Іван Погоріляк про Перечин, об’єднану територіальну громаду, туризм та власні таємниці

Невелике, але славне містечко Перечин має свою історію, свої здобутки та свої переваги перед іншими населеними пунктами Закарпаття. Цікаві люди, пам’ятник листоноші, чани та розкішна природа – це лише неповний перелік того, заради чого місто варто відвідати. Про одну з перлин Карпат сьогодні під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» більше розповість  Перечинський міський голова Іван Михайлович ПОГОРІЛЯК.

— Іване Михайловичу, як живеться маленькому місту, що знаходиться  майже поруч із Ужгородом? Чи має від такого розташування Перечин якісь привілеї?

— У цьому є і свої плюси, і мінуси. Мені, як чиновнику, близькість до Ужгорода є зручною, бо спілкуватися й співпрацювати  потрібно із обласною радою, і з державною адміністрацією. Та, з іншого боку, наші мешканці, маючи можливість працювати вдома, надають перевагу Ужгороду. У нас же відчувається нестача робочих місць.

Однак, що також добре, це те, що туристи з обласного центру їдуть і до нас – у Лумшори, у Воєводино… й частина з них зупиняється і в Перечині. А це – економічно вигідно.

— Тобто, туристичний потенціал використовується на повну потужність? Адже у вас є унікальні місця, яких немає більше ніде в області… Як гадаєте, що можна зробити, аби залучити в наш край більше туристів?

— Потрібні нормальні дороги…. Це – найбільш проблемне питання. Хоча маємо справді гарні місця. Скажімо, ті ж Лумшори, які є однією з візитівок Закарпаття. Там і населення активно займається розбудовою інфраструктури, і місце справді дивовижне, і чани мають прихильників у  багатьох куточках держави, і автентична кухня з закарпатськими наїдками користується попитом серед гостей. А ще є Тур’я Поляна, Шипіт, форельні господарства, екзотичні села, що розташовані неподалік від Перечина і входять до складу об’єднаної територіальної громади, приміром, Сімерки з сірководною мінеральною водою, чистими потічками… але інфраструктура у деяких населених пунктах ще не розвивається зовсім.

Зараз саме працюємо над тим, аби поєднувати промисловість із туризмом (бо маємо в себе й хімзавод, який знаходиться в Перечині вже 124 роки… і від цього нам нікуди не подітися). Думаємо над новими маршрутами… Наприклад, є в нас дуже гарна хресна дорога, що зовсім не використовується у цьому напрямку, є двохсотрічний дуб, торік було встановлено пам’ятник святому Миколаю, днями пройшла вже третя екскурсія Перечином разом із Федором Шандором.

Зараз працюємо над тим, аби замінити всі рекламні вивіски у місті, адже раніше вони встановлювалися хаотично і трішки псували естетичну привабливість населеного пункту. Розробляємо також паспорт центральної частини Перечина, щоб середмістя стало привабливим для туристів.

Але головною історичною постаттю для Перечинщини залишається наш Фекета, легендарний листоноша, до якого люди ставилися з великою повагою і називали Послом, а на барельєфі, який встановлено на церкві в Т.Реметі, вдячні земляки викарбували надпис, який є актуальним і сьогодні: «В память приязности, тверезности, честности, послужности Посла». Встановлено пам’ятник поштарю в Перечині, у 2004 році.

Також на стадії реконструкції цікавий винний підвал, якому більше ніж сто років. Він буде частиною музейного комплексу і там буде дегустаційний зал. Взагалі наша команда поставила перед собою завдання розвивати Перечин у туристичному напрямку і ми для  цього робимо все можливе.

— У квітні у вас будуть вибори. Ви – одні з небагатьох у області, хто виявив бажання створити об’єднану територіальну громаду. Як було прийнято непросте рішення  долучитися до децентралізаційного марафону?

— Крім Тячівського району, де було створено перші дві в Закарпатті об’єднані територіальні громади, об’єдналися вже й на Свалявщині. Там вибори  пройшли 18 грудня. А ми з Іршавою чекатимемо на результати волевиявлення краян 30 квітня. Як на мене, це – плюс. За кордоном я багато вивчав досвід європейців у питанні адміністративно-територіального устрою. Ми пішли шляхом Польщі і маємо зруйнувати стару радянську систему управління. На жаль, за 25 років незалежності України у нас змінилося тільки те, що міських, сільських та селищних голів почали обирати на відкритих виборах, тоді як за СРСР на ці посади представників призначали райкоми партії. От і всі новації… тоді теж були сільські, районні, обласні ради, адміністрації, які вже не вписуються у цю модель. Рада повинна приймати рішення і делегувати своєму ж виконавчому органу виконувати його. У діючій наразі системі є варіант, коли можна перекладати прорахунки один на одного. Але коли є об’єднана громада, таких нюансів немає… та й збільшуються фінансові ресурси, хоча  й відповідальність перед людьми також. Там треба самостійно вирішувати всі питання і не шукати винних, скажімо, за те, чому холодно в класах чине їздить автобус.

Одним з ключових питань  є й медична реформа. Та, гадаю, проводити зміни потрібно методом «зверху донизу». Спочатку мають бути госпітальні округи, щоб ми знали, де будуть лікуватися перечинці, а первинна медицина залишиться за нами. Попередньо ми вже розглянули варіанти. Населення обслуговуватиме приблизно чотири-п’ять сімейних лікарів, які діятимуть мобільно і проводитимуть прийоми у всіх населених пунктах.

— Ви торкнулися питання хімзаводу. Ставлення краян до нього дуже двозначне. Але ж він дає і робочі місця, і в той же час впливає на екологію…та й квартирує у центрі міста… Що можете сказати з цього приводу?

— Ми з ним прожили вже більше сотні років, тож, гадаю, зможемо жити й далі. Він є головним бюджетоутворюючим підприємством не лише на території Перечина, але й району, на якому працює більше 800 осіб. Після об’єднання у громаду ми отримуватимемо 60 відсотків від податку з доходів працюючих фізичних осіб (на сьогодні не отримуємо жодної копійки), тож нам стає цікаво працювати з такими підприємствами, адже від цього залежатиме наш бюджет, наш добробут.

Екологія, звісно ж, хвилює, у багатьох настрої проти заводу негативні. Ця зима, як ніколи раніше, дійсно показала недоліки в роботі підприємства… адже сніг поблизу був чорним. Й цього ніхто не може заперечити. У грудні, до слова, проходили громадські слухання і всі показники на підприємстві нібито були в межах норми… Людям щось пояснювали, показували результати аналізів, але проблема існує і її потрібно та й можна вирішувати. Просто в очищення відходів потрібно вкладати відповідні кошти. Ведемо про це перемовини з керівництвом заводу. Про те, що й як буде в перспективі, поки що стовідсотково не вирішено.

Та наголошу, що у цьому році на сесії міської ради ми заклали в бюджет кошти для того, аби закупити обладнання, яке буде контролювати незалежно ні від кого якість викидів у атмосферу. Так ми зможемо завжди знати реальний стан речей. Адже зараз хто б не провів аналізи, перечинці не довіряють результатам… А так – громадськість сама матиме можливість стежити за екологічною ситуацією.

— Ви керуєте цілим містом. А як ставитеся до того, коли хтось хоче покерувати Вами?

— Керувати мною практично неможливо. Як колись сказав один із моїх сватів: «У нас повне порозуміння. Як скаже Іван Михайлович – так і буде».  Це був жарт, але приблизно так і є.

— Ви людина зайнята, але відпочивати потрібно всім. Чи любите подорожувати і куди саме? Чим, крім роботи, живете, які маєте хобі, чим займаєтесь у вільний час?

— Моє основне захоплення – це спорт: футбол, волейбол. Протягом двох років (1984-1985рр) я професійно грав у хокей на траві у Кривому Розі у першій лізі на першість Радянського Союзу, на рівні любителя грав у футбол, а зараз – у волейбол. До цього часу двічі на тиждень займаємося разом із групою колег, відпочиваючи від роботи.

А от подорожувати дуже люблю…. І не просто мандрувати, щоб насолоджуватися спогляданням довкілля, а вивчати досвід інших, наприклад, у галузі розвитку сільського зеленого туризму, також мене цікавить життя у інших містах, у тих, у якихперіодично буваю. Скажімо, у Польщі мене дивувало, що за два дні ми не бачили жодного підмітальника і там було чисто. Усевиявилося просто! Люди знають, де знаходяться контейнери, у тому числі для роздільного збору сміття. Туди вони й відправляють непотріб, а не кидають посеред дороги, як у нас. Цієї культури поводження зі сміттям нам ще треба вчитись. Хоча  в Перечині маємо покращення й у цьому питанні. На баки ми наклеїли етикетки, на яких вказано що і де забороняється кидати, тож люди трішки вже дисциплінувалися.

Але сміття – проблема не лише Перечина чи Ужгорода,а всієї України. Поки не навчимося і не будемо його переробляти, труднощі виникатимуть. Але ж на цьому можна мати ще й економічну вигоду. Тож сміття потрібно переносити на комерційний рівень,аби населенню було вигідно його збирати і здавати. За моїми спостереженнями, маємо на це всього 5-10 років… інакше держава просто втопиться у смітті.

— А ким Ви мріяли стати в дитинстві?

— Я мав дві мрії. Одна з них частково збулася, інша – ні. Я хотів бути спортсменом і став ним, але ще бажав бути художником, гарно малював, бував на різних конкурсах, перемагав, навіть після армії захоплювався образотворчим мистецтвом, але доля розпорядилася інакше. Живопис я закинув і не малюю й зараз.

— Яку останню книгу Ви прочитали і як взагалі ставитесь до літератури?

— Зараз читаю «Швейка» Ярослава Гашека. Твір дужецікавий і вчить вірити в себе та ніколи не здаватися. Справді, деколи нам якась дрібниця здається великою проблемою, але через роки ми сміємося з цього… отже, все вирішується. Загалом читати люблю і до літератури в мене ставлення дуже позитивне.

— Чи часто дивитесь телевізор? Маєте улюблені передачі?

— Регулярно вранці і ввечері дивлюся новини. Передачі ж мене  цікавлять, як правило, лише спортивні…  Дуже подобається футбол, волейбол, біатлон. Та в той же час художні фільми– не для мене.

— Ви – самореалізована успішна людина. Яким є секрет Вашого успіху?

— Думаю, впертість… Коли ставлю собі мету, завжди йду до неї. Років 15 тому хотілося досягати її швидше, отож набивав собі гулі. А зараз, набравшись досвіду, знаю, що цілі можна досягти повільніше, але безболісно.

— Чи багато у Вас друзів? Які критерії найбільше цінуєте в людях?

— Не можу сказати, що друзів маю дуже багато. А ті, що є, це – люди, які пройшли зі мною багато життєвих випробувань, це – люди, перевірені часом. У інших найбільше ціную пунктуальність. Якщо з кимось домовляюся про зустріч, ніколи не запізнююсь і мені неприємно, коли невчасно приходять інші. Також ціную правдивість, не люблю, коли зі мною хитрують.

— Поділіться якоюсь історію, таємницею, яку ранішене розповідали іншим, цікавою чи веселою життєвою подією…

— Я вчився у восьмому класі Перечинської школи-інтернату, грав у духовому оркестрі. Тоді ми зайняли перше місце в області на музичному конкурсі і нам дали путівку в табір «Молода гвардія», що в Одесі.

Був уже травень, закінчувався навчальний рік. А там ми жили місяць, там же й навчались і відпочивали.Мене вибрали старостою…

Отже, якось ми з товаришем переносили журнал (вчителі на підставі тих оцінок мали виводити річні бали), тож не втримались і наставили собі та друзям п’ятірок. Вчителі в Перечині були здивовані нашими «знанням», бо закінчили навчальний рік майже на відмінно.

— Зараз найближчі люди Вас підтримують? Розкажіть про рідних…

— Так. Звісно. Одружився я у 1984 році. Маю двох дорослих синів, які створили вже власні родини. Є в мене й двоє онуків. Один із моїх синів також був спортсменом, закінчив Львівський державний університет фізичної культури, але після травми плеча завершив спортивну кар’єру, хоч був хорошим воротарем. Наразі обидва сини і дружина працюють у родинному бізнесі, який я започаткував – це туризм у Лумшорах і ресторан у Перечині. Знайшла себе там і одна з невісток. Друга – психіатр, працює в Ужгороді у приватній клініці.  Старший онук на вихідні завжди зі мною і я його виховую у своєму дусі. Він займається спортом (плавання, футбол, волейбол), їздимо з  ним у басейн, беру його з собою в компанії, щоб бачив різні життєві нюанси.

— А як зі спортом у Перечині?

— Уже наполовину зроблено ремонт у дитячій юнацькій спортивній школі, у минулому році відремонтували спортзал у загальноосвітній школі, працюють федерації і клуби спорту.
Є в нас секції спортивних танців, художньої гімнастики, футболу, гандболу, настільного тенісу, боксу. Зараз працюємо ще над одним проектом. Передали в оренду залишки будівлі колишньої військової частини і там приватники планують звести центр розвитку дитини та облаштувати приміщення для занять фізкультурою з басейном. Якщо проект буде доведено до кінця, до нас  привозитимуть дітей і з Великоберезнянського району, із сіл нашого. І це дуже добре.

— Щире спасибі за розмову. Бажаю Вам подальших успіхів у всіх справах, наснаги та процвітання.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net