Як баба Анця колядувати ходила
Різдво – традиційні пора зимових веселощів і розваг. Вирішила баба Анця теж порозважатися і заодно заробити трохи грошей. Як-не-як із пенсії на все не вистачає.
— Хочу купити си купальник. Поїду в Берегово у термальний басейн. Кажут, што там вода цілюща, усі хвороби лічит. Вот кустя си попарю, помолодіву. Та ще си може й якогось молодяка найду. Буде в ня курортний роман. Може даже дідо ня не впознат. Або заново в нас страсть возникне, вспомниме молодость.
Чим чорт не шутит, – вирішила вона.
Але як колядувати без костюму. Отже, стара почала розмірковувати як же їй нарядитися.
Одягнула на голову колготки, взяла дідову шапку, знайшла в підвалі кирзові сапоги і старі синові спортивні штани й дивиться на себе в дзеркало.
— А што. Файно! Ніко ня не впознат. Буду чортом! – вирішила баба. – Я й так така недобра, як чортиця. Не задарь ня старий віперов називат.
Але селом у такому вигляді ходити не наважилася.
— Поїду в Ужгород. Там і так ня не знают. Та й гроши в люди бульше, май много ми заплатять. А колядую я файно. Колись у церковному хорі співалам, – думає собі баба.
Зав’язала вона тайстру із міха і каже:
— Сюди ся много гроши вмістит. А може ще туди паленку кось покладе та дідови принесу.
Сіла баба Анця в маршрутку і вже їхати хоче. Але коли водій підійшов збирати плату за проїзд, аж підстрибнув від переляку:
— Бога ти милого. Ще м чорту ніґда у варош не возив.
Стара й відповідає:
— Я ти плачу гроші. Тобі яка разниця кого везти. Вези!
Водій подумав-подумав, махнув рукою і завів двигун.
Приїхала баба Анця в Ужгород. Ще не стемніло, колядувати скоро. Вирішила прогулятися. Ходить біля автовокзалу, а люди від неї шугаються. Дехто навіть хреститься.
Неподалік саме проходив священик. Ним аж перекосило. Думав, що в нього галюцинація після Нового року почалася від вина. А баба спостерігає за реакцією перехожих і веселиться, хіхікає, пригадує юність, як із сільською ватагою ходила колядувати. Але тоді чомусь від неї не боялися. За роздумами навіть не помітила, як сутеніти почало.
— Уже мож іти дись. Лем інтересно, як мене будут ґазди приймати. Як ся пройду по обойстях (по квартирах), люди уд страху ми повно гроши намечут. Та й образ у мене паранний.
Зайшла вона біля готелю «Закарпаття» у першу ж багатоповерхівку. Подзвонила у дзвінок. Минуло п’ять хвилин, але ніхто не відкриває. Роздивилася. Бачить, кодовий замок.
— Ґутта би го трафила з тим замком. Тепер колодиці не вішают, напридумовували си всякі дурниці. Як двирі удкрити? Як усередину попасти, – журиться.
Натискає вона на кнопки, та марно.
— О, вера Боже. Усякоє виділам уже, айбо не зналам, што прийдемися такі загадки розгадовати, як код на замкови. Онучка ми казала, што в ліфтови штось похожоє. Лем там етажі вказує.
Раптом підходить до дверей дівчина. Баба просить відчинити.
Молодиця вирішила піджартувати. Каже:
— Називаєте прізвище та ім’я, рік народження і натискаєте. Баба розуміє, що то розіграш і цікавиться, чи паспорт показати не треба.
— Добре, що хоч кнопочку «Enetr» не шукаєте, – усміхнулася незнайомка. — Бо мій батько, гукаючи на всю хату: «Сім-сім, відкрийся, годину в Інтернет намагався зайти».
Посміялися баба з дівчиною і після нескладних комбінацій зайшли в приміщення.
Почала стара дзвонити у квартиру на першому поверсі. Їй одразу відчинили.
Вийшов до неї молодий високий чоловік. Але коли він побачив колядницю-чортицю, мало не сів на шпагат.
— Що за чудо прийшло? Я таке ще ніколи не бачив, відколи штани ношу, — прошепотів тихо з переляку.
А баба й сама сполошилася, що в хазяїна за чудернацька маска. Чорний він такий виявився, якби у золі тиждень пролежав.
Від страху, аби скоріше заспокоїтись, стара затягла «Коли звізда ясна з неба засвітила…».
Господар аж рот відкрив.
— Що вам треба? – питає.
Баба Анця не зрозуміла запитання.
— Ви што, не християнин? Не знаєте, ко ото колядники? – ніяково зауважила.
А чоловік відповідає:
— Я всього ще не вивчив. Я – студент. Лише кілька місяців в Ужгороді живу. Приїхав із Нігерії. Буду лікарем.
Стара на нього дивиться і думає:
— Я би його всьо навчила, аж би захотів. Та й колядник би з нього файний був. І халат у нього не такий як у всіх – якась рянда странна, та й на голові в нього рушник замотаний. Може з душа якраз вийшов. Лем чого такий чорний? Лепавий? Чи сятов водов го пообрицкати треба?
— Так що Ви від мене хочете? – перервав роздуми нігерієць.
— Гроши! – рішуче заявила баба Анця.
Студент глянув на неї здивовано, не знаючи що робити.
— Що то у вас за рекет у Закарпатті? – питає. – Немає в мене грошей, можу Вам дати карф.
А баба про таке ніколи й не чула. Цікавиться, що то.
— Їжа – каже чоловік. – У мене смачний, із рисом.
— Я думала, што ото буси якісь. А їсти в мене й дома є. Я на сятки тулько всього наладила! І голубці, і рулєти, і ковбаска, і одбивні, і крумплі з курицьов, і поливка двояка, і салити. Не треба мені тот карф. Може го із гаду варили. У нас такоє не їдять, — зітхнула стара.
— Так Ви мені концерт влаштували, як у драмтеатрі? – запитав студент, витріщивши на бабу Анцю свої великі очі.
— На концертах я ще не була, айбо вважайте, што ай. Як ото наші закарпатські традиції мож не розуміти, они в нас такі добрі, файні, інтересні.
Темношкірих раніше стара бачила лише по телевізору і вже уявляла, як би цей молодик міг гарно колядувати, але після заяви про дивну їжу усі сподівання баби розвіялися. Вирішила вона податися далі, у приватні будинки, бо там, на її думку, справжні закарпатці живуть у хатах, як у неї в селі. Троякі думки троїлися в голові баби. Помандрувала вона собі на колишню вулицю Джамбула (нині то Комендаря).
Стала під воротами першої ж оселі і кричить:
— Пане ґазде, чи мож веселити?
Зненацька до воріт підбіг величезний собака.
— Есе што, теля гавкає? Ще не чулам такоє…. Айбо звір великий дуже, аж до груди ми. Чи ото лева си кось купив? Туй у вароші всякі чудасії. Інтересно, ко до ня уйде. Песику, у мене туй у ташці котлета є. На, перекуси мало і клич си ґазду.
Після пригощання пес подобрішав одразу, почав виляти хвостом.
— Удкрию си капуру і сама зайду, аж до ня ніко не виходит, – вирішила баба.
Відчинила вона собі двері й зайшла у двір. Вийшла на сходи і заглядає у вікно. Бачить, на підлозі сидить жінка. Постукала. Але господиня й не здригнулася. Вона й далі сиділа у позі лотоса, склавши руки і не зреагувала навіть тоді, коли баба Анця зайшла до холу й почала співати «Нова радість стала».
Доколядуваши, стара вирішила дочекатися, коли господарка зверне не неї увагу.
Нарешті через п’ять хвилин незнайомка відкрила очі й привіталася.
— Я йогою займаюся. Медитую, – відрапортувала вона.
— Жуночко, у вас што, стульцю дома ниє, што сидите на дільові, – поцікавилася баба.
—У мене є все. Всесвіт багатий! Що людина захоче, те й отримує. Ви, наприклад, збираєте гроші на відпочинок у Берегові. Але не туди навідуєтеся. У вашому селі вас більше розуміють, – зауважила господиня.
У баби аж щелепа відвисла.
— Ви ворожка? Босорканя? Екстрасенс, як тепер модно називати? Удкідь всьо знаєте?
— Я – провидиця. Можу все про вас розповісти! – заявила жінка.
— Йой, не треба, паніко, – аж соромно стало бабі Анці. – У мене тулько непристойних мислю. І гроши ми не треба. Будьте здорові, – квапливо закриваючи за собою двері стара покинула будинок.
Вона кинулася втікати… добігла аж до автовокзалу.
— Як ото може бути? Думки ми читала! Вот і наколядоаламся у вароші! Думалам, што зароблю мало, а напозераламся таких чудасій, які ніґда не виділам. Не біда, поколядую у селі, може хоть штось зароблю. Або хоть одоб’ю гроші на путь. А на купальник та поїздку в Берегово зекономлю з дідової пензії, – твердо вирішила баба Анця…
