Мукачево очима столичної журналістки: місто подорожей і подорожуючих
Мукачево — місто, обплетене трояндами. Віти з червоними, рожевими, рідше білими квітами протискаються між решітками парканів і тягнуться до перехожих. Якщо людина подобається рослині, на її голову сиплються пелюстки. А якщо йти такою вуличкою з темними думками, шипи вчепляться в одяг або навіть можуть подряпати тебе. За цим норовливим садом доглядають майже 86 тисяч жителів міста. Звісно, вони можуть мати й якусь іншу роботу, проте саме сади — головне їхнє заняття.
Скоріше, це фантазія, але саме таке враження залишилось у мене після Мукачева (фото 1).
* * *
Знайомство з містом було незапланованим. Точніше, запланованим, але не мною. Нещодавно в Україні з’явилась ініціатива «Секретний квиток». Якщо хочеш його отримати, десь за місяць робиш внесок, розповідаєш про свої вподобання, призначаєш дату поїздки і забуваєш про це. Тим часом організатори купують квитки до якогось українського міста, підшукують житло і роблять добірку порад. Куди тобі дорога — дізнаєшся лише напередодні. Отже, нам з приятелькою випало Мукачеве.
Від Києва це місто в Закарпатській області розділяє відстань у майже 770 кілометрів. Температурний режим у вагоні був помірним, зранку ми в доброму гуморі вийшли на охайному вокзалі з масивними скульптурами трударів при вході. Наша дорога до середмістя пролягла серед троянд і лип, які саме цвіли і знадливо пахли.
Чарівність маленьких міст криється в тому, що ними можна пересуватися пішки. Велику частину Мукачева ми обійшли на своїх двох, скористалися автобусом тільки під час поїздки до Чинадійова. Місцеві жителі теж не надто користуються громадським транспортом: зазвичай ходять пішки або їздять велосипедами, яких на вулицях чимало.
Місто справляє враження спокійного курорту. Площа зі світло-зеленою ратушею (фото 2) подібна до середмістя угорського Еґера. До речі, виявилось, що це курортне містечко є побратимом Мукачева. Тиша, чепурні будинки з черепичними дахами — в такій розслабленій обстановці народжуються бійці у різних сенсах цього слова. Так, з газети «Мукачеве» дізналася: нещодавно місцевий хлопець Олег Халілов здобув бронзову медаль на Чемпіонаті Європи з греко-римської боротьби серед молодших юнаків. Інший уродженець міста, про якого тут часто згадують, — Святослав Вакарчук. Уродженка, про яку згадують мало, — Лоліта Мілявська. Також Мукачеве — рідне місто художника Тіберія Сільваші.
У строкатому кафе ми з приятелькою виявились першими відвідувачками. Господар, молодий і доволі суворий у роботі, перевіряв, як все працює, давав настанови працівникам і сам порався по господарству. А ми причепились до офіціанта, щоб той порадив, що подивитися в місті й навколо — крім, звісно, палацу Паланок. Хлопець згадав про набережну річки Латориці. Пояснив: «Працював без вихідних два тижні, вчора прийшов туди і просто півгодини просидів, дивлячись на воду. Якось полегшало…»
Отже, прогулюємось вихідним ранковим Мукачевим. Звичайна київська розвага — заглядати у дворики — тут може зійти за нахабство. В арці, яка веде до кількох помешкань у центрі, літня пані продавала з землі шкарпетки та інший крам. Запропонувала купити, а потім насварила за те, що хочемо пройти всередину двору, на приватну територію. Проте самі ці дворики «дражнять» перехожих, бо з-за парканів визирають принадні хащі жасмину та лілей, гортензій, ніби з порцеляни. Інколи посеред саду, який буяє червоними трояндами, бачиш порепаний будинок. Рослинам байдуже, чому господарі занедбали оселю, — вони заповнюють простір і роблять його прекрасним.
До Паланку йдемо довгою вулицею Ілони Зріні. Ця княгиня в Мукачеві є культовою постаттю. Хоч би що ви робили в місті — не маєте покинути його, якщо не дізнаєтесь про те, що з 1685-го до 1688 року вона керувала обороною Мукачівського замку від австрійців. Більше того, по суті, якийсь час вона очолювала угорський визвольний рух. Історія цієї жінки вразила Європу та Османську імперію. У Франції робили листівки з Ілоною Зріні, вона стала єдиною в історії Туреччини жінкою, яка одержала від султана особливу почесну грамоту. Але що ці компліменти проти потужної армії? Без військової допомоги Ілоні Зріні зрештою довелось підписати капітуляцію.
У Паланку прохолодно і спокійно, хоч постійно прибувають нові групи туристів, фотографуються молодята з гостями. Усюди пістрявіють червоно-біло-зелені — тобто в кольорах угорського прапора — стрічки. Взагалі угорці роблять чимало ініціатив на території замку — пам’ятні таблички, експозиції. На одному з бастіонів Паланку близько десяти років тому з’явився постамент з міфічним птахом Турулом, прикметним національним символом Угорщини. Цей птах, схожий на орла, уособлює віднайдення угорцями Батьківщини. Сидячи на парапеті під Турулом і вдивляючись у брунатно-зелену панораму, намагаюсь уявити думки більш ніж 20 тисяч людей, для яких Паланок став в’язницею. Адже з 1782 року понад століття тут була політична тюрма Австрійської імперії.
А незабаром сама відчуваю себе немовби під вартою. У підніжжя замку до нас із приятелькою прив’язуються двійко собак — брудно-білий та брудно-сірий. Вони йдуть з нами десь п’ять кілометрів. Наче йдуть попереду, але варто нам зупинитися, як теж зупиняються і чекають. Заходимо в магазин — вони вартують на виході. Обгавкують велосипедистів, які їдуть нам назустріч. Моя супутниця запевняє, що так вони захищають нас. На мене ці слова ніяк не діють — я боюся собак. Зрештою вже у центрі міста брудно-сірий пес вв’язується у бійку в якомусь дворику й там залишається. Брудно-білий простує з нами аж до парку на березі Латориці, але дорогою засинає у траві, і я вмовляю приятельку втекти від цього подорожнього. Заспокоїлась я, лише коли ми пройшли ще з півтора кілометра, а пес так і не вийшов на наш слід.
Недільне Мукачеве дзвенить. У церквах різних конфесій читають проповіді, співають, курять ладан, ошатно вбрані парафіяни товпляться біля храмів, а після служби гуляють містом. Релігійність впливає на маркетинг. Продавщиця у крамничці з одягом нахвалювала бавовняний шарф: «Дуже м’який, на голові ледь відчувається. І в церкві з волосся не зісковзне». У церкви я зазвичай заходжу як турист, але річ справді була гарна, та й продавщиця мила, тож шарф взяла й одразу замоталась у нього від сонця.
Це свято життя ми з приятелькою покинули заради Чинадійова, містечка у 12 кілометрах від Мукачева. Старий автобус і розбиті дороги — українська класика. Хтось поблизу слухає ностальгійний європейський рок 1990-х, і я не просто підстрибую, а ще й пританцьовую.
Наша мета — побачити замок Сент-Міклош (фото 3). Його історія розпочинається з XVстоліття. Згодом і тут не обійшлося без Ілони Зріні. За оповідками, у Чинадіївському замку вона познайомилась зі своїм другим чоловіком Імре Текелі. Кажуть, це було велике кохання.
У наш час Сент-Міклош зажив новим життям завдяки любові до нього закарпатського митця Йосипа Бартоша. На початку 2000-х років він узяв напівзруйновану будівлю в концесію і тепер з дружиною Тетяною відроджує її. Поступово привели до ладу перший поверх замку. На другому поверсі бачу сюрреалістичне поєднання побитих часом склепінь, щербатих мурів з каміння й цегли, а на них — картини закарпатських художників. А сьогодні тут регулярно відбуваються пленери, митці приїздять сюди за натхненням.
Від замку спускаємось до Латориці. Тут вона швидка і каламутна. Пахне тютюнцями та якимись травами. Кидаємо монетки, щоб повернутися. І напрочуд приємно почути плюскіт копійок у воді. Попереду — інша сієста на березі Латориці, але в Мукачеві, і вокзал.
* * *
Біля вокзалу, коли з приятелькою забираємо речі з камери схову (прийшли по пакунки за десять хвилин після її закриття), помічаємо брудно-сірого собаку. Здається, одного з «конвоїрів» від Паланку. Він уже не такий настирливий, проводжає до потяга хіба що поглядом.
Спека сплутує думки і враження. Але вночі, коли сиджу біля прочиненого вікна вагона в компанії здоровенного рудого місяця і запахи лип та троянд майже вивітрилися, розумію — так, мукачівські подорожні були прекрасні.
