Як відомий бандурист намагається заповнити прогалини в історичній пам’яті закарпатців

…Тарас Силенко сідає на лавку в центрі Ужгорода на Корзо, розпаковує бандуру, кладе в чохол перед собою кілька власних компакт-дисків, налаштовує струни й починає грати… Корзо – центр міста, тут зазвичай багато туристів і містян, які гуляють чи біжать у своїх справах. Шумно й гамірно – і раптом серед цього хаосу починають звучати срібні струни народного інструмента…

«Н-НО, ІЩЕ МИ ЛЕМ ТУЙ БАНДУРИ НЕ БУЛО!»

Тарас Силенко, відомий, зокрема, своїми піснями про холодноярських отаманів, повстанців, козаків, гайдамаків, тому починає також із епосу – але закарпатського: про місцевих героїв-січовиків. Співає «В Закарпатті радість стала», «Чи чулисьте, милі браття», “Ой, в 1939-м році”, “Вже весна воскресла”, “Гей, плине кача по Тисині”, і линуть ці пісні… повз вуха перехожих. Хіба на фразі «як мад’яри наступали» якась тітонька здивовано обернулася.

Бандурист пробує інше: відомі козацькі пісні, затим – закарпатські народні, наприклад: «Ой, на горі білий камінь», які незвично, треба сказати, чути під супровід бандури. Зрештою, на заспіване ним «Ой, очі, очі, очі дівочі» біля бандуриста спиняються дві дівчини, слухають, тоді вдячно кладуть в чохол 10 гривень – та й ідуть собі далі. Раптом з’являється роздратований дядько, наближається і видає фразу: «Н-но, ще ми лем туй бандури не було!»

Бачачи, що пісня таки не спиняється, він каже ще раз, піднявши пальця: «На Закарпатті бандури нигда не було, лем цитри й гуслі», – сказавши те, йде собі далі. А ми тим часом починаємо розмовляти. Пан Тарас каже, що з різних причин бував у Закарпатті досить часто. Але вуличне кобзарювання втілює тут лише другий раз. Перше було в 2012 році, чомусь тоді люди краще сприймали: підходили, слухали, розпитували.

– Один чоловік сів був поруч – то підспівував і «За Сибіром сонце сходить», й інші рідкісні пісні. Навіть хтось із журналістів проходив, то ще й зробив репортаж, я потім випадково побачив в Інтернеті… Ну, а цей дядько просто хотів продемонструвати, що він знає – що, мовляв, бандура не побутувала на Закарпатті, а були, як він каже, лише цитри й гуслі. Я впевнений: якби тут грав індус із сітаром, чи інший іноземець, – уваги було б більше. І на телефони б знімали – бо ж екзотика… А своє послухати – вже не так цікаво… Ну, та й дехто звик ще й до того, що ми, українці, добродушно і з усмішкою реагуємо на будь-які нападки, тому недоброзичливці часом не бояться проявляти свою українофобію…

– Вас це зачіпає? – запитую.

– Ну, в даному випадку, бачите, не зачепило. Але апріорі хотілося б, звісна річ, щоб цього не було. Українська пісня має сприйматися з повагою. Я, якби побачив у Києві якийсь колектив, чи якогось виконавця із Закарпаття з традиційним музичним інструментом, то тільки радів би, зупинився б і слухав! Відповідно, якось схоже мали б реагувати і закарпатці на цю бандуру, якої тут раніше не чули.

ХУДОЖНИК ХОЧЕ ВИСТАВИТИ КАРТИНИ, А МУЗИКАНТ – ДОНЕСТИ СВОЮ МУЗИКУ

– Тут же й справді, історично, не було традиції мандрівних кобзарів – як це було ще до 30-тих років в Україні…

– Так, на Закарпатті дійсно, могли бути лише поодинокі лірники, а щоб із бандурою, кобзою – то я таких випадків не чув…

– А чим саме вам цікаво грати на бандурі для, так би мовити, не своєї аудиторії?

– Насамперед, звісна річ, хочеться ознайомити всіх з нашим мистецтвом. Художник прагне виставити картини, щоб люди бачили, а музикант – донести до слухача музику… Але також мені важливо бачити й реакцію – бо саме через те, як люди реагують, пізнаєш саме цих людей, цю місцевість, цю, якщо можна так сказати, локальну ментальність….

– Ну, й певно, після отакої імпровізації, зрештою, враження від закарпатської ментальності у вас не надто позитивні, чи не так?

– Ну, треба визнати, що люди дійсно трошки на такій, своїй хвилі… І щоб закарпатців так аж зачіпало загальноукраїнське, чи, бодай, історично-закарпатське – то, поки що, на жаль, тут можна бажати кращого… Хоча от чимало містян у центрі у вишитому одязі…

– А от скажіть – виїжджаєте ви, наприклад, за кордон, де так само мало знають кобзарів – чи там інакше реагують?

Що дійсно варте поваги – то це вміння європейців шанувати своє і водночас захоплюватися чужим

– Таки інакше… Якось я, сидячи в Берліні, співав пісню про зруйнування Запорізької Січі – вона специфічна, тягуча, там дуже багато куплетів, і, звісна річ, для німців жодне слово не зрозуміле. Але мені так запам’яталося, як їхав німець на велосипеді – і тут раптом зупиняється, слухає до самого завершення, усі аплодують – і він аплодує. Знаєте, що дійсно варте поваги – то це вміння європейців шанувати своє і водночас захоплюватися чужим. Хотілося б, аби тут, вдома на рідну культуру була шанобливіша реакція.

А ЩО ЦЕ У ВАС ЗА ІНСТРУМЕНТ?

…А тим часом бандурист грає далі. За кілька хвилин біля нього зупиняється мама з дівчинкою років 10-ти. Мала із захопленням слухає, і видно, чекає на закінчення пісні – їй кортить про щось дізнатися. Зрештою, підходить і щиросердно питає:

– А що це у вас за інструмент? Я в музичній школі на скрипці навчаюся, і це так важко буває грати на ній, хоча там тільки 4 струни. А у вас тут так багато!..

Тарас сміється і пропонує їй потримати інструмент. Розповідає, що бувають бандури різні… Старосвітська, себто, народна, має 21 струну; хроматична – 62 струни та ще й перемикачі… А тоді грає для дівчинки дитячі пісеньки – про джмелика та про кицю, що пішла по водицю та й упала у криницю. Зрештою, про кицю вже доспівують удвох. А я слухаю, та й дивуюся, як легко Тарас знайшов із дівчинкою спільну мову… Справді, – музика об’єднує!..

– Дивно, чи не так – на Закарпатті у містах багато музичних шкіл, прийнято, аби діти отримували музичну освіту – але вони взагалі, виявляється, не отримують знань про бандуру як національний інструмент, тобто, навіть не ідентифікують його…

Бандура, кобза – як унікальні національні інструменти повинні вивчатися в усіх музичних школах

– Ну, це не дивно, і думаю, що не тільки на Закарпатті така ситуація, в багатьох інших областях – те саме. Я насправді вважаю, що бандура, кобза – як унікальні національні інструменти повинні вивчатися в усіх музичних школах.

– От як бойовий гопак нещодавно законом ввели в реєстр національних видів спорту – напевне, те саме треба зробити і щодо бандури з кобзою?

– Як варіант. Але щодо національних інструментів, то, на жаль, у нас трошки, скажімо так, вінегрет у головах тих, хто засідає у відповідних кріслах і диктує освітні програми. У нас національними інструментами називають усе що завгодно: круглі гітари, акордеони, баяни, гармошки, домри, мандоліни.

– Ну, вони національні, тільки не наші.

– Вони часом і псевдонаціональні, бо деякі штучно створені. Але разом із тим, наші достеменні національні інструменти не вивчаються. Навіть та хроматична академічна бандура, яка була створена в совєтські часи…

– А чому? Бракує викладачів? Чи учнів? Хоча от є ж відомі музичні проекти, де музиканти грають на бандурах, і вони на піку популярності…

– Я не думаю, що є брак викладачів. Та й учнів не бракувало б – при правильному підході. Головне – людям створити відповідні умови. Зараз же в нас гуманітарна сфера вся під великим пресом і, навпаки, скорочують фінансування, щоб люди між собою, як павуки в банці гризлися.

Якби були створені умови для молодого фахівця, аби він прийшов до тієї школи, наприклад, в Закарпатті, де ніколи не було бандури, взявся її викладати, і щоб він мав можливість із цього жити, утверджуватися, отримувати достойну зарплату – ситуація б помінялася… Щороку наші вузи, інститути, консерваторії мають достатню кількість випускників для того, щоб усе це забезпечити (дехто навіть журиться, що випускників багато, а робочих місць нема). Тобто, якщо до всього мудрий підхід, то справа зрушиться…

Тому й маємо ситуацію, що підходять люди і кажуть, не грайте, бо у нас тут бандури історично не було. Коли вона не звучить, як ось тут, на Закарпатті, то відповідно, і нема культури сприйняття цієї музики у людей. А коли буде культура сприйняття? Коли бодай раз у дитинстві людина цю музику почує. Коли впродовж усіх цих 10-ти років навчання в школі хоча б раз прийде кобзар і заграє. І дитина змалечку, коли вона ще чиста й світла душею, почує це, пробудить у своїй душі життєдайний вогник, і пронесе його через усе своє життя…

ПІСЛЯ ВИСТУПУ ДІТИ ПІДХОДЯТЬ, АБИ БОДАЙ ТОРКНУТИСЯ ПАЛЬЧИКОМ СТРУНИ

– Вас, до речі, до школи часто запрошують? Як сприймають бандуру школярі, які ростуть, наприклад, на тій музиці, яку їм нав’язують як “соврємєнную”? Кобзарство – це для них взагалі музика з іншої планети чи як?

– У мене великий досвід виступів по школах, і навіть був дуже такий наглядний приклад, коли дві різні школи розміщувалися в одному будинку, який просто розмежований стіною. Але ці дві школи працювали як дві різні установи, із окремими дирекціями та адміністраціями. І вийшло так, що в одному, здавалося б приміщенні, була зовсім різна реакція на виступи. Діти сприймають світ через реакцію викладачів. Вони бачать, як реагує вчителька. Якщо вчителька сіла і перевіряє в цей час зошити, – то й дітей виступ кобзаря теж не мотивує. Вони вже навіть несвідомо, але все одно беруть з учительки приклад, ага, якщо воно старшим не треба, то і мені також. Ну, й зовсім інша картина, коли діти виховані в повазі до народної культури (до обрядів, до історії, до мови, до вишивки, до рідної віри – до всього!) Ті ж поляки, чи німці не вчать своїх дітей тільки любові до власної музики – а й до історії, до природи, і т. ін. – то й мають націю з чітко вираженим національним обличчям!..

– То як зазвичай реагують діти?

– Діти, зазвичай, коли завершується виступ, якщо їх не вишиковують одразу, і не кажуть «виходимо по двоє» – вони обов’язково підходять, аби бодай доторкнутися пальчиком до струни. Це природна реакція дитини, бо таким чином, тактильно, вона теж опановує світ. І що менші діти, тим чистіші ці почуття. Бо, коли вони вже забембані чужинськими мультиками, ритмами і ляльками, то вже, звичайно, ніяка бандура в дитини сентиментів не викликає.

Гарний Учень – це подарунок долі, достоту як і гарний Учитель

– Скажіть, Тарасе – а учні у вас є?

– Так, це переважно, дорослі люди. Вони самі попросилися в науку. Я показую їм способи гри, навчаю різних нюансів, висловлюю побажання… А далі – все залежить від них!.. Проте, поки що не можу сказати, що маю Учня. Розумієте, справжні стосунки Учня і Вчителя особливі!.. Колись у мене склався афористичний віршик: «Всі ми на нашій Землі один одному учні і вчителі!» Гарний Учень – це подарунок долі, достоту як і гарний Учитель. Тому кажу, що до справжнього Учня я ще не доріс… Є просто люди, які хочуть опанувати бандуру.

Я ж своїми вчителями вважаю св. п. Миколу Будника і Григорія Верету. До Григорія Верети (хоч пройшло вже більше 20 років, як я в нього навчався), – я час від часу подзвонюю, ми спілкуємося, я питаю поради, пропоную допомогу, тобто, він у моїй душі залишається Вчителем. Це свого роду стосунки як між батьками і дітьми, це має бути щось більше, ніж просто: прийшов, за урок заплатив, а далі – “до побачення”, і пішов своєю дорогою…

– Цікаво спитати про вашого сина, Святослава, який також уже відомий бандурист, співає на фестивалях, концертах… Сина ви вчили грати? Його теперішній мистецький прояв – також від батька?

– Так, і то є цілком логічно. Знаєте, це як коли у циркача діти теж виростають, а потім і самі виступають під куполом цирку. Звісно, що не маючи прикладу, науки і досвіду батька, він сам по собі цього не досягнув би. Але я й не можу сказати, що просто навчав його лише грати на бандурі… Тут ціла сукупність факторів. І почалося все ще задовго до того, як він народився… Спочатку я собі його ВИМРІЯВ бандуристом… Тоді, маленькому, поступово співав козацьких, гайдамацьких, повстанських, і, звісно, колискових та інших народних пісень. Вчив любові до рідної віри, історії, казок, книжок, і т. д. А пізніше, коли син підріс – це були походи, фестивалі, концерти, де він перебував в українському середовищі… Ну, а власне, виступати з бандурою Святослав почав із 6-ти років – коли опанував на моєму інструменті пісню «Ой, на горі, на могилі».

НЕ МОЖНА КАЗАТИ, ЩО ЕЛЕКТРИЧНА БАНДУРА КРАЩА ЗА СТАРОСВІТСЬКУ!

– Ви граєте на старосвітській бандурі, а зараз із цим інструментом експериментують – от різні там електричні навіть бандури виникають…

– Я до цього ставлюся спокійно, це ознака часу. Але не люблю, коли беруться протиставляти і казати, що ось це краще, сучасніше, молодіжніше, а те – застаріле… Мовляв, якщо звучить “Боні М” на бандурі, – це ультрасучасно, а традиційна дума – то вже щось другосортне і нецікаве. Не треба порівнювати, протиставляти. Просто кожен займає свою нішу. Є і там, і там свої слухачі, хтось не сприймає того, хтось не сприймає іншого, але казати, що щось краще, сучасніше – неправильно.

– Але щодо традиційного бандурництва та кобзарювання – воно ж ніколи не матиме у масовому суспільстві належного місця без оцих загравань із осучасненням, чи не так?

– Гадаю, традиція рідко дозволяла кобзарям експериментувати. Був чіткий репертуар, який виконували братчики в цехах. Зараз також є люди, які вважають, що має бути тільки ось канон, і ніхто не повинен виходити за його межі. А якщо взяти приблизно ту межу – до 1930-х років, допоки ще кобзарі якось у живій традиції проіснували і щось виконували, то вони щось намагалися, в тому числі й творити. Але потім ця традиція була перервана. І на мою думку, ми зараз повинні з повагою ставлячись до минулого, до того, що було в традиції та репертуарі, паралельно з тим щось і долучати нове на традиційній основі. Комусь це імпонує, комусь ні, але я вважаю, що таким чином бажано рухатися. І як мені душа підказує, так я і втілюю це власним прикладом. Мені цікаво виконувати такі пісні, які ніхто не виконує, щоб постійно доносити до слухача щось нове.

У нашому кобзарському цеху в основному еталоном є те, що виконував Григорій Кирилович Ткаченко, трошечки з того, що хтось опанував із тих записів, транскрипцію яких свого часу зробив Філарет Колеса чи Климент Квітка, із записів на валиках. А я вважаю, що вся історія визвольної боротьби в Україні (чи от, наприклад на Закарпатті в 39-му), – вона має бути також оспівана. І в тому числі пісні про Голодомори, Крути, репресії, УПА, сучасну антимосковську війну і т. ін. я вважаю, також повинні бути в кобзарському репертуарі. Хто ж понесе далі ці пісні, якщо їх зараз не співати?

ОБЛИЧЧЯ ВОРОГА НЕ МІНЯЛОСЯ ВЖЕ СТОЛІТТЯМИ

– Левова частка ваших пісень – про воїнів, героїв минулого. От, до прикладу, про холодноярських отаманів. Чому почали їх співати?

– Мене бентежило, що ці пісні не звучать на широкий загал. Я почав їх відшукувати, вивчати, старався записати якомога довші варіанти текстів, до деяких доточував музику… І попри те, що вони досі не стали надбанням для широкого загалу, я продовжую їх відшукувати. Буквально по крупинках. Наприклад, пісню про Голодомор, яку створив кобзар Михайло Башловка, відшукав так: через телефонний довідник вийшов на його внука та дочку. Познайомився. Вони дали мені копію його записів 60-х років, зроблені в домашніх умовах на бобінний магнітофон. А там віднайшов уже й пісню.

Або, наприклад, дуже довго мріяв знайти пісню про перемогу козаків Івана Виговського над москалями у славнозвісній Конотопській битві. І от, після десятиліть знайомства зі слобожанським кобзарем Ігорем Рачком, раптом чую: існує така пісня!..

– Що вам дають ці пісні?

– Цією працею я заповнюю прогалини у нашій історичній пам’яті. А самі пісні викликають у мене і мурашки, і сльози… Я часом люблю заспівати пісню, яку давно не виконував – тоді вона пробуджує в мені самому свіжі емоції, і я можу передати їх слухачам.

– Вам важливо те, як публіка сприймає вашу творчість?

– Звісно!.. І коли пісні важливі – я прошу тих, хто слухає, співпереживати, не шуміти, не шарудіти, не робити зайвих рухів. Тоді вдається своїм біополем створити потрібну атмосферу навколо – і навіть та пісня ллється інакше… Тоді і я, і слухачі іноді можемо робити у давно відомій пісні нові відкриття того чи іншого закладеного там символічного підтексту… Як на мене, ідеальні для цього вечірні виступи, тому часом навіть прошу вимкнути світло, аби був тільки звук – і люди не відволіклися на візуалізацію тих речей, які заважають зосередитися.

– Аби завершити тему героїв минулих і нинішніх часів – на вашу думку, що спільного у них, і чим вони різняться.

– Спільного багато – не мінялася наша кров, наша генетична пам’ять… Та й обличчя ворога не мінялося вже століттями. Хоча нині інша тактика війни, інша зброя… Мені запам’яталася зустріч із кіборгами в університеті, коли один із воїнів сказав, що завжди перед боєм йому страшно хотілося танцювати. І я тут же порівнюю це зі спогадами нашого легендарного подільського отамана Якова Орла-Гальчевського, що його козаки завжди йшли до бою, “як дівка до танцю”… А нам же відомі бойові танці – козацькі, згадайте описаного Шевченком Семена Палія, який у присядці до монастиря йшов. Кажуть, що опришки перед боєм танцювали “Аркана” навколо вогнища…

Зараз в армії лишилася так звана «музична складова» – але, на жаль, не на тому рівні, на якому б це було корисно хлопцям. Воїни повинні чути і співати пісні про воїнів!..

Бо ж сучасні козаки однозначно плоть від плоті, та дух від духу – такі ж, як і наші пращури, котрі завиграшки громили ще горезвісну Візантію та хазарський каганат!.. Коли наша молодь це знатиме, її дух буде незламний!..

За тисячі років пазли цілісного українського світу не розгубилися, – важливо, щоб кожен власними зусиллями побожно і шанобливо склав їх у власній свідомості

Пам’ятаєте: Святослава Хороброго (князя!) іноземці не могли розпізнати між воїнами – бо він нічим від них не відрізнявся… А коли вів дружину до бою, то йшов із ними завжди у першій лаві… Те ж саме можемо сказати і про часи Івана Сірка… І про часи отамана Зеленого, Семена Гризла, Петра Дяченка та згаданого Якова Гальчевського… І про наші часи, на прикладі легендарного комбата батальйону “Київська Русь”, світлої пам’яті Олександра Гуменюка, який до бою завжди йшов на чолі побратимів, і якого за його українську отаманську турботливу вдачу називали батьком, скорочено – “Батя”… Тож: за тисячі років пазли цілісного українського світу не розгубилися, – важливо, щоб кожен власними зусиллями побожно і шанобливо склав їх у власній свідомості.

КОЛИ ДИТИНА ЗНАЄ ПІСНІ СВОГО НАРОДУ – ВОНА МАЄ СТЕРЖЕНЬ

– Сфера охоплення суспільства сучасним кобзарством – тобто, фестивалі, кобзарський цех, окремі виступи – вона достатня для того, аби продовжувалася традиція?

Хотілося б, щоб одночасно зі зростанням національної свідомості росла й потреба в національній культурі

– Не дивуйтесь, але думаю, що достатня. І ось так, як є, так воно на даному етапі й може бути. От подивімося навколо: затребуваність нашого мистецтва цими людьми, які зараз повз нас проходять, вона велика? Ні, вона, на жаль, невелика. Тому, відповідно, кількість кобзарів зараз теж невелика. І хотілося б, щоб одночасно зі зростанням національної свідомості росла й потреба в національній культурі. У наш мутно-мультикультурний час кожен зараз має свободу вибору… Можна, скажімо, одягти брендовий чужинський одяг і як білка в колесі ганятися за модою, гламуром, ілюзією престижу… А можна вдягти рідний вишитий одяг – (він і значно красивіший!), але, головне, – це зв’язок із предками, зі Всесвітом, традицією, це оздоровлення організму, це захист.

– Пісня так само є в цій системі?

– І так само пісня, так само кобзарство: тільки для вишуканих людей, котрі душею і свідомістю до цього доросли.

– У вас є така гарна фраза, що пісня лікує не тільки душу, вона може лікувати й націю, якщо ця пісня правильна. Як це діє?

– Пісня лікуватиме душу народу, коли змалечку, зі шкільних років – і вдома, і в школі діти вивчатимуть і співатимуть пісні свого народу. Починаючи від  котика, далі – про любов до батьків, пізніше – до дівчини чи хлопця, до своєї  країни. Ну й звісно, патріотичні пісні – про козаків, про січових стрільців, про холодноярських отаманів, про повстанців УПА… І тоді у вихованої на цих піснях дитини з’являється відчуття того, що вона має якийсь стержень в цьому житті, якийсь магніт, якусь прив’язку.

Все те, що ми успадкували від предків, має усвідомлюватися як найбільша святиня, до якої треба завжди прагнути, яку треба берегти, плекати

– …вісь, навколо якої можна обертатися?

– Так. І триматися, щоб не впасти і не збитися з життєвого шляху. Тоді навіть дитина відчуватиме, що може за допомогою цих пісень нарощувати свою внутрішню силу, внутрішній потенціал, що вона поруч з іншими народами також має цінні надбання. І вона може поруч із ними відчувати себе рівною та самодостатньою. Навіть попри те, що у тих народів є кращі здобутки (ліпші заробітки, комфортніше життя). І разом з тим, юний українець розумітиме, що у них же не тільки рівень життя кращий, одяг та їжа якісніші. Але ж там є повага до предків, до природи, до святих місць, до рідного світогляду та культури… Як для японців вершини Фудзіями – це щось значно більше, ніж просто гори, а для індійців глибоководний Ганг – це щось значно більше ніж просто річка, так і для нас все те, що ми успадкували від предків, має усвідомлюватися як найбільша святиня, до якої треба завжди прагнути, яку треба берегти, плекати, пізнавати все своє життя, і лише тоді це життя буде максимально повноцінним, змістовним та Божественно-радісним.

Тетяна Когутич, Ужгород.

Фото: Олена Худякова / Укрінформ

 

zakarpatpost.net