіно, коли насувалася гроза. Люди дуже дивувалися, звідки я все це знаю і після того із задоволенням розповідали все, що лише я їх просив… І таке було не тільки в Закарпатті, але й у Львівській, Івано-Франківській областях і навіть за межами України.

Наприклад, де?

— У Сербії, де живуть наші переселенці і навіть у  Росії. У Краснодарському краї ще в 1995 році дуже добре знали  українську. Тепер молодь взагалі нею не спілкується. А там були суцільні українські села. Та російський уряд проводить цілеспрямовану роботу щодо того, аби нашу мову там забули. Приміром, коли у нас у 1932-33 роках був голодомор, він був і там. Але там жили українці! А в районах, де жили росіяни, такого голоду не було. Люди не помирали, їм допомагали, вони мали можливість вижити, переселятися, а від українців на Кубані, як і в Україні, забирали паспорти…

Повернемося до нашої області. Про замки Закарпаття маєте легенди? Вони ж овіяні такою таємничістю…

— Найбільше матеріалу вміщено до збірника «Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах». Вперше книжка вийшла у світ в 1995 року, а доповнене видання – у 2009 році. Там є все, що відомо на сьогодні про замки нашої області.

І не тільки про Ужгородський і Мукачівський, але й про ті, від яких збереглися на нині руїни – Хустський, Виноградівський, Невицький, Середнянський, Королівський та інші.

А історія якого з замків найцікавіша?

— Цікаві всі! А замків у Закарпатті було аж 13. Усі вони унікальні та автентичні. Але особисто для мене, як я уявляю, найкрасивішим був саме Хустський. По-перше, зведено його на високій горі вулканічного походження, на висоті 150 метрів над рівнем моря. Для прикладу, Мукачівський – на висоті всього 68 метрів. По-друге, фортеця в Хусті була розташована на такому місці, що її було видно з усіх боків. І там справді був колодязь, про який і говорять сучасники, і йдеться в легендах. Колись я працював старшим інструктором на Хустській турбазі (у 1963-1965 роках), коли ще був студентом четвертого і п’ятого курсів університету, тож водив туди туристів. Загалом на Хустському замкові я був 180 разів! Я достроково складав іспити, щоб мати можливість працювати. Мені було цікаво.

Ви багато пишете. А самі любите читати? Що саме читаєте?

— Я справді читаю багато. Із сучасних авторів – найчастіше Мирослава Дочинця та Дмитра Кишелю. На мою думку, це найталановитіші письменники Закарпаття, які справді мають Божий дар. Або, як мама казала про мене, що таких людей Господь поцілував у голівку. Справа в тому, що я з’явився на світ на Великдень. Тож і не дивно, що ненька вважала саме так. І дійсно, клопотів у дитинстві батьки зі мною не мали. Я ріс дуже чемним і слухняним хлопчиком, виконував усі вказівки дорослих. А ще – вірив у слова, написані в Заповідях, де йдеться: «Шануй батьків своїх і добре тобі буде, і довго житимеш на землі». Шкода, що це сучасні діти або не знають, або не хочуть зрозуміти. Отже, все, що я планую здійснити, завжди з Божою допомогою в мене виходить.

Зараз – доба Інтернету. Паперові видання поступово замінюють електронні версії книжок. Як гадаєте, люди стали менше читати?

— Ні. Хто любить читати, читає завжди. Є такі діти, що читають дуже багато. Раніше теж читали не всі. З онучкою навчається в класі хлопець, який щодня читає по 200-300 сторінок. Найбільше його цікавить історія. Таких, до речі, багато. Інше питання, що діти настільки завантажені уроками, що не мають часу читати. Бачу це по онучці. Це ціла проблема, яку навіть не знаю, як можна вирішити. У нас сім уроків було дуже рідко, а тепер щодня сім-вісім, а то й дев’ять, дитина приходить додому о четвертій годині. Є, звісно, й такі що сидять лише у комп’ютері, але так роблять далеко не всі. Та й замінити паперову книжку не може жоден електронний носій інформації.

Справді, шкільні програми часто не просто нелогічні, а безглузді. Вводяться такі твори, які осилити дитяча психіка не може. Ви особисто яких закарпатських авторів вели б до програми?

— Із давніх письменників заслуговують на увагу Іван Чендей, Михайло Томчані, Зореслав, Іван Колос, Василь Вовчок, Петро Скунць, Василь Гренжа-Донський, Іван Ірлявський, Федір Потушняк, а із сучасних, як я вже казав – Дмитро Кишеля, Мирослав Дочинець, а також – Василь Густі. Загалом література в нас дуже багата на талановитих особистостей. Але, на жаль, знову ж виникає питання, що творчість місцевих авторів діти не мають коли вивчати. Були колись уроки народознавства та краєзнавства, але зараз немає навіть їх.

Отже, підходимо до найважливішого питання. У кожного з нас є якісь маленькі таємниці. Розкрийте нашим читачам про себе якийсь секрет.

— Таких моментів у мене в житті було багато. Виникала маса кумедних ситуацій. Пригадую такий момент, коли я ходив ще десь у шостий клас. А жив я тоді в рідному Копашневі. Я маю двох старших за себе сестер. Вони ходили на вечорниці і коли поверталися, розповідали із великим захватом, які їм доводилося чути казки, легенди, оповідки, які пісні співали, що розповідали про нечисту силу. Отже, захотілося туди й мені… а на той час я вже записував казки. Тому сказав Христині, що мушу піти з нею. Вона ж заперечила, що ще малий, рано мені. Проте я наполягав. Сестра ж зауважила, що там усі прядуть. Я зрадів, бо знав і сам прясти. Тоді вона одягнула на мене свою спідницю та хустку, а ми були майже однакового зросту, й повела із собою. Ми прийшли і одразу взялися до роботи.  Від Христини ж почали питати, кого вона привела з собою. Вона відповіла, що я – її родичка із Золотарева і нібито аби я не сиділа вдома й не нудьгувала, вона, взяла мене з собою. Ну… сиджу я собі і пряду, слухаю дівчат. Аж тут уже й хлопці прийшли. Вони також запримітили нову дівчину. Один леґінь і підсів собі до мене… й чекає, коли веретено упаде, щоб поцілувати. То був такий звичай. Я ж пильную, аби те веретено не впало. Дуже старався, бо не хотілося, щоб мене юнак цілував. Він і каже сестрі: «Олька дуже уважна і зосереджена дівчина, лише пряде, а веретено від неї не паде». Насидівся хлопець і побачив, що марно, тож врешті-решті підсів до іншої дівчини. А я лише тоді полегшено зітхнув. Та в той вечір мені вдалося почути й багато різних легенд та казок, пісень. Приходив музикант, який грав на дримбі та на сопілці. Було весело і цікаво, молодь танцювала. Тоді я зрозумів, чому всім хотілося ходити на вечорниці. Шкода, що зараз цю традицію втрачено. Збереглася вона лише в народній пам’яті. А загалом… подібних курйозів у мене вжитті було чимало.

— Що ж, щире Вам спасибі за розмову. Творчих та життєвих успіхів, натхнення та оптимізму!

Марина АЛДОН,

zakarpatpost.net

Comments are closed.