Понти дорожчі за гроші. Цей принцип для ужгородців завжди був святим

[Total: 0    Average: 0/5]

У ці морозні дні ужгородці намагаються пересуватися максимально швидко, аби менше хапати холодного повітря. Місто динамічне як ніколи. І тільки замок згори байдуже спостерігає за нашою метушнею десь унизу. Колись він пережив стільки перебудов, що свого часу, коли Горбачов оголосив перебудову у масштабі цілої країни, замок тільки криво посміхнувся усіма своїми бійницями. І мав чисту правду – та перебудова привела до повного розвалу майже усього в Ужгороді. Замок вистояв.

Взагалі-то, спершу він був дерев’яним. Від нього гарно пахло навколишнім лісом. Дятли лишали численні автографи на його стінах. Та поступово дерев’яний замок перестав задовольняти зростаючі естетичні потреби ужгородців. Воно й не дивно: перша пожежна команда тут з’явилася тільки через багато-багато віків, а от пожежі ставалися регулярно – як за графіком. Тільки-но зима ставала лютішою і городяни починали активніше топити свої печі (як зараз), місто негайно спалахувало і чесно ділилося своїм полум’ям із замком. Тому прогорілі стіни доводилося постійно латати і врешті-решт вони вже нагадували жебрацькі штани – суцільні латки, за якими не видно і первісного матеріалу. А найбільш богобійно казали, що замок аж занадто скидається на пекло чи страву від поганої газдині (що практично те саме) – вічно обвуглений, чорний-закіптюжений і з невитравним запахом диму і гару.

Ні, жити у такому ще можна було, але якось не комільфо. Понти дорожчі за гроші. Цей принцип для ужгородців завжди був святим. Проте ще ревніше вони сповідували іншу істину: не поспішай щось робити – може воно якось саме зробиться. Замок же показував власний норов і самостійно регенеруватися вперто не хотів. Навпаки, він і далі спалахував, як дурний. Як дівка на віддані, що червоніє від кожного кинутого на неї погляду. Врешті-решт дірок у тій огорожі стало вже більше, аніж дерева. То ж після чергової пожежі вирішили більше із деревом не бабратися, а будувати зразу з каменю.

Тягати камінь на гору було непросто. І все-таки дещо легше, аніж Сізіфові. В Ужгороді викочений нагору камінь вже не скочувався, а одразу ставився на розчин. Бо тут люди такі: коли щось вчасно не приклеїш, то воно зразу же зникне. Навіть якщо це просто камінь. Тому замок, а головне – фортеця навколо нього – росли не по днях, а по годинах. Щодо розмірів вирішили не скупитися. Фактично вони визначалися площею майданчика на вершині Замкової гори. Мури ліпили там, де вони ще бодай теоретично могли триматися, а не зсуватися униз. На щастя, гора була рясно вкрита різними чагарниками і навіть деревами, що їх потім так полюбляли зображати наші художники. Флора додатково підтримувала нові стіни, то ж фортеця така і вийшов – кам’яною, але з дерев’яними підпорками.

Замок усередині нагадував скриню, в якій Кощієва смерть. Навіть подолавши фортечні мури, добратися до нього було непросто: слід було ще перетнути внутрішній рів, який ішов просто навколо замку, тому він був наче у штучній ямі, через яку перекинуто дерев’яний місток. Всередині замку була казарма для місцевого гарнізону (так він був названий на виріст – взагалі-то, це було спочатку кілька вартових). Тут же мешкали перші жупани, що контролювали величезну територію навколо Ужгорода – від Тиси до Ужоцького перевалу. Вони головою відповідали перед королем за цей край, аби сюди не проникав ворог, а також, щоб звідси справно поступали податі до королівської казни. Обидві функції постійно оберталися головним болем для начальників. Бо ворогів звідусіль не бракувало – вони налітали сюди регулярно, тоді і навколишнє населення ховалося за кам’яними мурами і допомагало вартовим відбивати чергову печенізьку чи половецьку навалу. Ще гірше було із збиранням податей. Наші люди ніяким чортом не хотіли їх платити, то ж гарнізон просто грабував їх не гірше, ніж печеніги.

Поступово замок набув рис обжитості. У його мурах стирчали степовицькі стріли. Стіни були подряпані і пощерблені від численних штурмів. У навколишньому ровові біліли кістки напасників. Та це стосувалося більше фортеці. Сам замок усередині лишався майже «нульовим». Здавалося би, у такому кам’яному сейфі можна було пережити будь-який штурм. Програти, маючи такі укріплення, було просто неможливо. Та незабаром наші люди звитяжно довели, що нічого неможливого для них не існує…

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.