Ростислав Бегеш розповів про те, як літали хрести, як він створив Спеціальний контроль та як бабуся вчила його крутити голубці

[Total: 0    Average: 0/5]

Спеціальний Контроль  – організація, добре відома в нашому краї, яка веде спостереження за дотриманням законності на автошляхах, стежить за закладами громадського харчування, проводить громадський контроль за дотриманням законності прикордонників, митників, працівників патрульно-постової служби, фіксує та подає скарги щодо правопорушень… Спектр діяльності справді широкий, утім аби дізнатися про об’єднання більше, ми вирішили зустрітися з його керівником, журналістом, громадським активістом Ростиславом БЕГЕШЕМ. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» він розповів нам про роботу, розслідування, життєві курйози та реальну допомогу іншим.

Пане Ростиславе, журналістика – Ваша дитяча мрія?

— Так. Мені хотілося стати або актором, або журналістом. Хоча мама відмовляла, вона прагнула, аби я пішов її стопами і став вчителем. І от певної миті переді мною постав вибір: або економіка, або Івано-Франківський стоматологічний університет, або журналістика. Я, звісно, обрав журналістику, яка мені була ближчою до душі. У ній же й так є частка і акторського мистецтва. Але в акторів як: вивчив роль і глядач пам’ятає тебе саме за цією роботою. У журналістиці, особливо в телевізійній – так само. Але там постійно нові ролі і нові обличчя… та й нові знайомства.

За багато років у професії який сюжет давався найважче, виявився найбільш скандальним, викликав найбільше емоцій, найбільше запам’ятався? Можливо, якась людська проблема, яку вдалося вирішити…

— Таких сюжетів було дуже багато. Працюючи на телебаченні, я завжди тяжів до таких матеріалів, як розслідування. Це мені будо цікаво. Резонанси траплялися часто. Дуже запам’ятався випадок,коли в одному із сіл Воловеччини виник конфлікт на релігійному ґрунті  і священики між собою чубилися… при цьому літали і хрести, і кадильниці…  Я це показав… а конфлікт вдалося, слава Богу, розв’язати… Були непрості матеріали і з земельних питань, особливо в гірських районах, зокрема, на Міжгірщині, де місцеві мешканці постарілися, все життя пропрацювали в полі, але місцева влада так і не спромоглася виділити їм паї. Багатьом людям вдавалося реально допомагати, вирішувати їхні труднощі. Вони до цих пір телефонують і коли зустрічаємося, дякують. Я навіть забуваю їхні історії, а вони мене пам’ятають.

Свою журналістку діяльність починав я з «Інтера», оскільки вчився в Києві, потім повернувся на Закарпаття. Так склалися родинні обставини… мама виховувала нас із сестрою сама, батько помер, коли мені було лише чотири роки, але вона обом нам дала вищу освіту і підняла на ноги. Сестра закінчила економічний факультет, а я – із відзнакою Київський національний університет імені Тараса Шевченка, маю фах журналіста та телеведучого міжнародного класу.

А чому в роботі Ви все більше тяжіли та й зараз тяжієте до кримінального профілю. Приміром, Вас більше цікавить тема розкриття злочинів, ніж якісь народні умільці…

— Про умільців я також робив багато сюжетів, як і на іншу тематику… але ще в студентські роки  розумів, що моя професія важка. Згадую нині покійну наставницю Тамару Володимирівну Щербатюк, яка була ведучою програми «Надвечір’я». Вона мені казала: «Ростиславе, Ви розумієте, що журналістика – це завжди вовча стежка. Нею треба йти, заскаливши зуби».  Отже, розслідування мені завжди було більше до душі тому що у нас людям не вистачає видовищ, вони люблять скандали, переглядають новинну стрічку, курси валют, ціни, гороскоп, спорт і кримінал. Працюючі в службі новин через мої очі пройшло надзвичайно багато людей, а через серце – доль.

Як з’явилася ідея зробити Спеціальний контроль?

— Організація функціонує не так уже й багато років, але її неодноразово намагалися дискредитувати, адже коли ведеться громадський контроль, скажімо, за працівниками правоохоронних органів, поліцією, суддями, прокурорами, митниками, прикордонниками, це далеко не всім до вподоби.  Коли викриваємо їхні дії, ця гірка правда їм не подобається. А вони ще й людей карають, причому не несуть за це відповідальності. Та мене тішить, що в організації є розумні люди, які мене підтримують. Це – фактично колективна праця. І хоч я голова правління, та разом зі мною пліч-о-пліч працюють чудові фахівці, патріоти свого краю, які раді допомогти іншим,  й наші заслуги є спільними. Тож комусь ми юридичну пораду надамо, когось підтримаємо в судах, комусь порадимо, як діяти, куди звернутися. І люди це знають та цінують. Та наголошу, одна людина нічого не зробить. Як кажуть на Закарпатті, коли скласти прутик до прутика, жмут не перемогти.

Якась співпраця з органами влади чи з правоохоронцями є?

— Так. Ми співпрацюємо, виступаємо за конструктивний діалог. Але бувають випадки, коли наші звернення чи запити повністю ігнорують.  Звичайно, в таких випадках ми вказуємо на їхні недоліки, але намагаємося вирішити питання в консенсусі. Переважно це вдається. Хоча бувають випадки, коли починаються банальні відписки і змінюються лише номери вхідної і вихідної кореспонденції. Не хочу хвалити колишніх і ганити теперішніх працівників поліції, але за три місяці курсів (я з повагою ставлюся до робітничих професій), столяра, коваля, перукаря законодавством України не можна навчити. Люди вчаться в університеті по 5-6 років і то не володіють достатньою базою знань, набивають шишки під час роботи. Досвід приходить із часом. Думаю, між величезним загоном прекрасних юнаків і дівчат є й поліцейські і що їм вдасться набути досвіду. Мені хочеться, аби ми ставились до поліції , як до якогось взірця, але поки що такого варіанту не бачу. Можливо, колись так і буде.

Яким є продовження справи про таксистів і хлопця з Ужгородського району.

— Ми тримаємо справу під контролем, вона набула широкого резонансу, це бачимо й за коментарями. Звісно, не обійшлося й без ботів, але їх небагато. Уся біда в тому, що на місце події після інциденту приїхала не патрульна поліція, а група швидкого реагування з районного відділу. Ми звернулися у прокуратуру і, гадаю, там дадуть їхнім діям правову оцінку. Адже людині, яку побили, не запропонували навіть медичну допомогу. Прикрий випадок, але якщо це сталося з вини пасажира, адже всяке буває… ну могло його знудити…  це не дає права викликати колег і бити його. Провадження ж відкрито за дрібне хуліганство, а не за групове побиття, тож ми працюємо над тим, аби перекваліфікувати порушення.

Та й потерпілого доставив до травмопункту  Ужгородської ЦМКЛ наш співробітник Олександр Матяшовський. Хлопця оглянули лікарі і виявили в нього закриту черепно-мозкову травму, чисельні забої. Цей же діагноз підтвердили і спеціалісти обласного центру нейрохірургії. Ці заключення буде скеровано до слідчих.

Нещодавно ви проводили рейд гральними залами. Чи часто організовуєте подібні заходи?

— Можна сказати, що постійно. Оскільки ми всеукраїнське інформаційне видання, маємо ліцензію Міністерства юстиції, виїжджаємо дуже часто. І це не тільки рейди на дорогах. Інколи все тримається в таємниці, щоб не було витоку інформації. Адже з’являємося в тому місці і в той час, де і коли нас не чекають. Це може бути навіть опівночі.

А от щодо гральних залів, то в нашій області вони з’являються, як гриби після дощу. Їхня діяльність є забороненою в Україні, букмекерством займатися не можна. Одна з них – російська фірма,яка викачує просто з наших гроші. І це в той час, коли ми говоримо, що давайте підтримувати українську армію, коли наші хлопці воюють на сході,  ризикуючи власним життям і здоров’ям.

Але коли ми закриваємо один із залів, на наступний день заклад відкривають знову… розуміємо, що йде «кришування» залу з боку правоохоронних органів. Дані про факт внесено до єдиного реєстру досудових розслідувань, але справа не може зрушитися з мертвої точки.

Нас підтримує багато активістів і ми маємо намір із ними зустрітися.

Тож хочемо разом піти в управління по боротьбі з економічними злочинами і вирішувати це питання у правовому полі. Якщо не вдасться, діятимемо радикальніше. У нас є багато дитячих будинків, сиріт, напівсиріт… тож будемо апаратуру вилучати і передавати їм. Думаю, їм згодяться великі плазмові телевізори.

Ви багато їздите й по інших містах. Де в нас у області найгірша криміногенна ситуація?

— Мені здається, що вона всюди однакова… напружена…

На це вплинула й переатестація в поліції.. . але якщо молодь, яка прийшла в національну поліцію, почне реально працювати, ситуація може змінитися на краще. Адже Москаль добре сказав керуючому патрульною поліцією Ужгорода й Мукачева, що поліціантам час припинити займатися селфі і визначитися, чи вони працюють на YouTube, чи на народ України.

У мене теж склалося враження, що вони не займаються боротьбою зі злочинністю, а проводять піар-акцію.

Розкажіть про себе більше як про людину. Які маєте захоплення, як проводите вільний час?

— Я катастрофічно не висипаюся, тому у вільний від роботи час намагаюся виспатися. Також дуже люблю куховарити.

Ви дійсно часто виставляєте у соцмережах цікаві знімки із власноручно приготованими наїдками. Яка Ваша улюблена страва?

— Кулінарією я справді цікавлюсь, але як аматор. У нас у родині всі готують дуже добре. Сестра у Словаччині працює су-шефом у дуже престижному ресторані Братислави. Чудово куховарила бабуся, вона була взагалі сільською сокачкою, готувала для весіль. Саме біля неї я й почав варити. Від неї навчився робити маленькі голубці, мама ж любить великі. Я ділю листок на чотири частини і так закручую. Експериментувати не боюся ніколи, рідних мені подобається дивувати незвичними смаколиками. Люблю всі закарпатські страви.

Улюблену книгу маєте?

— Мені до снаги читати твори закарпатських письменників. Приміром, Дмитра Кишелі, Михайла Томчані…

 Телевізор дивитесь? Улюблена передача чи фільм є?

— Телешоу не люблю. Я працював із цим і на телебачення маю власні погляди. Інколи можу подивитися кілька каналів, переважно вмикаю новини. Цікаво, як кожен телеканал подає новину під своїм соусом…

Чотирилапих улюбленців маєте?

— Так. Мені подарували американського стаффордширського тер’єра. Він живе у мами в селі. Був персидський кіт Макс. Він, на жаль, від старості помер. Тварин взагалі я дуже люблю і вважаю, що маємо за них нести відповідальність. У мене ніколи ні один собака не був прив’язаний, він має мати простір, має гуляти. В Ужгороді живності не маю, але колись у мене був хом’ячок.

Ну і традиційне для нашої рубрики питання… Поділіться таємницею, про яку не розповідали іншим…

— Нас мама ніколи не била, але ми не могли собі дозволити нічого поганого.

Якщо їй щось не подобалося, ми бачили це з її погляду. Хоч ми росли без батька, але мали все.

Якось нам захотілося половити в річці рибу. Вудочок ми не мали. Сестра за мене старша і вона придумала як саме це зробити. Вдома нікого не було і вона забігла в хату, зняла з вікна тюль і понесла до води. Риби ми наловили справді багато, але тюль сильно забруднили.

Тож від мами дісталося нам обом.

Спасибі за розмову. Нехай Вам щастить у всіх справах.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Comments are closed.