Як коминар Янчо Вітіз ґомбички на щастя роздає

[Total: 0    Average: 0/5]

Сьогодні професія сажотруса досить рідкісна. Нечасто на вулицях закарпатських міст можна побачили людей зі специфічними дротиками та йоршем.

Колись давно ремесло коменарів огортала завіса загадковості. Про представників цієї професії ширилися легенди, розповідали таємничі історії. До них завжди ставилися шанобливо. Наприклад, в Англії досі проводяться однойменні фестивалі, а в Мукачеві є навіть пам’ятник сажотрусу Берталону.

Знайомство  з ужгородським коминарем розпочалося у нас на проспекті Свободи.

Чоловік представився: Янчо Шандорович і одразу ж запропонував відкрутити у нього з майки ґомбичку (ґудзик).

Після невдалої спроби – маленький, металевий, схожий на золотий, блискучий елемент одягу, пришитий до комірця, розломився на дві частини, тому коминар запропонував відірвати ще один, уже великий.

«Та ви крутіть його, – закуважив Янчо. – Він принесе успіх. Я на щастя дарую».

Більше на одежі коминаря жодного ґудзика немає. Запевняє, що перехожі самі просять від нього талісман удачі. Нові ж пришиває сам, поки жила дружина, виконувати цю почесну місію доводилося їй.

«Жінку поховав у 2003 році, матір – у 2006. Після того пережив сильну депресію, – з гіркотою в голосі стверджує Янчо. – Я нічого не їв, – каже. – Настільки схуд, що одні кістки з мене залишилися. Колеги непокоїлися за мене. Боялися, щоб не зірвався з якогось даху. А одного разу мені не поталанило – зламав ногу. Лікарі тоді пропонували другу групу інвалідності, але хотілося працювати, тому відмовився».

Про свою роботу сажотрус відгукується дуже схвально. Каже, що працює з 1985 року і його тоді взяли одного з-поміж десятьох претендентів на цю посаду. Тонкощів ремесла навчився від старших колег і нині гордо вважає себе професіоналом. На працю зранку поспішає вже о 7.30.

«Я не просто коминар! Я – акробат! Дахами ходжу, як тротуарами», – підкреслює чоловік.

Йому до снаги висота, екстрим та спілкування з людьми. Дуже комунікабельний, готовий розповідати про своє заняття годинами Янчо Вітіз пропонує відгадати, скільки йому років.

«Як думаєте? – питає. – Скільки дасте?»

«55», – відповідаю.

«Неправильно! Я з 1959 року народження», – посміхається ужгородець. – Просто гарно виглядаю, бо те, чим займаюся – це постійний спорт. Скільки ж треба дахами та поверхами бігати».

Із його слів, серед клієнтів трапляються всякі: хтось у спеку навіть ковток води дати не хоче, а хтось навіть позичить від сусідів вина, аби пригостити коминаря.

Янчо Вітіз на обкладинці газети «Наш Ужгород»

«Каву не п’ю, не палю, горілку не вживаю. Надаю перевагу домашньому самогону та вину», – ділиться думками Янчо. – Із моєю роботою треба завжди бути бадьорим, як огірочок, мати хороший настрій та відмінне здоров’я».

Шодо сюрпризів, які доводилося витягати з димоходів, то закарпатець, мов Санта Клаус, діставав звідти і памперси, і коробки, одного разу навіть живе кошеня.

«Найбільшим було моє здивування, коли знайшов у димарі одного з будинків великої Рафанди пляшку коньяку», – наголошує Янчо Вітіз. – А загалом весною та восени дуже допікають голуби. Якось виловив сову, щоправда, вже мертву і засушену».

Ужгородский коминар переконаний, що в житті зробив правильний вибір. На прощання він погоджується сфотографуватися і йде у справах, запевняючи, що клієнтів має цілий рік.

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.