Лідія Ходанич – Повх про освітні ляпи, піарщиків, голубці з грибами та життєві курйози
Лідія Ходанич – Повх – людина добре відома і в нашому краї, і поза його межами. Майстер слова, філолог, педагог, поетеса, автор численних дитячих віршів, лауреатка літературних премій, відмінник освіти України.
Пані Лідія закінчила філологічний факультет УжНУ,працювала вчителем української мови та літератури в школах м. Ужгорода, викладачем в Закарпатському державному університеті та в Закарпатському художньому інституті. З 2004 року трудиться в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти. Кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри педагогіки та психології ЗІППО, член Національної спілки письменників України.
Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» ми попросили її поділитися думками з приводу освітніх реформ, власними таємницями та творчими планами.
— Пані Лідіє, Ви – завідувач кафедри педагогіки та психології Закарпатського ІППО, кандидат педагогічних наук, доцент, добре знаєтеся на питаннях освіти. Із якими основними проблемами наразі доводиться зіштовхуватися?
— Є кілька парадоксів, де я вишукую відповідь на наболіле. Перший: чим інтелектуальніше людство, чим цікавіше в ньому жити, тим важче воно заводить і ростить дітей і старішає. Другий: чим розвиненіше суспільство, тим старша в ньому мати і тим яскравіша криза сім’ї та виховання. Третій: чим більше розвиваються ІК-технології, тим більше людина стає замкненою, не бажає живого спілкування, не визнає авторитетів, ліниться думати, читати, аналізувати, робити висновки… І все це впливає на виховання дитини, змінює її і сам процес, робить виклик педагогам і батькам.
— Яким є рівень підготовки шкільних вчителів?
— Достатнім для старту. Однак не достатнім, щоб ввійти у «зону комфорту» і спокійно жити до пенсії. Хто так робить, безнадійно відстає, програє. Сьогодні вчитель, як і завжди, мусить працювати над собою, тримати руку на пульсі життя. Міняються не тільки програми – так, що людина, яка відлучається в декретну відпустку, скажімо, повернувшись у школу, уже не впізнає свого предмета. Міняються діти, їх батьки, засоби навчання, навіть, здавалось би, раз і назавжди усталені цінності. Учитель – не той, хто любить себе чи свій предмет, а той, хто перш за все любить і розуміє дитину, корегує свою діяльність відповідно до змін у суспільстві, до запитів часу.
— Чи може це позначитися на тому, що наші школярі складають ЗНО з української мови із року в рік найгірше в державі? Чи може впливають на результати якісь інші чинники, скажімо, спілкування в реальному житті не літературною мовою?
— Формування мовної особистості відбувається в трикутнику сім’я-середовище –школа. Щодо Закарпаття, то сім’я і середовище (вулиця, по-іншому) не працюють на те, щоб в учня виробити навички літературного мовлення. Навіть ЗМІ у наших умовах не шліфують мовлення глядачів чи слухачів, закріплюють помилки (наприклад, на телеканалах протягом дня можна «наловити» десятки такого: «у Закарпатті», «на Україні», «приймали участь», «згідно наказу», «опиратися на досвід», «хотять»…). Школа тут працює найбільше і найкраще, однак і вона є виявом проблем усього регіону. Культура мовлення – лише один із штрихів загальної культури людини, над мовленням учителя в наших умовах я і працюю щодня. І ще таке Сьогодні вивчення мови, на мою думку, в школі відбувається не зовсім коректно: на уроках української мови навчають ставити розділові знаки чи писати слова, однак у наших умовах більше уваги слід приділяти культурі мовлення, стилістиці. Варто вводити у старших класах курси за вибором та факультативи саме з культури мовлення, риторики, стилістики. На часі впровадження різноманітних форм навчання: літні школи, мовознавчі гуртки та студії, школа юних дикторів…
— Як розцінюєте сучасне реформування освіти? Адже є багато недолугих новацій… Наприклад, ті ж ЗНО, тільки у 4 та 9 класах? І як пояснити те, що у молодшій ланці спочатку відміняють оцінки, а потім вводять тестування… Хіба це не нонсенс?
— Оновлення в освіті – вкрай необхідна справа. Однак це слід пробити мудро, враховуючи те, що результат інновацій завжди на віддалі, а не одразу. У нас, на жаль, беручись за інновацію, пройшовши двадцять кроків, чомусь кардинально міняють напрям і беруться за іншу інновацію… Щойно написаний і введений у навчально-виховний процес підручник за рік-два «старіє» – не відповідає змінам у програмі, його списують, вчителів переучують – і все починають спочатку. Шило на мило – мило на шило… Витрачаються великі державні кошти в таких нерозумних змінах. Оновлення, зміни завжди затратні. Час залишає із них дещицю. Я десь читала про підраховане ЮНЕСКО: із 168 інновацій в освіті Європи за останні 100 років залишились тільки 8. А інші канули в Лету…
— Ви ще й поетеса, пишете багато чудових творів для дітей. Скажіть,як професіонал, програма з української літератури в школі часто насичена не зовсім тими творами, які діти мають вивчати. Мало закарпатських авторів… переважно вони вивчаються з позакласного читання та на факультативах. Чому? Діти ж передусім повинні знати те, що відбувається рідному краї…утому числі в літературному житті.
— Сьогодні література рідного краю присутня в школі тільки на 4 годинах у рік, спеціально відведених для цього. Василь Сухомлинський казав: «Не можна навчити любити людство, не навчивши любити батька та матір». Шкільна програма з літератури сьогодні зазнає кардинальних змін, реформатори переслідують гуманну мету розвантажити школярів і зробити читання цікавим. І це правильно! Однак… За рейтингом бібліотек, у школу прийшли випадкові малохудожні твори. Однак усе рано чи пізно узгодиться зі здоровим глуздом, пройде кілька років – випадкові імена та їх твори зникнуть з програм та хрестоматій (а таких там, на мою думку, 20-30%!). Сьогодні в регіонах є велика кількість гарних письменників, твори яких не потрапили в програму для дитячого читання тільки з тієї причини, що їх не видають на весь український простір, не видають впливові видавці. А от чому «випали» з програми С.Жупанин, В.Ладижець, Марійка Підгірянка, ба навіть у 9 класі І.Нечуй–Левицький, для мене велика загадка. І фольклор не достатньо чи непродумано задіяний у школі. Чому б не прочитати з дітьми легенду про загибель Боржавського замку, скажімо?У радянські часи було все зрозуміло: у Росії ж не було замків, тому їх не сміло бути і в Україні. Але сьогодні… А пісня «Пливе кача по тисині…», під яку ховають героїв, на весь світ називається лемківською. Жаль, що там, у центрі, не цікаво, хто автор первісного її варіанту… А це В.Гренджа-Донський, наш верховинець, ніякий не лемко, 120-річчя від дня народження якого ми щойно відсвяткували. Русинство починається з таких-от речей, коли закарпатець-українець бачить, що не стала його культура загальноукраїнським надбанням, її свідомо чи несвідомо виштовхують на задвірки.
— Ви – кількаразовий лауреат премії Потушняка, Зореслава, літературної премії «Благовіст». Яка з усіх відзнак була найважливішою?
— Усі відзнаки мені дорогі, бо за кожною – праця тривалістю в життя. Таким, як я, нічого не дається просто, це тільки збоку може здаватись, що митцям щось падає з неба, як у казці – корона на пастуха. Кількаразовий лауреат обласної премії імені Ф.Потушняка – у різних номінаціях: в поезії, дитячій літературі, критиці чи літературознавстві. Премія повертає частково вкладене у видання, якщо книжка видана за твій власний кошт (у мене таких книжок кілька, ось і та, що готую тепер, видається за гроші від викладання). Найвагомішою для мене була перша, за збірку лірики «Гілка глоду»… а може, остання, імені Наталі Забіли? Це – всеукраїнське визнання мене як дитячого автора.
— Улюблений вірш маєте? Як серед своїх, так і серед чужих? Можете процитувати?
— Сьогодні мої улюблені поети – Люба Проць, Василь Голобородько, Ігор Калинець… Однак звертаюсь найчастіше до закарпатських авторів. Яка енергія у словах Петра Скунця! У нього неймовірної сили метафори, зіставлення та оксиморони «…Замість кулі земної обробляю ділянку тепер. Я імперію стер. Власну гордість, помаду коханки. Тільки мамині сльози я іще із лиця не зітер» , «Я один, Україно! А це більше, ніж натовп, один», «І нащо тобі дух-Духнович, якщо є в тебе Сталін-сталь?»
— Яку книгу Ви б назвали своєю настільною?
— Словники – тлумачний, іншомовних слів, орфографічний, а також енциклопедичні видання. Це в буквальному розумінні мої настільні книжки.
— Із чого почався Ваш шляху літературу? Ким Ви мріяли стати в дитинстві?
— З читання та спостережливості. У дитинстві в мене було досить багато книжок, які читали мені батьки, бабуся. Я захоплено слухала казки та вірші українською, російською, словацькою… І пам’ятаю ще ті часи, коли вечорами дідусь збирав малечу біля печі та оповідав історії, страшилки, легенди… Це було на канікулах в горах на Іршавщині. Перший свій вірш я написала доволі рано, десь у початковій школі. Настає мить, коли хочеться сказати щось своє. Велику роль відіграло захоплення вчительки та подруг.
— Улюбленим предметом була література. Я могла кілька разів перечитати біографію письменника і яскраво уявити собі, як майбутній поет «сидів у бур’янах та списував Сковороду» чи «пас ягнята за селом». Я їх бачила і навіть нюхала, ті бур’яни, те небо… Через кілька років – десь у шостому класі – уже знала, куди буду вступати: хотіла бути філологом!
— У чому секрет Вашого успіху, як гадаєте?
— Якщо говорити про успіх, то, мабуть, треба говорити про професію. У творчості важить талант. Однак головне – працьовитість. Успіх мають ті, що вміють «піаритися», що шукають контактів з «потрібними» людьми. Але це не справжнє. Воно розвіюється від найменших подувів часу. Згадаймо, як із тих, хто був великим у часи соцреалізму, сьогодні залишились у літературі тільки ті, що мали талант. Талант – це право заглянути в очі вічності. Хоча вічність – питання риторичне.
У вільний від роботи час чим займаєтесь? Які маєте хобі?
На першому місці – природа. Вихід у гори, в ліси. Поглянути на світ з вершини – невимовна радість! Які гарні міста та села здалеку. Однак не люблю спілкуватись з природою в шумних компаніях. Має бути тихо, щоб слухати й чути, бачити й помічати… Серед друзів маю таких, що діляться враженнями та світлинами з подорожей, що вміють вловити неповторну мить світанку, весни…Я їм вдячна.
Люблю читати, однак не все підряд. Надаю перевагу поезії і так званій літературі факту. А ще маю наукові захоплення – досліджую явища літературного краєзнавства, проблеми педагогічної діяльності, філософії освіти та культури.
— Як подобається відпочивати? Чи часто подорожуєте і куди?
— На жаль, часто подорожувати не випадає з різних на те причин. Між подорожжю і можливістю віддатися творчості обираю останнє. Найкраще пишеться влітку, коли ти господар свого часу. Перебуваючи на відпочинку, теж інколи з захватом пишу. Не люблю подорожувати без чоловіка – він мій тил. А подорожі вдвох добре продумуємо. Скажімо, в Києві, Львові чи Пряшеві за будь-яких обставин зустрічаємось із близькими людьми, розвиваємо творчі контакти. Шукаємо цікавий нам матеріал. Скажімо, у Словаччині відвідуємо батьківщину О.Духновича, на Київщині – Т.Шевченка… Не менш цікаві міні-мандрівки. Хіба ми добре знаємо те, що поруч? Ось, скажімо, біля Ужгорода з південного боку є данє сьогодні угорське село Паладь-Комарівці – а це ж батьківщина Івана Орлая! Ви бачили там на бережку милий прадавній костелик?І чи є там меморіальна дошка – хоч якась пам’ять про знаменитого земляка? Біля Сваляви є дуже гарне село Тибава – батьківщина Ю.Венеліна-Гуци. Там на церкві є меморіальна дошка. Однак мало хто туди їде так, як ми – щоб відчути дух великого земляка. Як на Міжгірщині у Колочаві – послухати гул смерекового лісу і уявити Івана Ольбрахта…Чи у Довгому на Іршавщині – постояти біля будинку, де жила донька Івана Франка, Марійка Підгірянка.
— Розкажіть щось про родину… близьких Вам людей.
— Мій чоловік – письменник і науковець Петро Ходанич. Ми разом уже 37 років. Маємо двох дорослих дітей, внучку. Дві творчі особистості під одним дахом – не так і легко. Однак цікаво в творчому плані. Ми разом іще й тому, що сприймаємо критику один одного, ділимось підказками.
— Ви ще й жінка і, безперечно, готуєте. Яка Ваша улюблена страва?
— Готую, інколи відпочиваю на кухні за приготуванням. Люблю, коли хвалять мою їжу і вже можу безпомилково визначити, наскільки щиро це роблять… Подобається, коли поруч зі мною нарівні щось ріже і смажить чоловік. Або хоча б готує поруч каву. Люблю готувати голубці – з грибами чи з м’ясом, з рисом чи крупами, опанувала цей процес, навчаючись у бабусь, у мами, тіток, сусідок… Вдосконаленню нема меж! Маю знайому, яка зібрала й описала кілька десятків голубців по-закарпатськи. Однак як би там не готували за рецептом, голубці у кожного виходять по-своєму. А ще – квасоля. Закарпатський чоловік без неї не може. Для своєї сім’ї готую десятки різних її видів: і «по-турянськи», і «по-лемацьки», і «по-мадярськи», і «по-словацьки»… А ще галушки та гомбовці… кнедлі… клецки… крученики… Е, досить! По мені видно, як готую.
— Чи любите тварин? Чи маєте домашніх улюбленців?
— Люблю собак. Однак не маю їх вдома – умови не дозволяють. Та ще боюся прив’язуватись – маю досвід болючих розставань…
— Якби була машина часу і Вам випала нагода на ній подорожувати. Куди б хотілося перенестися?
— У далекі 60-ті, коли танцювали «Єтку-лєнку» і співали «Черемшину». У нас на всю вулицю був один чорно-білий телевізор, однак яке ми мали «живе» спілкування! Радість приносили , на перший погляд, дрібнички: куплена й перечитана книжка, ялинкова гірлянда, бабусин леквар чи ліскові горішки, вечірня розмова на лавичці… Життя було яскравим, попри дефіцит необхідних речей, засилля ідеології… Пересиченим людям сьогодні не зрозуміти, як можна радіти простим речам.
— Поділіться якоюсь цікавою кумедною історією, яка запам’яталася Вам найбільше. Це може бути щось із дитинства,зі студентських років чи з дорослого життя.
— Було це в часи виходу моєї першої книжки. Тираж -108 тисяч, відповідно, й ціна 20 копійок (от чого не вистачає нашій дитячій книжці сьогодні!). Розійшлася миттєво, продавалась по всій Україні. Редактор – Іван Малкович, нинішній лауреат Шевченківської премії. Так ось, зустрічаю у місті знайомого науковця-фізика з сином. Розговорилися. Знайомий представляє дитині: «Ось, синку, письменниця Лідія Повх, книжку якої ми вчора читали». Малий пильно вивчає мене з-за окулярів і здивовано видає: «Вона ще жива?» Письменник – той, хто в минулому,- з таким стереотипом у дитячій уяві доводилось зустрічатись не раз, працюючи вчителем літератури. Виписуєш, наприклад, перед подачею теми дату народження Ліни Костенко чи Дмитра Павличка, і клас запитує: «А дата смерті?» Сумний жарт…
Пам’ятаю й таке. У часи вчителювання у класі кажу: «Діти , до нас у гості прийде Петро Скунць, відомий закарпатський письменник…» Піднімається на останній парті дитина і щиро запитує: «А що, на Закарпатті є відомі письменники? »
Отже, моє життя, моя наукова й письменницька діяльність донині – протистояння двом стереотипам: так, на Закарпатті є письменники, і вони ще живі!»
— Які у Вас мрії, творчі плани на найближчий час?
— На робочому столі три книжки для дітей. Одна – «Вірші про школу» (назва умовна), визріває повільно, крапля за краплею, на основі реальних дитячих історій і буде видана лише колись. Веселі вірші про шкільне життя апробовані в учнівському середовищі, деякі з них, наприклад «Розруха», «Про любов», «Одиниця», «Медаль», давно улюблені дітьми. Цій книжці б хорошого видавця, щоб не тільки видав, а й поширив по всій Україні… Адже не мають школярі сучасних реалістичних творів про себе.
Інша – про Закарпаття, під умовною назвою «Різьбив майстер колисочку». Це патріотична поезія для дошкільнят та молодших школяриків, яка навчає любити своє, рідне, відкриваючи красу Карпат, знайомлячи з традиціями свого народу та його культурою. Після Степана Жупанина в цій царині у нас, здається, одні пробіли. Зразком для написання книжки мені слугували ідеї О.Духновича, Марійки Підгірянки, В.Гренджі- Донського…
І третя збірка – про Ужгород. Ця вже готова до виходу, оформлена художницею Олександрою Федоришиною, емоційна мозаїка про впізнаваний світ куточків рідного міста. Вийшло, здається, гарно, дітям обов’язково сподобається. Урбаністика для дошкільнят та молодшого шкільного віку? А чому б і ні! Ідея такої книжки народилася у процесі співпраці з журналом «Малятко», зокрема зі спілкуванням з його головним редактором Зінаїдою Лещенко, за що я їй особливо вдячна. В українській літературі (і в дитячій також) тема міста традиційно ігнорується. От і доводиться заповнювати прогалину. «Наше місто пречудове» – так називається цей проект – здається, взагалі перша збірка віршів про Ужгород для дітей. Львів чи Київ давно такі мають.
Які мої мрії? Щоб Україна жила в мирі, і щоб нарешті всі в нашій державі зрозуміли: не хлібом єдиним живе народ. Книжка – не забаганка якогось романтика, не чиясь примха, це духовний оберіг нації, це пульс її душі. Мусимо усвідомити: коли країна не чує, не визнає своїх поетів, вона прирікає себе на духовну нівеляцію. Письменницьке слово – своєрідна свічка, яка освітлює для сучасних і прийдешніх поколінь плин буття.
— Спасибі за розмову! Успіхів Вам і в житті, і в роботі, і у творчості!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
