Як закарпатці за допомогою пивниць раз і назавжди позбуваються світового зла

Якось прийшли до мого Івана приятелі. Набридли вже вони мені добряче. Знають, що в Івана самогонка, от і дружать із ним, дурнем. А він тішиться такій дружбі, та ще й на мене покрикує. А коли вип’є, то себе розхвалює. І ті троє йому підтакують. А це просто таки свято душі для чоловіка.

Та я нічого поганого сказати не можу. Іван має золоту душу і руки справжнього майстра. Та й трудящий він у мене. І город попорає, і худобу обійде, коли я в місто на базар із молоком поїду. І з внучкою любить бавитися, коли її дочка до нас привезе. Тільки от коли вип’є, вважай, що день пропав, пише «Екстра Закарпаття».

А то все оті ледацюги його з розуму зводять. Цілими днями тиняються, вдома їх дружини самі з роботою надриваються. Не знаю, як вони і терплять таких нездалих чоловіків. Та ще й до мене часто біжать. Знають, де своїх суджених треба шукати. Не в магазині. Не в кафешці, бо там треба гроші платити. А у мого дурного Івана. Отак поплачемося одна одній. Та й далі продовжуємо жити.

І от вирішила я одного разу таки тих хлопців добряче провчити. Так, щоб вони на все життя запам’ятали.

Кажу пиякам:

– А ви налякайте Івана.

І відкрила їм двері пивниці. Вони там сховалися, щоб настрашити мого чоловіка несподівано, коли він повернеться. Іван повернувся тільки через годину. А я нишком замок замкнула на пивниці.

А сама в літню кухню пішла – обід треба готувати. Тут не до жартів. Чесно кажучи, ми влітку більше в літній кухні і жили. Бо й худобі треба ранком-вечором їсти наварити. І город попорати. Не вистачало часу та сил, щоб щодня прибирати ще й оті наші великі кімнати.

Іван не знав, що до нього вже зранку цього дня дружки заявилися. Та й не чекав він  їх сьогодні.

Ми подалися на поле. Прийшли втомлені і зразу – спати. А наступного ранку знову багато роботи, закрутилися ми обоє. На обід я згадала про тих пияків нещасних. Злякалася, що з ними там сталося. Чи не задихнулися, не дай Боже? Чи не змерзли? Хоч то й літо було, та все ж пивниця – це вам не спальня. А лякатися було чого. Бо тиша в хаті стоїть велика, аж страшно.

А то ж вони видно покричали вчора, а сьогодні вже геть втомилися. Вирішили по економити сили.

А мій Іван вже встиг напитися. Вже він такий, як біла береза, стоїть, хитається. Комусь віз гній на поле. Його і віддячили горілкою. Хоч скільки вже разів людей благала: ліпше не давайте чоловікові ані копійки, най вже буде на Боже! Тільки не давайте йому пити, бо не знаю потім, як з тим дати раду.

Тож і того разу він не відмовився – випив, закусив. А коли він п’яний, то не кричить, не піднімає кулаки, як інші його «колеги», а йде спокійно спати, щоб тільки йому ніхто не заважав. А я тим часом гарую на ґаздівстві сама. Іван оклигує тільки надвечір, коли вже й роботи нема.

Так от, я відімкнула колодицю. Але пияків випускати мені не хотілося. Хоч знизу одразу почулося велике пожвавлення.

Більше історій читайте у газеті «Екстра Закарпаття»

Чоловіки зрозуміли, що то я прийшла до хати. І слізно просили, щою їх відпустити на свободу. Та хай Іван їх і відпускає, подумалося мені. А ще смішно стало, що вони так і не зрозуміли – зараз вони вже справді вільні. Колодицю ж я відімкнула. Але як то зазвичай буває з людьми? Помордуєшся в неволі. А коли шлях уже вільний, ти навіть не можеш цього усвідомити.

І от заходить мій Іван до хати і кричить щось по-п’яному. Не зі злістю, а так, щоб життю порадіти. А знизу йому раптом дуже грізно щось відповідають. Чоловіка це приголомшило. Йому здалося, що в нього білочка почалася. Відкриває він ляду на пивниці, а звідти на нього червоними розлюченими очима троє його приятелів дивляться. І кулаками знизу страшно махають. Словами гнівними та негарними Івана вони закидали, вибралися з тої ями.

А потім як чкурнули з хати. Аж закурилося за ними. Знетямлені, вони бігли долі селом і не могли зупинитися.

Більше вони в нас у хаті не були. Та що там, навіть Івана до себе не запрошували. Десятою стороною наш будинок обходять.

Щоправда, довелося й мені чимсь пожертвувати. Шмат солонини ті іроди понадкусували. Ще й огірочків кілька кілограмів з’їли. Але то дрібниці у порівнянні з тим, що вдалося позбутися такого світового зла.

Людмила ЮРЧАК, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net