Чому Ужгород і ужгородці не можуть розраховувати на жодного імператора

Ужгород – місто з такою давньою історією, що голова обертом… Воно саме вже більше забуло про себе, ніж ми усі взяті знаємо про нього. За понад тисячолітню історію тут змінився вже не один мільйон мешканців, і кожен залишив по собі бодай маленький слід. Шкода, що написано поки про якусь крихітку частку відсотка від тих, хто жив в Ужгороді і творив його. Особливо мало художніх образів, які би відтворювали наших предків – і видатних, і пересічних. Тому появу кожної нової книжки можна тільки вітати. Таке місто мало би мати про себе взагалі цілу бібліотеку: стелажі, стелажі, стелажі… Та поки з них вистачає одного-єдиного, втім не такого вже й малого. Головне, щоб він поповнювався.

І днями вийшла окремою брошурою історична драма Петра Ходанича «Будителі, або Віват імператор!», покликана заповнити чергову лакуну в художньому осмисленні нашої міської історії. Автор спробував змоделювати ситуацію, ніби Ужгород відвідав австрійський цісар, а на цьому фоні показати повсякденне життя міста у першій половині ХІХ ст. Власне, першу редакцію цього твору оприлюднено ще 2012 р., але він не відпускав драматурга від себе, терся об ноги, мов кошеня, муркотів і вимагав продовження бенкету. Тому у другій редакції все значно розширено і перероблено. Події перенесено з доби цісаря Франца (1792-1835) у часи Фердинанда (1835-1848), значно посилено юридично-правове обгрунтування головної колізії п’єси (боротьба за дозвіл на одруження представників двох різних конфесій – греко-католика Івана і реформатки Ержіки). А головне – усі шість яв зроблено набагато сценічнішими, їх наповнено більш гострими діалогами та різними подіями, які тепер буквально б’ють, як із гейзера.

Головним тепер остаточно стало змалювання трьох наших будителів – Олександра Духновича, Василя Довговича і Михайла Лучкая. Вони жили в одну добу, добре зналися, були пов’язані і службовими зв’язками і дружніми відносинами, неодноразово зустрічалися – правда, переважно один на один. Але автор зводить їх в одному місці і в один час, аби надати подіям максимального драматизму.

Особливо теплими виглядають взаємини Лучкая і Довговича. Із одного короткого віршика Довговича про Лучкая (де той, чесно кажучи, трохи підколює свого неодруженого товариша-бджоляра) П.Ходанич реконструював цілу історію взаємин, сповнених щирої поваги, захоплення одне одним, взаємної моральної і матеріальної підтримки. Кожен постає, як ціла глиба (якими вони і були), але не бронзова, а максимально людяна. Неодружений Лучкай волею драматурга переймається долею свого слуги Івана, що стає йому за сина і через якого і розгоряється увесь сир-бор. О.Духнович дещо нагадує відповідального працівника радянської доби – з червоною папкою і олівцем напоготові. Він носій усіх таємниць єпископської канцелярії і ледве не сірий кардинал. Водночас це «наша людина в Гавані» – представник руської інтелігенції у вищих сферах, медіатор, комунікатор і заступник. Коли йому і не вдається цілком витягти товаришів з різних халеп (наприклад, переведення Довговича з Мукачева до біднішого Хуста), то він, принаймні, суттєво пом’якшує різні удари з боку влади.

Особливо запам’ятовуються прості ужгородки тієї доби – Лучкаєва племінниця Анна і її подруга Марька. Ці типажі практично не змінилися за майже два століття, бо в нашому місті трансформується все – політичні режими, валюти, архітектурні стилі, засоби пересування, але тільки не жінки. Їх можна спокійно перенести зі сцени на сучасні наші вулиці – і вони ідеально впишуться в нову обстановку, навіть не зауваживши до ладу усіх перемін.

Образ Ужгорода у драмі ключовий. Міським гамором просякнуто буквально кожну сценку. Місто фігурує як у першій репліці (бубнаря), так і в останній (Лучкая). Авторська передмова починається так: «Ужгород – духовна столиця Закарпаття. Тут не виховувалися королі, як у Мукачівському замку, тут не розігрувалися криваві бійні, як у долині Боржави між куруцами і військом Габсбургів, його передмістя і вулиці не вкривали тіла молодих захисників Карпатської України, як на Красному полі під Хустом. Між тим Ужгород витворив дивовижну галерею героїв». Драматург зумів ретельно роздивитися три постаті з цієї галереї, висвітлити їх потужним прожектором авторської уяви, причому з найвигідніших ракурсів, і подати читачеві (віримо, що у майбутньому і глядачам).

Водночас у драмі показано, що Ужгород і ужгородці не можуть розраховувати на жодного імператора – виключно на самих себе, тим паче що власних сил зовсім немало. Такого багатого на таланти міста, як наше, ще шукати і шукати. Фінал п’єси звучить взагалі гострою політичною сатирою. Що ж, з імперським минулим слід прощатися сміхом – як з радянським, так і з австрійським. Книжка вже пішла у люди, як брехня по селу. У виданні справді химерно переплелися дотепна вигадка й історична реальність, що робить читання особливо захоплюючим.

Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.