Історія одного дерева

[Total: 0    Average: 0/5]

Я росла в лісі. Мої віти пестив вітер, а голки оздоблювали  діамантики інею та пухнасті сніжинки. Я слухала мелодії хурделиці та спів поодиноких птахів. Мені снилися білі сни і я мріяла, що весною прокинуся серед зелених Карпат, у своєму рідному домі, у своїй колисці і що сонце знову бавитиметься  промінчиками у моїй кроні.

Та сталося непередбачуване. У ліс прийшли двоє чоловіків із бензопилами. Вони вбивали моїх сестер, а потім черга дійшла й до мене. Я кричала в агонії, але вони мене не чули… а може просто не хотіли чути.

Після цього все відбувалося, як у тумані. Вони тягли нас снігом у який автомобіль, кудись везли.

Далі була велика гамірна площа, багато людей… одні кричали, інші усміхалися… До нас підходили, роздивлялися. Наші тіла були справді гарними, а душі з височини пильнували  за всім. Далі ті, хто давав якісь папірці, забирали по одній із нас собі. Узяли й мене. Кинули в багажник і помчалися кудись далеко.

Я нарешті потрапила до міста. Про нього багато влітку розповідали птахи. Вони могли літати всюди і багато чого бачити. Тепер із землею моя пуповина була перерізана. Я теж мандрувала.

Запам’яталися широкі вулиці, будинки майже до неба, які спочатку мені здавалися кам’яними горами і автомобілі, що мчали  звідусіль.

Нарешті ми доїхали. Мене взяли на руки і внесли до квартири. Там було дуже тепло. Мене встановили у кутку і почали чіпляти на віти якісь кульки, дзвіночки, гірлянди. На маківку натягнули зірку. Усі раділи, яка я вродлива. Тільки мені самій було сумно.

Поруч зі мною поставили якісь яскраві коробочки, які називали подарунками. Мною всі милувалися.

Так тривало два тижні. А далі мене почали роздягати. На той час голки рясно осипалися, віти хилилися додолу. Більше я не тішила нікого. Люди казали, що свята скінчилися, пора мене викинути… на смітник.

Я знову відчула морозну прохолоду і… страшенний сморід. Тільки тоді я  зрозуміла, що таке контейнери для побутових відходів. Що буде далі зі мною – не знала, але розуміла, що шляхів маю два – або в вогонь, або знову в ліс – на перегнивання.

Мені пригадалися сестри. Багатьох спіткала така ж доля, як і мене. Навіть у тих, кого не зрізали до Нового року, немає гарантії на довге життя. Вони теж можуть потрапити під сокири лісових контрабандистів.

Погано бути деревом… якщо життя постійно під загрозою.

Але моє вже скінчилося… На щастя, мене знайшов який чоловік. Він потягнув мене до себе… знову в помешкання. Пилкою і лобзиком він чаклував над моїм тілом, аж поки я не стала жінкою… дерев’яною, звісно. Але  тепер я стою на почесному місці, біля ліжка майстра, що вдихнув у мене друге дихання.

Правда, так поталанить не всім ялинкам. Хтось із них на смітнику, скоріш за все, пролежить аж до весни… а може й довше.

zakarpatpost.net

Comments are closed.