Маріанна СУХОЛОВА: «Скільки б артист не працював над собою, потрібні гроші, шоу-бізнес, як бездонна діжка»

[Total: 0    Average: 0/5]

Співачка, викладачка, любляча  мама і просто чарівна харизматична жінка… Маріанна СУХОЛОВА відома не тільки в Ужгороді, але й далеко за межами Закарпаття. Свого часу жила і творила в Києві, але повернулась на рідну землю, туди, де коріння її роду. І тут знайшла себе, реалізувала та ще й допомагає знайти себе сотням молодих артистів.

Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» артистка розповіла про свій шлях на сцену, поділилася сокровенними історіями вступів та своїми маленькими таємницями.

Пані Маріанно, співати – Ваша дитяча мрія? Ким Ви хотіли стати маленькою?

— Так. Я з маленької мріяла виходити на сцену, бути відомою. Але на той час ні я особисто, ні батьки не замислювались над  тим, що музика стане моїм життям, не просто професією. Співала ж відколи почала ходити. При цьому дуже чітко відтворювала мелодію, звуки. Батьки мій хист помітили і підтримали.  Вони вирішили, що треба мене записати на гурток, щоб я могла розвивати в собі здібності ще більше.

Як склалося життя потім?

— Були недоспані ночі, студії, записи, конкурси, поїздки. Коли пішла до школи, одночасно батьки мене віддали й музичної школи, обрала клас фортепіано. Після завершення навчання  вступила до музичного училища на спеціальність «академічний вокал». Потім продовжувала вдосконалювати майстерність співу у Київському національному університеті культури і мистецтв.

Можете пригадати пісню, з якою ви виступили на першому конкурсі?

— Звичайно. Це була авторська  пісня «Сцено ти моя». Це зараз уже є широкий доступ до музичних творів через Інтернет, можна підшукати собі якісь записи, фонограми. А на той момент у нас у місті були дві студії й будь-яку пісню, яку я хотіла виконувати – без різниці чи то авторська, чи переспівана давно, за певні кошти потрібно було йти і записувати. Тому зараз у молоді більше можливостей як розвиватися, так і займатися.

Чи легким  був шлях до мрії?

— Тернистим. Мріяти – це одне, але потім треба ще й багато вчитися. Тай цим шляхом я йду і далі. Немає такої точки, коли можна сказати: «Усе! Я чогось досягла! На цьому треба зупинятися!» Мій рід діяльності, моя професія є однією із найбільш складних. Адже вивчившись на юриста чи економіста, приміром, людина знає, що як би не було, але знайде роботу, зранку до вечора конкретні години відпрацює і може відпочивати. Є якась стабільність. У цій же сфері скільки б артист не працював над собою, скільки б не робив над тим, щоб його знали, щоб мав хоч якусь популярність, не говорю навіть про славу на весь світ, чи хоча б на всю Україну, але бодай на місцевому рівні, завжди мало. Потрібні ще й гроші, і немалі, записи, костюми, організація виступів та багато чого іншого. Це – як бездонна діжка.  Тут треба багато вкладень. І чи буде щось із того всього… і коли – невідомо. Тим більше, що люди творчі потребують підтримки, нехай навіть, можна сказати, визнання.

Зараз Ви викладаєте  естрадний спів в Ужгородському коледжі культури і мистецтв, проводите концерти зі студентами, багато подорожуєте. Як знаходите на все час?

— Дякую за комплімент. Якщо людина любить свою роботу, свою професію, те, чим займається, живе цим, то час знаходиться. Особисто я не відчуваю якогось там дискомфорту, не можу сказати, що щось не встигаю, чи мені складно.

Просто все складається як би в ланцюжок, усе саме собою поєднується. Навіть більше, одна справа доповнює іншу. Адже займатися власною творчістю, мати свої концерти – це одне,  а підтягати до цього ще й молодь, виконуючи викладацьку роботу –  інше. Потрібно бути для вихованців взірцем, а слухачам таким чином доносити, що є багато юних талантів. Молодь треба любити, її треба слухати і допомагати робити перші кроки у світ мистецтва, давати перший поштовх. Ці емоції можна передати тільки живучи в цьому.

Когось із учнів можете відзначити, як найбільш талановитих?

— Не хочу когось виділяти, обдаровані всі. Просто можливості у всіх різні. Я ж можу лише дати певні знання, щось підказати. То – мій обов’язок. У мене задіяні всі. Усі однаково їздять на конкурси,  принаймні, пропоную на них поїхати всім. У них хороші доробки, кожен може чудово продемонструвати свої таланти. Але поїздки – це кошти і не у всіх батьків вони є.

А свій власний найяскравіший концерт чи виступ можете пригадати?

— Мені було років 14. Я поїхала в Київ. На тай момент був дуже популярний конкурс «Пісенний вернісаж», що проводився в палаці «Україна». Це було в 90-х роках. У мене були дуже яскраві враження, коли зайшла у зал. Це було щось таке безмежне. А сцена! Така велика! Все мигало, світилося! Там кожна дитина, хотіла вона цього чи ні, а відчувала себе зіркою. Це були перші незабутні моменти. Я дуже хвилювалася, що буду там виступати. Тай такі тусовки є корисними у плані знайомств. Тепер часто з учнями їздимо на конкурси і я пригадую себе у їхньому віці. Для них це дуже корисно. Раджу їм спостерігати за іншими і черпати для себе усе хороше. Сама ж уже давно не беру участь у конкурсах.

А як формуєте репертуар?

— Якщо говорити правду, то у нас тут шоу-бізнесу немає. Так, я намагаюся пропагувати українську пісню, доносити до слухачів частку душі. Але виступ на сцені і на якихось корпоративах та особистих святах – це зовсім різні поняття. Парадокс у тому, що наша публіка настільки вже розбещена, що нікого нічим здивувати не можна. Тож останні роки завжди на виступах під час концертів чи приватних вечірок розумію, що людям потрібно те, що я відома, а авторські пісні їх не надто цікавлять. Вони воліють почути відомі хіти. Тому останніми записами у мене є мікси, як у закордонному, так і в українському  варіантах, молодь це любить.

Раніше ж, коли все в мене лише починалося, коли ще сама займалася у гуртку, діти більше співали закордонні твори. Я була тут першою, хто почав виконувати  українські пісні. Навіть брала вірші і сама писала до них музику, а в студії вже робилося аранжування. На різних конкурсах поетеси дарували мені свої збірки і це мені допомагало.

За концерти для воїнів АТО Вас було  удостоєно орденом Святої Великомучениці Варвари, та медаллю «Знамення Пресвятої Богородиці» І ступеня. Чим є для Вас ця нагорода?

— Нагород було багато. Якщо чесно, задумів про якісь відзнаки не було. Точніше, я не робила щось задля того, аби їх отримати. У мене вдома дійсно багато різних медалей. Це є просто свідченням людяності тих, хто це організував. Бо у нас чомусь культура шкодує дати комусь зайву грамоту чи подяку, ніби той папірець є чимось неземним. Хоча насправді нагорода нічого особливого людині не дає, її, як кажуть, на хліб намастити не можна. Тож я подібні речі сприймаю нормально. Хоча отримувати їх, звісно, приємно. Але свої відзнаки я отримувала не просто так, а справді за те, що робила, а я й організовувала концерти, і залучала хореографічні колективи, і сама виступала.

До речі, у минулому році у мене був ювілейний концерт і я провела його разом із військовим комісаріатом, у якого теж був ювілей – 70-річчя. У мене була готова програма і я запропонувала скооперуватися. Усе вийшло чудово, прийшло багато військовослужбовців і волонтерів. Пісні я виконувала веселі про Україну, про кохання, але без жодного суму і сліз, бо й так за два роки війни смутку було достатньо, до слухача доносила лише позитив.

Ви часто є учасницею благодійних заходів. Як вперше спало на думку допомагати іншим. Знаю, що виступаєте в дитбудинках…

— Просто завжди була в цьому душевна потреба. Ми дійсно багато їздимо в дитячі будинки. Там різні діти за станом здоров’я, не лише покинуті батьками. Там не завжди хороший звук, немає апаратури. А ми повинні тримати рівень, але робимо все для того, щоб порадувати діток. Для них важливим є не якість звуку, а увага. Ми з ними проводимо різні конкурси, робимо яскраві концерти, аби вони мали про що згадати.

Але Ви ще й проводите концерти на підтримку хворих дітей. У них є родини, але немає чим оплатити складне і дороге лікування.

— Я ніколи не відверталася від тих, хто просив допомоги. Нещодавно разом з Іваном Пилипцем збирали кошти для Наталочки. Ми з ним разом вчилися – і тут в училищі чотири роки, і потім в Києві. Тож Ванька зателефонував і розповів про ситуацію. Я зразу ж долучилася. Із ним був і Антон Копитін. Загалом я завжди з радістю допомагаю тим, хто має в цьому потребу. Мало хто таке оцінює, але роблячи іншим добро, самій на душі стає приємно.

Перейдемо до більш особистого. Розкажіть про тих людей, хто Вас підтримує.

— Найближча і найдорожча людина – це донечка. Її звати Сабріна. На жаль, робота – і викладацька, і творча, і авторський проект на телебаченні, і поїздки за кордон, як аташе з питань культури, і  я є радником голови обласної ради – забирають багато часу, тож  із рідними буваю не стільки, скільки хочеться. Як іду вранці з дому, повертаюся увечері. Ще добре, що дитина пізно лягає спати і ще можемо поговорити. Ну… і ще підтримують, звісно ж, батьки. Інакше, на мільйон відсотків, я б не мала можливості себе реалізовувати.

Ви завжди гарна і стильна. У чому Ваш секрет краси?

— У генах. У родині всі стрункі, ні в кого немає зайвої ваги. Усі кажуть, що я на батька більше схожа. Мама теж, як Дюймовочка. Маю ще на два роки старшого за себе брата.

А чим харчуєтесь? Яка улюблена страва?

— Я абсолютно непримхлива до їжі. Навіть важко щось виділити. Люблю пробувати щось нове. Наприклад, коли кудись поїду, особливо морепродукти.

А як любите проводити вільний час?

— Із рідними. Зараз здобуваю ще одну вищу освіту і за спеціальністю йду вчитися аспірантуру, тож кудись із донечкою поїхати не вдасться, сім’я відпочиватиме без мене. Але нічого, це нормально. Хоча заради дитини намагаюся щоліта десь поїхати, аби вона оздоровилась. Тай самій хочеться трохи відключитися від роботи. І організму теж потрібно відпочити. Але їздити кожного разу люблю у різні місця, нехай навіть в межах однієї країни, адже в кожному куточку є щось нове і цікаве.

Поділіться таємницею або пригадайте якусь цікаву кумедну життєву історію, про яку Ви не розповідали іншим.

— Це був конкурс у Івано-Франківську. Мені було 13-14 років. Сира погода, дощ, стадіон. Не було навіть де приткнутися, сховатися.  А мій виступ був аж о 12-й годині ночі. Цілий день потрібно було сидіти на вулиці. Зі мною була мама, викладач, із якою ми займалися на той період, і пляшка закарпатського коньяку.  Мама бачила, що діти виходили на сцену промерзлі, із затягнутими голосами і запропонувала мені випити. Вона власне мене таким чином зігріла. І я вийшла на сцену й виконала твір як соловейко. Усі дивувалися. Багато хто після того конкурсу й захворів. А зі мною все було гаразд.

Загалом траплялося чимало веселих випадків, щоправда, пов’язаних не зі мною, але які я запам’ятала на все життя. Скажімо, конкурс у Словаччині. Мала я тоді 12-13 років. Поїхала з нами ще одна дівчинка, трохи молодша за мене. Цілий день нас розважали, а увечері перед виступом добре накормили. Ну і та дівчина вийшла на сцену й під час співу, коли йшов програш, прямо в мікрофон у неї пішла відрижка. Але вона не розгубилася і продовжила співати. Хоча нам було дуже смішно. Також якось під час конкурсу у дівчинки була сукня без бретельок. Тож  вона співає-співає, танцює… Ми ж дивимося й бачимо, що плаття з неї паде. Вона намагалася його підняти, дуже мучилася, але не виходило. А скільки лише разів мікрофони не спрацьовують…

Отже, кумедні випадки завжди бувають. Але що б не було, у всьому потрібно шукати лише позитив.

Щире спасибі за розмову! Життєвих і творчих Вам успіхів,вдалих виступів та здійснення усіх задумів.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Comments are closed.