Антон Шкіряк розповів про своє життя в Києві, про Ужгород, про роботу та онкозахворюваність краян

[Total: 0    Average: 0/5]

Головний лікар онкологічного центру «Клініка Спіженко» Антон Шкіряк – гарний чоловік та батько двох дітей, поділився досвідом своєї роботи, розповів газеті «Наш Ужгород» про шкільні роки, проведені в Ужгороді, навчання в університеті, розкрив секрети роботи та проблеми, які зустрічаються сучасним лікарям.

Що ти робив після університету, де ти працював? Як опинився у Києві?

Після закінчення університету я постав перед важливим для мене вибором: чи їхати туди, де є єдина вільна ставка лікаря-нейрохірурга, чи обирати іншу спеціальність і залишитись в домашньому комфорті? Я дуже хотів бути лікарем-нейрохірургом, бо 5-6 курс я працював в нейрохірургічній реанімації та операційному блоці ОЦНН (Обласний Центр неврології та нейрохірургії – ред.) під керівництвом д.м.н., професора Смоланки В.І., який і став тією рушійною силою в обранні майбутньої спеціальності. Незважаючи на бажання професора Смоланки В.І. залишити мене в Ужгороді, вільних ставок не було, а можливість звільнення лікаря пенсійного віку я одразу відкинув. Єдина вільна державна ставка нейрохірурга була в місті Рівному. Ніякого нормального сполучення, ніякого потягу до Рівного з Ужгорода не було. Місто чуже, нікого не знаєш, житла немає. Це було абсолютно незручне сполучення з рідною домівкою. Але бажання було сильнішим за здоровий розрахунок. Я взяв сумку, під руку дружину і поїхав до невідомого мені Рівного. Там ми знайшли квартиру в оренду, на той час вона коштувала 65% моєї зарплати. Ми знімали в 2-поверховому будинку кімнату з кухнею, вікна якої виходили на подвір’я психіатричної лікарні. Перебуваючи на балкончику, ми чули  про що говорять психічнохворі, хто – Наполеон, хто – Сталін. Шкода було їх щоразу. Був цікавий досвід. Там я пропрацював 2 місяці, а далі поїхав до Києва на навчання в Національну медичну академії післядипломної освіти імені П.Л.Шупика.

Розкажи про свою діяльність в медичній академії?

Там, на кафедрі нейрохірургії я познайомився з видатним, на мою думку, вченим сьогодення, член-кореспондентом НАМН України, професором Поліщуком Миколою Єфремовичем, який був, доречі, вчителем і керівником дисертацій професора Смоланки В.І. Це батько усіх нейрохірургів України. Він як Dolce & Gabbana в нейрохірургії. На кафедрі мене обрали старостою курсу, і я займав доволі активну позицію в житті опорної кафедри нейрохірургії, де навчають 95% всіх нейрохірургів України. Згодом від професора пролунала пропозиція стати лаборантом. З часом я став старшим лаборантом кафедри. Єдиний був зарахований до магістратури, яку успішно закінчив. Науковою темою була дуже складна нейрохірургічна проблема «Диференційовані методи лікування фармакорезистентної епілепсії», яка не лікується медикаментами, а лише хірургічно. Я мав не безхмарний шлях, був студентом-санітаром, медбратом (одночасно в трьох відділеннях), інтерном, магістром, аспірантом, асистентом кафедри нейрохірургії. Я пройшов весь шлях, і не став доктором наук. Навіть зараз кандидатську дописую.

Чому так сталося, що ти не завершив наукову роботу?

Робота в мене була практично готова, я міг виходити на завершальний етап. Але я стояв перед вибором: або я приймаю пропозицію від власників однієї із найбільших в Україні та Східній Європі онкологічної клініки очолити її і просувати на європейському та українському просторі, або ж я закінчую кандидатську дисертацію, маю гарну табличку на кабінеті, доречі, на кафедрі нейрохірургії маю 25-метровий кабінет, але залишаюся в умовах державної медицини, де все злиденно важко, де переважно кожний лікар заглядає в кишеню пацієнта і думає, як прокормити свою родину. Ніколи не брав хабарів. Мав додатковий активний та пасивний бізнес, який дозволяв нам фінансово окріпнути. Я все життя працював, в 14 років почав свій перший бізнес. На базарі «Білочка» в Ужгороді в румунів купував секонд-хенд, біг після уроків додому, прав, або, якщо не прав, то бризкав маминими парфумами, прасував, вертався на базар. У мене була точка десь за 8 гривень на добу. Гарно все викладав, по кольорам. У всіх інших брали менше, бо речі були накидані, а в мене розліталися речі за декілька годин, через те, що все випрасувано, і я міг пояснити якість свого товару.

Тому, коли отримав пропозицію, будучи з дружиною, донькою та маленьким сином, я мав обрати: або я дозавершую свою дисертацію і отримую табличку на кабінет, і не стаю ні на крок розумнішим і продовжую розриватись між бізнесом і роботою, або ж я відкладаю перспективу цієї таблички і лікую людей в більшій кількості і так, як цього вимагає міжнародний протокол, немаючи обмежень ні в методі лікування, ні в засобах лікування, ні в медикаментах, лікуючи так, як воно має бути. Звісно, що я обрав друге, залишивши бізнес.

Як довго ти працюєш в Онкологічному центрі «Клініка Спіженко»?

Майже 2 роки. Я консультую і лікую нейрохірургічних пацієнів клініки, а віднедавна і онкологічних, так як завершив 6 місячне навчання з фаху «клінічна онкологія». Також я є топ-менеджером клініки, бо головний лікар безпосередньо спілкується з інвесторами, направляє команду в потрібне русло і формує лікувальну політику. Ми зараз запустили хіміотерапевтичний та хірургічний стаціонари, реанімацію та інтенсивну терапію, навчальний тренінг-центр, оперпційний блок, поліклініку, власну лабораторію європейської сертифікації. На сьогодні, ми маємо під одним дахом повний цикл діагностики та лікування онкологічних пацієнтів: комп’ютерна томографія, МРТ, мамографія, УЗД-діагностика, гасто- та колоноскопія, дерматоскопія і т.д. З лікування ми можемо запропонувати пацієнту всі існуючі види променевої терапії на найсучаснішому лінійному прискорювачі, радіохірургію на Кіберножі, високоточну хіміотерапію та таргетну терапію, мікрохірургію. Окрім віп-палат ми маємо і соціальні палати, якість яких не має аналогів в Україні. Наші операційні блоки найбільш технологічно забезпечені новим сучасним обладнанням.

Багато пацієнтів звертаються по допомогу?

На превеликий жаль, багато українців хворіть на рак. За 7 років ми бачимо тенденцію тільки до росту числа онкопацієнтів. Є велика кількість людей, які їдуть за кордон лікуватися, і отримують аналогічне лікування як і в нас, але в рази дорожче. Прикро, що українці помирають із-за того, що не цінують своє здоров’я. У нас громадяни можуть працювати на чотирьох роботах, не знаючи свій артеріальний тиск, рівень цукру в крові, стан печінки, судин головного мозку, не знаючи, чи є в них аневризма, тромб в серці чи навіть пухлина.

Ти оперуєш? Із якими труднощами ти стикаєшся на своїй роботі?

Минулого року я зробив 118 операцій. Це складна онкологічна мікрохіругія. Слава Богу і нашій команді, в нас не було жодного летального випадку, жодного неврологічного дефіциту. Тобто стан пацієнтів після операції не погіршився. Я оперую тільки під мікроскопом. Не вмію по-іншому. Свого часу на кафедрі створив перший в Україні мікроскопічний тренінг-центр для молодих нейрохірургів.

Складно в онкології тому, що ти мусиш щодня переживати трагедії. Бо перемоги бувають частіше ніж поразки. Але є випадки, коли пацієнти приходять у запущених стадіях захворювання, ти боришся із раком і десь ти перемагаєш, а десь він перемагає тебе. Якщо ти в межах нашої держави захворів, якщо в тебе немає коштів, на жаль ти – приречений, ти в заручниках своєї хвороби. Нікуди не дінешся, якісні препарати багатьом недоступні. Кожний день можу написати по два драматичні сценарія для Голлівуду. Хтось житло продає, автомобіль, все, що нажив, здобув за все своє життя. Сім’ї розпадаються, діти залишають батьків напризволяще. Це тяжко. І як би ти не хотів дистанціюватися, як би ти не був зосереджений тільки на паталогії, ти ненароком, але переживаєш все це з пацієнтом. Я вживаюся в проблеми своїх пацієнтів. Є думка, що коли світиш іншим, ти згораєш сам. Вона недалека від істини. Я дуже втомлений приходжу додому, незважаючи на те, що в мене може бути одна-дві операції в день по 3-5 годин, 10-15 консультацій, консиліуми, наради та зустрічі – фізично дуже важко, але морально інколи буває ще важче. Мабуть, найбільший урок, який я отримую в цій роботі, те, що я високо ціную здоров’я. Я ціную, що в мене здорові діти, що в мене здорова дружина. Я оберігаю їхнє здоров’я.

Були пропозиції іншої роботи?

Була пропозиція очолити один із департаментів в міністерстві одразу після Революції Гідності. Я відмовився, бо помітив, що якщо міністру не дають повну владу, ним керують, то це не дасть змоги працювати ефективно. Ніколи я не був маріонеткою. Якщо тобі дають чверть керма, або дають лише коробку передач, а кермом керуватимуть інші, ти не зможеш правильно їхати, ти потрапиш в аварію. Ти маєш керувати всім самостійно. Я підтримую реформу МОЗ. Пацієнту реформа потрібна зараз, як кисень. Велику кількість медиків треба скоротити, і це беззаперечно. До прикладу, скажу по нейрохірургам: в Парижі на 3 мільйони населення 38 нейрохірургів. В Києві біля 270. Все це проблеми організації роботи. Лікарі мають зрозуміти – що галузь охорони здоров’я для пацієнтів, а не для лікарів. Але це буде не скоро.

Розкажи про свою родину, як їм мати татуся-нейрохірурга та ще й головного лікаря?

Весь графік життя моєї родини розписаний до дрібниць. Зранку ми встаємо о 5.50. Ми живемо під Києвом 4 км в мальовничому лісі. Діти навчаються в центрі Києва. Доньку вранці я завожу до ліцею. Потім їду в клініку знов за місто. О 8.35 я вже провожу ранкову нараду. Дружина займається дітьми, вони зайняті весь час: музика, художня гімнастика, малювання, англійська. Малий ходить в дитячу Академію, де навчання ведеться лише англійською мовою. Ми вкладаємо в дітей. Вони наша основна життєва інвестиція. Ми відпочиваємо рідко. За 6 років були один раз на морі. Моя дружина – музикант, закінчила консерваторію. Я також закінчив музичну школу. У нас навіть питання не стояло, що наші діти будуть ходити на музику. Це така закарпатська традиція, що діти мають ходити до музичної школи. Хтось каже, що це знущання над дітьми. Це в нас було дитинство, коли ми могли після школи піти на річку, покататися на велосипеді. Мої діти теж це роблять, але на вихідні. А вихідні я присвячую дітям і дружині, хоча інколи мушу й оперувати.

Коли ти поїхав з Ужгорода? Змінилося твоє рідне місто з того часу?

Я поїхав у 2007 році. За 10 років Ужгород змінився. Місто стало споживацьке. Я не побачив жодного нового музею, жодної нової картинної галереї, ну хіба «Ілько». Я побачив багато нових магазинів, які завалені одягом та їжею. Ужгород завжди був для мене краєм, де концентрація художників на квадратний метр вимагала би від нас розвитку в цьому напрямку. Але це сьогодні не популярно і мабуть не вигідно. І боляче мені за це. З’явилося багато нових кафе з елементами мистецтва, але це всерівно споживацьке. Воно не збагачує духовно. Ну поїв ти, пішов в туалет, та й, впринципі, все. Нічого не залишилося. А от емоції від картин, від вистави…

Чим ще ти займався в Ужгороді? Що тобі подобалося?

Я виступав у театрі щороку по кілька разів. Коли я виїжджав на інтернатуру, то директор Облмуздрамтеатру просив мене не їхати, пропонував мені навіть роботу. Так, як купували на наші концерти квитки, не купували навіть на Аллу Пугачову. Два роки поспіль, 2005-2006, я був кращим актором Закарпатської ліги КВН, де ми успішно виступали.

Розкажи про дитинство та своє навчання в Ужгороді.

Коли гуляю Корзо, згадую, як я біг між парами на великій перерві з медфаку до музичного училища, щоб побачити майбутню дружину, тоді – мою дівчину. Ми зустрічалися довго, три роки. Я вважаю, що це було зайвим, можна було одружуватися у 18. Я і так знав, що вона буде моєю дружиною. Може вона ще не знала, але я знав. Ми одружилися молодими, я став молодим батьком, у 24.

У дитинстві довелося швидко дорослішати, тому що я ріс без батька. Для мого молодшого брата я був замість батька. Між нами різниця 8 років, 4 місяці і три дні. Коли батьки розлучаються, є маленький позитивний ефект: діти зближаються. Мама моя – лікар-терапевт. Був період, коли вона працювала на чотирьох роботах, щоби прокормити нас і лікувати нашу бабуся, яка була 9 раз оперована і перенесла інсульт. Після її смерті ми залишились втрьох. Був я – школяр, маленький Крістіан і вона, сама – без будь-якої підтримки. Вона працювала на нічному чергуванні на швидкій, зранку приходила працювала в фармацевтичній компанії, а з обіду і до вечора на «П’яному» базарі ми продавали квіти. Було по-всякому. Я з відомої династії лікарів Бращайків: своя вулиця, назва, «помєстьє», яке мої родичі продали у 2008 році. Але усе це ніяк не впливало на економічне становище моєї родини. То все з батькової сторони, а це – мама. Тому з дитинства я знав, хочеш бути успішним і забезпеченим – вчись і працюй! Бажано без перестанку (сміється- ред.)

Кого ти згадуєш зі шкільних років? Є учителі, які вплинули на тебе найбільше?

Минулого року я організував шкільну зустріч випускників. Запросив колишнього директора школи №1 Михайла Михайловича Мегеша, вважаю його одним із таких постатей, котрі на мене мали вплив, вразили мене своєї щирістю, добротою та справедливістю. Він високий на зріст. Для мене це був неймовірно великий директор, він був найбільшим у школі. Перший мій клас, пам’ятаю, був недалеко від його кабінету. Моя перша вчителька, Христина Василівна, та моя вчителька старших класів, Ольга Іванівна, були двоюрідними сестрами. Ще запросив неймовірно епатажну Марію Михайлівну, котра в мене викладала англійську мову. Усі найсмішніші спогади пов’язані з нею. Згадую її антураж, як вона себе називала, «жінка 40 кг з біціглями в мокрій шубі», вона цікава особистість. Приємно було зустрітися з однокласниками, дізнатися, хто чим живе, ким став, як життя склалось.

Щоб ти побажав людям, які прочитають твоє інтер’ю?

Я б побажав звернути увагу на своє здоров’я. Скарб людини, насправді, не будинок, навіть не родина і не релігія, не кількість депозитів, а власне здоров’я. Якщо я тобі віддам автомобіль і скажу: «їдь зі швидкістю 200 км/год. до Києва». Ти ж не поїдеш. Ти ж підеш, провіриш ходову, перевіриш чи справний він, чи достатньо палива. А люди женуть 200 км/год., не знаючи, в якому стані їх здоров’я. Я рекомендую проходити щорічні обстеження, онкологічні скринінги. Це всього 3,5 години в рік. Запишіться заздалегідь. В державній чи приватній клініці. Лікування грізної хвороби в рази дорожче за вчасну профілактику. Усім молодим лікарям рекомендую, щоб вони, начались не покладаючи сил, поки вони повні сил і ентузіазму, і працюючи, розуміли одне: в першу чергу треба заглядати в душу пацієнта, а не в його кишеню.

Розмовляла Альона КОЛОДІЙ, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.