Марина Лунченко: довіра, чесність, взаєморозуміння – життєві принципи і те, що найбільше ціную в інших

Весняні свята завжди асоціюються з пробудженням, теплом, ніжністю. І жіноцтвом. Бо саме слабка половина людства уособлює всі ці якості, несучи світу добро і ласку. Правда, досі незрозуміло, чому ця половина за старою звичкою називається слабкою. Бо не раз жінки доводили, що вміють бути вольовими і рішучими, за потреби приймати жорсткі рішення і досягати кар’єрних висот. Наша сьогоднішня героїня – саме з таких. Знайомі знають Марину як успішну бізнес-леді, принципового керівника і вмілого організатора. І підтвердять, що всі ці якості вона здобула автономно, без заслуги чоловіка. Просто у цій сім’ї вміють реалізовуватися не за рахунок іншого, а лише делікатно допомагаючи та підтримуючи один одного.

Про те, як це вдається, та про специфіку роботи ми розмовляємо сьогодні з керівником готельно-ресторанного комплексу VIP у Хусті Мариною Лунченко.

– Готельно-ресторанний комплекс VIP по праву входить до категорії одного з найбільш престижних на Закарпатті. Наразі він успішно розвивається. Багатьом відомо, що саме ви займаєтесь його управлінням і просуванням. Наскільки складно вести такий бізнес сьогодні, враховуючи економічні умови, географічну віддаленість від густонаселених міст, обороти, інфраструктуру, кадри і т.д.?

– Займатися таким бізнесом непросто. Я завжди кажу, що за наявності більш-менш прийнятної фінансової бази відкрити ресторан можна, а утримати його – зовсім інша справа. Ми працюємо майже 10 років. І за цей час набралися досвіду як позитивного, так і негативного. Найважче з кадрами, тому що освічених і працьовитих людей обмаль. Рівень випускників фахових закладів дуже низький. Доводиться брати людину просто з вулиці і навчати з нуля. При цьому, усі хочуть відразу керівні посади і нереальні зарплати. Економічно також стало важче працювати, тому що впав рівень платоспроможності громадян, ціни виросли, зросли витрати. Ми стараємося працювати з українськими товаровиробниками, але деякі страви в ресторані, скажімо, вимагають екзотичних фруктів, які у нас просто не ростуть і їх потрібно купувати за кордоном. Та я завжди пам’ятаю вираз, що будь-яка криза може бути стартом. Це час випробувань і пошуку можливостей. Головне – це не опускати руки.

– Відкриваючи комплекс у 2009 році, ви позиціонували його як готель і ресторан високого класу з відповідним рівнем послуг, асортименту страв і т.д. У ході роботи чи не довелось вам понизити планку, об’єктивно зважуючи свої можливості, прибуток і витрати?

– Ви знаєте, на початку не було завдання ставити високу планку. Її випадково задала назва комплексу, яку придумав батько мого чоловіка. Абревіатура VIP розшифровується як «Валерій і Павло». Павло – це наш співвласник, з яким ми працюємо з самого початку. Абсолютно не було на меті обслуговувати тільки віп-персон, ми раді усім гостям. Але гучній назві все-таки довелося відповідати в плані якості. І перша задача стояла – створити добротний комфортний сервіс. З того часу ми постійно вдосконалюємо нюанси. І я рада, що нам вдалося завоювати свій авторитет і стати улюбленим комплексом жителів Хуста і не тільки.

– Ви багато вкладаєте в розвиток комплексу – навчання персоналу, розширення меню, сама відвідуєте тренінги і майстер-класи іменитих шеф-кухарів, запрошуєте їх до себе. Чи виправдовують себе такі затрати?

– Навчання людей повинно бути безперервним процесом. Правильне інвестування у персонал, кар’єрна мотивація і накопичення професійних навиків приводять до росту компанії. Меню ми оновлюємо 3-4 рази на рік. Я люблю розмаїття, тому у нас завжди дуже багато тематичних страв. Це дозволяє кухарям розширювати свої гастрономічні горизонти і вигадувати щось цікаве. У виграші залишаємося і ми, і клієнти.

– Яку мету, окрім економічної вигоди, ви переслідуєте у своїй роботі?

– Людині потрібно не тільки смачно поїсти, а й гарно провести час, поспілкуватися. Головна ціль – щоб клієнт залишився задоволеним не тільки їжею, а й сервісом, і атмосферою в цілому. Крім того, я дуже люблю Хуст, його жителів, мені дуже хочеться дбати про підвищення культурного рівня земляків. Мені хочеться підняти ресторанну культуру. Щоб люди розумілися на стравах, вміли поводитися в ресторані, щось побачили, про щось дізналися. Тому у нас проходять фешн-дні, покази мод, благодійні заходи, музичні вечори, дитячі свята і т.д.

– Чи знаходять ваші старання відгук? Чи не даремно це?

– Звичайно, бувають моменти, коли після якогось проведеного заходу мені хочеться кинути все і сказати: досить, я більше не буду в місті нічого організовувати і проводити. Але згодом беру себе в руки, знаходжу сили і починаю затівати щось нове. Поволі, зі скрипом, але прогрес є. Якщо кілька років тому на джазовому концерті люди не розуміли, що це, то тепер із нетерпінням чекають на артистів такого рівня. Викристалізувалася своя публіка – і заради неї варто працювати.

– У Хусті вас знають як активного мецената, спонсора різноманітних громадських заходів, благодійних акцій і аукціонів. Чому така діяльність знаходить відгук у вашій душі?

– Якщо є можливість допомогти, я ніколи не відмовляю. Тут навіть пояснення ніякі не потрібні – ти просто робиш це і все. Тому що ти людина. Але для мене ще важливо не просто самій допомогти, а підштовхнути до таких вчинків інших. Тому ми організовуємо вечори, доносимо інформацію, закликаємо долучатися спонсорів і меценатів.

Що стосується громадських заходів, то я входжу до нашого міського комітету з організації ярмарків. Їх ми проводимо двічі на рік – на Різдво і Пасху на центральній площі. І долучаємо сюди місцевих виробників, майстрів, фермерів, щоб вони продавали свою продукцію. Таким чином зберігаються традиції.

– Ваш чоловік – відомий політик, народний депутат, який багато зробив і продовжує робити для Закарпаття. Чи є в його списку реалізованих ініціатив і ваша заслуга? Можливо, саме ви підштовхнули його до того чи іншого рішення?

– Я завжди стараюся підтримувати Валерія у всіх його добрих справах. Ми звикли по життю радитися і спільно приймати рішення. Буває, люди звертаються по допомогу. Щоб не відволікати чоловіка, я можу вирішити проблему сама. Іншим разом підказую йому спосіб, тому що ближче знайома із ситуацією.

– Ви обоє є сильними особистостями. Як два лідери уживаються в сім’ї?

– Ми легко йдемо на компроміси і не з’ясовуємо, хто з нас більший лідер, а хто менший. Баланс і компроміс – головний рецепт. А ще важливо те, що обоє зайняті і маємо свою справу. Реалізовуємося кожен у своїй сфері, отримуємо від цього задоволення і тішимося успіхам один одного.

– У вас дві прекрасні доньки. Як ви їх виховуєте? Які гуртки відвідує старша, яку освіту ви плануєте дати дівчатам?

– Старша донька Валерія вдалася в мене – така ж непосидюча, постійно в русі, вимагає до себе уваги. Перепробували багато гуртків. Поки що зупинилися на танцях, але нещодавно вона попросила записати її на карате. Молодша Лаура – татова улюблениця. Вона спокійна, тиха. У чому вона себе проявить – поки що невідомо, оскільки їй тільки півтора рочку.

Найкраще виховання – прикладом. Намагаємося привити донькам сімейні цінності. Для мене важливо, щоб діти були чесними і відповідальними. Я не вимагаю від них рекордних перемог, але вони повинні розуміти, що хороший результат отримають, якщо будуть сумлінно трудитися.

– Чи дозволяєте собі слабкості? У чому вони проявляються?

– Я дуже емоційна людина і можу різко проявити свої емоції. Не завжди вмію їх стримувати. Особливо це стосується випадків недобросовісного ставлення персоналу до своїх обов’язків. Але наскільки швидко можу вийти з себе, настільки швидко і заспокоїтися. А слабкість, перед якою не можу встояти?.. Не знаю, нема такої. Якщо мені чогось хочеться, я роблю це. Наприклад, спонтанно можу поїхати в інше місто.

– Що вас надихає, мотивує? Якими правилами і принципати ви користуєтеся в бізнесі і в житті?

– Надихають мене хороші позитивні люди, цікаві знайомства, книги, хороші фільми, подорожі. Життєві принципи і те, що ціную в інших, – довіра, чесність і взаєморозуміння. Люблю розвиватися і подорожувати. А найцінніше для мене – це моя сім’я, чоловік, діти.

– Яку пораду дасте іншим жінкам, які б також хотіли чогось досягти в житті?

– Я хочу побажати їм постійного росту і розвитку, мріяти і досягати поставлених цілей.

Лариса ЛИПКАНЬ, газета “НЕДІЛЯ”, ексклюзивно для zakarpatpost.net