Ходіння Богородиці по муках: чи буде кіно в Ужгороді?

[Total: 0    Average: 0/5]

Одна з приємних новин сьогодення – відродження українського кінематографу. Минулого року зроблено щось із тридцять повнометражних ігрових фільмів, цього року у виробництві з сімдесят. Певний відсоток їх демонструвався у двох ужгородських кінотеатрах. Усього таких закладів по Україні біля 170, тому наше місто з 2 великими кінотеатрами виглядає цілком пристойно.

До Дня Конституції тут відбулася за підтримки міських властей закарпатська прем’єра нового фільму «Час хризантем», який щойно зняв за власним сценарієм київський режисер (родом із Херсону) Дмитро Мойсєєв.

Три роки тому Дмитро привозив до Ужгорода фільм «Такі гарні люди» про шалений роман, котрий розгортається у рибальському хуторі на Арабатській стрілці між місцевою «рибачкою Сонею» і галицьким відпочивальником, історія має зовсім несподіване продовження у Львові. Глядачів тоді у залі було всього лише шестеро. Цього разу вже у кілька разів більше. Фільми навіть починаються обидва з «наливайки»: перший із придорожнього ларька з пивом, другий – із бару на якійсь базі відпочинку. Але далі розгортаються зовсім різні історії. Якщо у першому – негласне суперництво двох чоловіків, то тут – історія жінки, спроба проникнути у глибини її натури.

Увесь сеанс намагаєшся пригадати символіку хризантем у японській культурі. Здається, щось траурне, пов’язане зі смертю. В принципі, у нас також це типові квіти для могильних букетів і вінків. Ага, там це ще символ досконалості, величності і ледве не імператорської влади.

Головна героїня (Анна Бінєєва, вона же грала у поперед-ньому фільмі) зовнішньо дуже схожа на Ольгу Кобилянську (її навіть звати так само), одну з перших наших феміністок. Мотиви її «Меланхолійного вальсу» постійно виникають на екрані. Жінка щойно поховала коханого чоловіка, перебуває у стані «між». Вона виривається з усіх умовностей, поводить себе дуже «не комільфо», навіть десь епатажно. Сильний діалог зі священиком, який одночасно  тримає похоронне бюро. Багато хто зараз сприймає релігію як товарно-грошові відносини з вищими силами, Ольга же намагається вигнати міняйл з храму, хоча наперед прекрасно розуміє, що нічого з того не вийде.

Сюжетно фільм нагадує апокриф про ходіння Богородиці по муках. Героїня у своєму пеклі постійно стикається з різними грішниками і грузить їх по повній. Вона, як колобок, тролить то одну звірюгу, то іншу, але постійно в останній момент вивертається із зубастої пащі. Кожен із її співбесідників перебуває в якійсь власній клітці, котру облаштовував ціле життя і зараз цілком задоволений нею, хоча про людське око і жаліється. Ольга же проти будь-яких кліток, тому сприймається як щось цілком позасистемне.

Один з героїв фільму – сучасний Київ. Збочене місто, де жінки звикли платити за кохання грошима, люди живуть у кам’яних нетрях, не знаючи сусідів по своїй висотці навіть в обличчя, де чоловіки вже в 37 духовно спустошені і готові тікати на Мадагаскар.  Для Ужгорода це якась інша плане-               та – емоційно чужа. Провінція має своїх тарганів у голові, але хоча би відчуття порожнього і нікому не потрібного стадіону (ще один символ у фільмі) тут не виникає.

Тема смерті як порталу у вічність присутня буквально у кожному кадрі. Дуже красива сцена на кладовищі-колумбарії. Фінальний діалог з Ігорем Рубашкіним (відомий за багатьма серіалами) – взагалі кульмінаційний. Те, що героїня звично вмиває чергового «претендента на папаху» – вже звично. Але далі вона розгортає цілу життєлюбну філософію у дусі Сковороди (він виринав зображенням на великих купюрах на початку стрічки), причому настільки переконливо, що заради цього, можливо, і знімався весь фільм. А ще він насичений афоризмами, приреченими на широке розповсюдження у народі. «Його і в міліцію забирали, і просто так били». «За мною весь Всесвіт, а за ними – пара дебілів з депутатськими мандатами». «Тебе легко любити, але тяжко забути».

Попри усі депресивні мотиви кіно дуже оптимістичне. Ставлення глядача до героїні упродовж стрічки еволюціонує від «я стільки не вип’ю» до цілковитого захоплення і потрапляння під чари її шарму.

Сергій ФЕДАКА,  газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.