Лідія Данильчук: «До Ужгородського замку проситься Шекспір»
Львівський «Театр у кошику» – рідкісне явище навіть для нашої «культурної столиці» (насправді не такої вже й багатої на театральне життя) та й загалом для українського театрального ландшафту. З одного боку – театр дійсно високопрофесійний, його вистави згадуються практично у всіх монографіях з історії українського театру часів незалежності.
Географія його виступів широченна: від Нью-Йорка та Чикаго – до Сургута і Волгограда, від Риги чи Кьольна – до Єревана чи ОАЕ. Париж, Варшава, Москва, Петербург… У Польщі «Театр у кошику» взагалі завсідник. З іншого боку – у рідному місті виступає вряди-годи, адже досі існує без власного приміщення і позбавлений можливості регулярно грати свої вистави вдома. І за таких умов (майже без жодної державної підтримки) цей театр зміг проіснувати 20 років – і то неабияк, а постійно тримаючи високу планку та збираючи врожаї нагород на фестивалях. Саме 20 років тому «Театр у кошику» заснували актриса Лідія Данильчук (за плечима якої тоді уже був досвід роботи в Одеському театрі ім. Василька та львівському театрі ім. Курбаса) та театрознавець Ірина Волицька (на той час – уже кандидат мистецтвознавства). І, власне, того року вони представили першу свою прем’єру – моновиставу «Білі мотилі, плетені ланцюги…» за новелами і листами Василя Стефаника –легендарну постановку, яка змушує по-новому відчути творчість новеліста, відкидаючи шкільні шаблони. Відтоді камерність, мінімалістичність, ламання шаблонів та елітарність – звертання до інтелектуального матеріалу, використання мінімуму засобів при максимальному розкритті їх виражальних можливостей, підкресленій непобутовості, метафоричності і умовності вирішення – стали визначальними рисами цього театру.
До Ужгорода театр привозив одну з найуспішніших своїх вистав «Річард після Річарда» за хронікою Шекспіра «Річард ІІІ», поставлену акурат 10 років тому, яку вже встигли побачити глядачі Німеччини, Латвії, Польщі, Росії, Вірменії, Об’єднаних Арабських Еміратів. Про свої зв’язки з Закарпаттям, враження від міста, його театральні перспективи і про театр загалом – в розмові з актрисою театру, заслуженою артисткою України Лідією Данильчук.
– Нещодавно Ви на запрошення газети «Неділя» зіграли в Ужгороді дві моновистави «Річард після Річарда». Це вперше Ви виступаєте тут чи доводилось раніше?
– З виставами «Театру у кошику» – вперше. Як не дивно, це взагалі перший наш виступ на Закарпатті за всі роки існування нашого театру. Тому принагідно хочу подякувати редакції «Неділі» і особисто пану Михайлу Носі – за запрошення і організацію цих гастролей та екскурсії містом. Але, якщо брати ширше, то особисто мені вже доводилось виступати в Ужгороді і не раз. Справа в тому, що свого часу я навчалась у Хусті в культурно-освітньому училищі, і ми приїжджали сюди зі звітними концертами. А коли вчилась в Карпенка-Карого, в нас була практика – виїзди з виступами, і ми приїжджали тоді і на Закарпаття, зокрема й до Ужгорода.
– І яке враження на Вас справив Ужгород – тоді і тепер?
– Ну, минуло досить багато часу… Тоді це були такі враження юності… Але Ужгород завжди був містом європейським, в ньому відчувалась культура Європи. А теперішні враження… От я для себе зараз відзначаю, наскільки це місто комфортне для життя, для людей. Тут, напевно, має прекрасно житися митцям: місто затишне, красиве, його можна споглядати, милуватись, є можливість для зосередження на творчості. Тут є також те, що у Львові вже втрачене або майже втрачене. По-перше, річка і чудова липова алея на набережній, я отримала величезне задоволення, гуляючи там. Річка у місті – це важливо, це навіть інакше відчуття себе в ньому, не кажучи вже про красу. По-друге, в Ужгороді переважають невисокі будинки, це створює атмосферу затишку, якоїсь людяності. У Львові вже дуже мало залишилось дво- чи тим паче одноповерхових будівель, надто в центральній частині. І все менше вільного простору, продиху, «повітря» між ними, все тісніші забудови… І це не сприяє комфортному відчуттю. Натомість це відчуття комфорту і простору, будівель, які не тиснуть на тебе, є в Ужгороді.
– Згадуючи про Львів, – а що у Львові відомо про закарпатське театральне життя, яка інформація туди доходить?
– Можливо, я не дуже відстежую, але не надто багато інформації. Не пригадую гастролей закарпатських театрів чи їхніх виступів на фестивалі «Золотий лев». Оце хіба в нас знають Атіллу Віднянського та театр з Берегова, це дуже якісні вистави. Чула також про новий фестиваль камерних вистав в Ужгороді, це цікава ініціатива.
– Які, на вашу думку, перспективи театрального життя Ужгорода?
– Ну, я занадто мало знаю, щоб оцінювати перспективи. За два дні важко скласти адекватну думку. Але, наскільки я розумію, в Ужгороді немає театрів інших форматів – малих, альтернативних, камерних. Для такого центру, як Ужгород, це було б не зайвим, тим паче що місто все більше приваблює туристів. І можливості для цього, мені здається, є величезні – в Ужгороді дуже багато театральних площадок, місць, які дуже добре підходять для вистав. От ми відвідали Винний льох «Совине гніздо» – це прекрасний комплекс, де є багато приміщень, в яких можна грати камерні і навіть більші вистави.
– Першу виставу в Ужгороді Ви зіграли в Ужгородському замку. Як Вам Замок – і досвід гри на такій не зовсім пристосованій до театру площадці?
– В мене було багато досвіду виступів у нестандартних приміщеннях – в картинних галереях, виставкових залах, аудиторіях тощо. Що стосується власне «Річарда», то з цією виставою я вже мала досвід виступів у замках: в Острозькому замку на запрошення «Острозької академії» та в Луцьку в замку Любарта на глибині 5 метрів. У Львові грала у приміщенні Музею Ідей – це такі середньовічні підвали колишнього монастиря бернардинів. Тому Ужгородський замок – для мене середовище комфортне.
А взагалі – я захоплена цим замком. Там стільки майданчиків, площадок і приміщень, де можуть відбуватись вистави, концерти та різні акції! Ми гуляли замком і уявляли собі, що, де і як можна поставити. Особливо Шекспір – просто проситься сюди: он там балкончик для Ромео і Джульєтти, там – мур для Гамлета… Тут можна і треба проводити Шекспірівський фестиваль! В Європі зараз в різних країнах відбувається багато фестивалів шекспірівської тематики, вони стають все популярнішими. Часто ці фестивалі проводять у замках чи подібних будівлях. От зараз маю запрошення на такий фестиваль у Словаччину – і він теж відбувається у замку.
Взагалі, переконана, що Ужгороду потрібен фестиваль – не тільки кулінарний чи розважально-видовищний, але театральний, високомистецький. У Львові ми вже стикаємось з проблемою все більшої орієнтованості на розважання туристів. Але це формує і відповідний невисокий контингент туризму – туристів, зацікавлених погуляти, подивитись будинки, наїстись, напитись, познайомитись з дівчатами. А от культурний туризм в нас дуже мало представлений. Часом до нас їздять ще на джазові фестивалі, але тих, що їдуть спеціально до театрів, у Львові уявити поки що важко. А це ж інакша категорія туристів, іншого культурного рівня, а не просто «з’їв-перетравив-виплюнув». І ця прогалина у нас поки не заповнена, – бо ж пропозиція для поверхово-розважального туризму розростається все агресивніше. Тому, вважаю, що Ужгороду, який все більше розвивається як туристичний центр, дуже важливо не повторювати помилки Львова і вже працювати над заповненням цієї можливої у майбутньому прогалини. І тому Ужгороду необхідно розвивати свій театральний фестиваль. Фестиваль, який би проводився регулярно, систематично. І на постійно високому рівні, щоб завоював собі авторитет. І тоді до нього потягнеться глядач – і місцевий, і розумний культурний турист.
До речі, була приємно вражена, що на виставу в замку до нас прийшов і міський голова Ужгорода Богдан Андріїв. Для мене це хороший знак, що міська влада переймається культурним життям міста, якщо пан мер ходить на камерні вистави таких нерозкручених по телебаченню акторів, як я.
– Попри ваші фестивальні здобутки, вашу діяльність на Батьківщині не можна вважати благополучною і влаштованою. Щоб Ви порадили тим, хто хоче спробувати піти подібним шляхом і творити щось своє і незалежне?
– Це тернистий шлях. Справді, без пафосу. За це варто братись тільки з великою вірою і любов’ю до своєї справи. Це безкомпромісний шлях. Але цей шлях має велику принаду – це свобода: ти робиш тільки те, в чому відчуваєш потребу. В великих постановочних театрах актор часто не має можливості повністю себе реалізувати. Творчі потреби актора витісняються потребами виробничими, потребами заробити. Крім того, в наших театрах актор дуже залежний від керівника театру, від режисерів. І навіть якщо актор талановитий, не факт, що він приглянеться режисеру, в якого можуть бути інші смаки і улюбленці.
А в нас – авторський театр. Я граю ті ролі, які хочу, про які мріяла, які мені не вдалось би реалізувати в іншому театрі. Я здійснюю свої мрії.
– Тобто цей шлях вартий, щоб ним іти?
– Вартий. Але треба сили волі і сміливості. Ти можеш бути обділений, не влаштований так, як міг би бути в державному, але реалізований. Просто треба знати і відчувати для чого. І працювати на совість.
– І «на хвоста» – щоб Ви побажали ужгородським театралам?
– Більше розмаїття, більше театрів всяких і різних: державних, недержавних, аматорських, професіональних, експериментальних, традиційних, але різних. Не боятись виявляти ініціативу, не боятись творити саме те, чого хочеш ти. Нехай це буде аматорський театр, нехай він проіснує не двадцять років, а рік-два. А потім може з’явиться інший театр. Але важливо пробувати. Життя – в різноманітності і русі. Ось цього і бажаю і театралам Ужгорода, і всій театральній Україні. Нам цього бракує…
Тарас ФЕДОРЧАК, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
