Мирослав ГАВРИШКО: «Щокою, через медичну маску, прикладаюся до ікони святого Луки і операція проходить вдало»

[Total: 0    Average: 0/5]

У червні медичні працівники відзначили cвоє професійне свято. Погляди і ставлення на сучасну медицину в кожного різняться, в силу суб’єктивних переконань і об’єктивних реалій. Однак, коли виникають проблеми зі здоров’ям ми, довго не думаючи, рушаємо до лікарів, професія яких благословенна самим Творцем світу. У старозавітній Книзі Премудрості Іісуса, сина Сираха щодо цього вміщуються такі слова: «Почитай лікаря честю по потребі в ньому, бо Господь створив його, і від Всевишнього – лікування, та від царя отримує він дар»…

Ми поспілкувалися з чудовим лікарем Мукачівської центральної районної лікарні, заступником головного лікаря, травматологом-хірургом, який надзвичайно шанує відомого святителя-хірурга Луку (Войно-Ясенецького); який частково вмирає після невдалих операцій разом зі своїми пацієнтами і який відчуває незрозумілу й невидиму спорідненість з керуючим Мукачівською єпархією. Знайомтесь – Мирослав ГАВРИШКО

 

– Мирославе Гавриловичу, зайшовши до вашого кабінету ми звернули увагу на велику кількість різноманітних ікон, серед яких бачимо і святих, що допомагають зціленню недужих…

– Це іконки, подаровані священиками, моїми товаришами, дещо тут є з того, що мені особисто подобається. Маю й молитву Оптинських старців, яку часто читаю. Над робочим столом у мене знаходиться ікона Божої Матері «Казанська» – проста паперова, але супроводжує мене з часів несення служби в армії – я її ховав у книжці по хімії, далі під час навчання у виші, вона була над ліжком в гуртожитку і так далі йде за мною по життю, та, надіюся, певним чином, оберігає.

Я шаную дуже багатьох святих, але особливо близьким для мене став колега лікарів – святитель-хірург Лука (Войно-Ясенецький), за життя і діяльність якого я перечитав величезну кількість всеможливої літератури. Мені важко брати з нього приклад, адже це була людина, що страждала за народ, робила величезні справи для людей – і як медик, і як духовний отець. Він був нашим сучасником, бо помер в 1961 році, тобто дихав тим же повітрям, що й ми… У своїй медичній практиці маю такий важливий момент: у передопераційній в шкафчику зі внутрішньої сторони маю розміщену ікону святителя Луки. А під час операцій бувають різні випадки, іноді не все виходить. Тоді я йду до шкафчика, щокою, через медичну маску, прикладаюся до ікони святителя і далі операція проходить вдало. Вже медсестри сміючись кажуть, що ось, вже пішов до свого Луки та все буде в порядку (усміхається – авт.). Не знаю чи то є самосвідомість, чи перезавантаження…

Цей святий є однією з тих непересічних постатей, яка заставляє нас переглядати і свої вчинки, і брати певним чином приклад. Він, можливо, навіть етнічно й ментально чимось близький до закарпатців, адже має польське коріння. У житті керуюсь його фразами, цитатами, роздруківки яких висять над моїм робочим місцем. Це, наприклад, такі: «Для хірурга не повинно бути випадку, а тільки жива страждаюча людина», «У важкий час, сповнений скорбот я завжди стараюся бути в роботі, бо це відводить мене від усіляких недобрих думок»…

– До речі, у 2014 році у Мукачівській православній єпархії перебувала частина святих нетлінних мощей свт. Луки. Пригадуємо, що їх було доставлено і до Мукачівської ЦРЛ…  

– Так, за моїм проханням їх було доставлено і до лікарні. У нашому невеликому конференц-залі ми облаштували місце для мощей, ікони святого, аби пацієнти й медики могли приложитися до них. За дві з половиною години було більше двох тисяч осіб, при тому, що ми не розповсюджували інформацію про те, що святиня знаходитиметься і в медзакладі. Я навіть переживав чи встигнуть всі приложитися, але, на щастя, все пройшло добре. Владика Феодор у співслужінні духовенства звершив молебень і, крім того, отці занесли святиню і до важкохворих реанімаційного відділення.

– Мирославе Гавриловичу, а чому ви вирішили обрати фах медика за спеціалізацією травматолога-хірурга?

– У мене мама працює в медицині, батько покійний був хіміком-біологом, тому я особливо і не задумовувався, хоча й покликання певне, звісно, відчував. Не відразу зміг поступити до вишу, служив в армії, відтак навчався на медичному факультеті УжНУ, який вважаю дуже серйозною школою. Та й взагалі не відіграє значення, де вчишся, бо треба читати, зазубрювати книжки – медицину не можна інтуїтивно вчити. Талант у цій справі складає 1 % , а 99 % – це посилені старання.

Що ж до того, чому вибрав травматологію, то через те, що в ній видно плоди твоєї роботи. Не хочу образити жодну спеціальність, але до нас люди приходять з переломами, зміщеннями, а ти вирівнюєш, заставляєш ходити і бачиш результати своєї роботи. Знак травматологів це криве дерево, прив’язане до палиці. Усі розуміємо, що нічого бездоганного не існує, і помилки буває трапляються. І тоді, коли бачиш як твій пацієнт йде кульгаючи, то хочеться сховатися, тому що всі кажуть: та це той-то його оперував. Коли хірург зробить операцію на шлунку, виріже язву, то про наслідки знає хворий і хіба що його родичі, а роботу травматолога видно здалека. Я б назвав цю справу рукодільною і більшим чином ремеслом. Усі травматологи-хірурги працюють наче столяри…

Працював же я після закінчення вишу, один рік в травматології обласної лікарні Ужгорода, далі 8 років травматологом в дитячій обласній лікарні, а потім перейшов травматологом до Мукачівську ЦРЛ, де став першим заступником головного лікаря та курирую хірургічний і гінекологічний напрямки. За 14 років трудової діяльності в ЦРЛ ніколи не був головним лікарем і не прагну до того, адже треба буде вирішувати адміністративні питання, а я хочу лікувати.

– Пацієнти, які потрапляють до вас, перебувають в стані стресу і певного шоку, яким чином ви знаходите до них підхід?

– Правдою. Бо людина спочатку підсвідомо хоче чути, що в неї все добре, але далі вона дякуватиме тому лікареві, який говорить правду зі старту. Є та чи інша проблема – її потрібно вирішувати, тому що від плачу перелом не зростеться. Треба набратися мужності пережити той чи інший нещасний випадок та, таким чином, допомогти мені в процесі лікування.

Відзначу, що наш колектив проводить і заміну суглобів – я особисто проходив відповідні навчання в Чехії, Німеччині. Уже встановили 75 протезів, в тому числі 51 при фінансуванні Мукачівської міської ради. І на цьому тижні маємо дві подібні операції – люди, які не можуть стати на ногу через 5-6 днів починають ходити. І звісно вдячні нам за допомогу.

– Як готуєтеся перед операцією: чи присутня при цьому молитва?

– Є прописані правила й методи підготовки до операції, так зване передопераційне планування, що діють в усіх лікарнях однаково. Я не соромлюся в разі чогось питати і колег, навіть санітарка чи медсестра можуть підказати не гірше. Слава Богу, в лікарні наявна технічно-матеріальна база дозволяє застосовувати при операції два-три методи. Разом з цим є нетрадиційні чи, можна сказати, підсвідомі способи підготовки. Чесно, великої молитви перед операцією я ніколи не читаю, однак коротке «Боже, поможи», поцілую натільний хрестик і перехрещуся – завжди. Та й коли підходжу до шкафчика, ще раз повторюся, бачу свт. Луку, – це приводить до відповідного налаштування. А в операційній однозначно маємо святу ікону.

– Мабуть, на жаль, у вашій роботі не обходиться без летальних випадків – чи не вините себе, що так сталося?

– Якби це не звучало пафосно, але з кожним смертельним випадком, як мінімум частина мене помирає також. Зате лікарі й помирають скоріше, бо віддають частину свого життя. Є безповоротні смертельні випадки, коли одразу бачиш, що травма не сумісна з життям. Знаю наперед, що результат буде плачевний, але мусимо щось робити. Після смертей пацієнтів мені дуже боляче, важко, інколи мушу побути на самоті, почитати щось, послухати класичну музику чи піти в парк, що допомагає відволіктися. Але дуже часто в таких ситуаціях, я йду до владики Феодора в єпархію. Він вже знає, що в мене таке буває, що мені треба з ним зустрітися просто так, на декілька хвилин. Ми поговоримо з ним ні про що, я вип’ю чаю, подивлюся в його очі і йду собі далі вже зі зовсім іншим настроєм. У моєму житті є багато знайомих священиків, але він ближчий за всіх. Вважаю, що в кожної людини має бути така споріднена духом людина.

– А як ви познайомилися з владикою Феодором?

– З ним мене познайомив мій товариш, коли владика ще був архімандритом Мукачівського монастиря. Якраз тоді йому була потрібна медична консультація, так між нами і зав’язалися товариські відносини. Вже коли він став керуючим єпархією ми продовжували спілкуватися і втілювати різні проекти. Якби він залишався й надалі в монастирі, це була б мені так само дорога людина. Владика для мене є духовним наставником, товаришем і, в свою чергу, цілком може довіритись мені в певних питаннях. Ми завжди взаємно вітаємося зі святами, а його мама, матушка Серафима, для мене взагалі є святою людиною і наче рідною мамою. Саме владика Феодор відіграв у моєму житті особливу роль, тому що саме він відкрив для мене святителя Луку.

– Ви народилися в Мукачеві?

– Так, і жив поблизу монастиря. Народився я 19 травня 1969 року, а 20-го, до речі, відзначається міжнародний день травматолога (посміхається – авт.). З дитинства й юності маю приємні спогади, бо ж юнаком полюбляв ходити до монастиря, прогулюватись райським монастирським садом, взимку кататись з монастирської гірки, а влітку у підніжжя купатись в Латориці. Яскраво запам’яталися престольні свята обителі на Успіння Божої Матері та незабутні періоди колядувань в монастирі – усе це залишило свій відбиток у житті.

Живу тепер недалеко району «Паланок», де, до слова, вирішив встановити хрест, при чому найпростіший дерев’яний з розп’яттям. Приємно, що тепер люди проходять повз, знімають шапки, хрестяться й прикрашають квітами. З дружиною Наталією разом прожили 24 роки, виховали сина Бориса, який тепер закінчив 6-ий курс медфаку УжНУ і йде працювати за державним направленням. Дякувати Богу за все!

– Існує думка, що лікування недуг має відбуватися не тільки на тілесному, а й духовному рівнях. Ваша думка щодо цього…

– Тільки за. Якщо людина просить перед операцією благословення чи сповідь – будь ласка, ми ніколи не робимо перепон для священнослужителів різних конфесій, і православних в тому числі. Справді, кажуть, що священики лікують душу, а лікарі тіло. Ми розтинаємо тіло і не бачимо душу. Як сказав один хороший гуморист, що душа знаходиться трошки вище серця і коли її зачепити вона болить і болить. І представте собі, навіть анатомічно на серці є отвір, що нагадує ніби непотрібну частинку, яка при смерті стає пустою. Або це фізіологія така, або щось в цьому й дійсно є.

– З якими побажаннями можете звернутися до своїх колег-медиків та до читачів?

– Усім бажаю мудрості, добра, миру в Україні та здоров’я. Останнє ж передбачає відсутність хвороб, які є наслідком мислення в голові і якщо починати лікування саме з нього, то багато тілесних недуг відійде…

Спілкувалася Ольга ПАЛОШ, mukacheve.church.ua

фото автора та з архіву М. Гавришка

zakarpatpost.net

Comments are closed.