Як закарпатець виграв гірський марафон Ultratrail

[Total: 0    Average: 0/5]

Цими днями у Буковелі пройшов гірський марафон Ultratrail. Учасникам, а вони з’їхалися усіх куточків України, потрібно було подолати 179 км високогірною місцевістю з набором висоти 10 000м.

Забіг тривав три дні і марафонівці проходили аж три маршрути – «Несамовитий хом’як» (48 годин), «Петрс-Квас» (26 годин) та «Довга Ворожеска» (12 годин).

Наш край на заході представляв закарпатець Андрій Ткачук більш відомий, як Бродяга.

Слід зазначити, що Андрій є відомим бігуном і переможцем багатьох марафонів.

Відрадно, що хустянин не тільки гідно виступив та представив нашу область, але й став переможцем  Ultratrail.

«Усі побігли і я побіг. А що робити, треба ж підтримати картинку, – поділився враженнями від змагань Андрій. – Біжимо до гірськолижного спуску, Сергія Сапігу чомусь одразу потягнуло ліворуч до озера, мабуть, поплавати трохи захотів, передумав, повернувся, побіг у підйом. А мені що? Я нікуди не поспішаю. Але теж трохи побіг та потім передумав, де ж ще той фініш. На першому КП наздогнав Сапігу – він трохи пробіг пункт, вертався. Далі почався Малий Горган, каміння та жереп на Синяку, де подер ноги до крові. Перед полониною Хом’яків туристи мені джерело показували, сказали, що попередній спортсмен їх про це просив. Заліз на Хом’як, знову наздогнав Сапігу, відмітився. На прохання приділити три хвилини для замірів серцевих параметрів навідріз відмовився (цілих ТРИ хвилини хотіли забрати!). З пункту вийшли двоє. Знову втік. У Яблуниці після КП знову Сапіга біжить на зустріч, знову завтикав… На шляху до Ворохти так гнався за Сапігою, що впав, здер третину нігтя на безіменному пальці правої руки, пішла кров. Думаю, хай тече, мо’, зайва. Почалася перша ніч. У Ворохті на пункті харчування (31 км) знову разом. Відмітилися, чимось закинулись та побігли далі на перевал Рижі. На підйомі Сергій попросив у людей смачної води, я пристроївся поряд. Далі він погнав, а я пішов – беріг себе для фінішу.  Перед перевалом Рижі зустрів “приємно схвильовану” молодь із Ворохти, які ніякого “піаркоду” не бачили. На перевалі наздогнав двох хлопців, які стартували о 12:00. Трохи полазили там, шукаючи КП, знайшли відмітились, пішов далі, трохи полазив завалами, знайшов маркування, побіг. Тільки звернув з дороги у ліс, бачу хтось рухається по дорозі з іншого боку. Мабуть, Сапіга? Так, він. Каже:

– Вітаю тебе, ти перший!

– Не зрозумів? – кажу, – Ти що ногу підвернув?

– Ні, я на взяв пункт – відповів він.

– Так повернися, до нього 900 метрів.

– Не повернуся! Не хочу – каже він.

Розумію, що це дискваліфікація, як би він швидко фінішу не дістався. Добре, це потім, а зараз підйом та шлях до Кривопільського перевалу. Боротьба тільки починається. І головний суперник – це я сам.

Дорогою зустрівся відрізок, який долав ще у 2012-му на 50 км “Карпатії”. Велетенські каменюки з деревами та кущиками. На самому початку одразу впав. Йду далі. Добіг до Кривопільского. Зустрічають знайомі волонтери та мій особистий вболівальник  Наталія Четова. Ніби дрібниця, але як приємно. Їм грибну юшку, відпочиваю.

За три км наступний КП. Далі щось почав тупити та намотувати зайві сотні метрів – нічого, вибрався. Наступних десять км нічого особливого не відбувалося. “Порадував” спуск у с.Бистрець. Маркування йде між смерічок. Капець! Як тут бігти? Тут ледве йти можна… Вибрався. До “Білого слона” легенько добіг. Знайшов чиїсь окуляри, забрав (мабуть, Сапіга згубив). 66 км позаду, знову ПХ з їжею. На пункті застав Сергія, який знову пропустив пункт. Він мені залишив половину потрійного еспресо та колу. Виявилося. Що окуляри Наталії Філатової. Вона запропонувала два млинці, чай та яєчню. Думала, що від яєчні відмовлюся, бо часу нема. Не на того напала – я погодився! Нарешті дався хлопцям на заміри. Ці три хвилини уже ролі не відіграють. Треба йти. Рух пішки по с.Дземброні. Підйом на Вухатий камінь. Прекрасний схід сонця – давно такого не бачив. КП на Вухатому камені. Біг із переважним треком до озера Бребенескул. Підйом із озера на хребет. Рух до гори Бребенескул і… і початок спуску в урочище Гаджина по (за словами Шури Олівсона) “тропочці вздовж струмка”… “Пішла гра слів, яка не перекладається”… Для початку каміння у високій траві (як же ж не хочеться отримати травму). Далі більше: згубив маркування (думаю, що особливо нічого не втратив), пішов (ні, поліз) уздовж потічка. Триматися за кущі однією рукою важко, на іншій болить палець. Мочити ноги у потічку не хочеться, бо починається спека. Швидкість на спуску 0,8 км на годину – крутіше вже нікуди… Кросівки таки трохи замочив. Нарешті доповз до КП та ПХ. Живий. Трохи посидів, поспілкувався із хлопцями. Далі треба було вилізти на хребет Шпиць. Почало палити сонечко. Ледве доліз у цей набір висоти.

Думав, що не вилізу. Дістався Несамовитого. Мало не на колінах вмовляв кюаркод віддатися мені. Ну, трохи пройшовся, а далі таки побіг. Добіг до рівного і одразу пішов пішки. Змусити себе бігти до самого Заросляка більше не судилося. Випав у Заросляк на автопілоті. Знайшов КП та ПХ з їжею. 98,6 км та 5430 м набору висот подолано. Розтерта спина, вологі кросівки, хочу спати. Сил більше не залишилося. Не залишилося їх на ще 80 км та 4600 м по висоті, на підйом на Говерлу, Петрос та Близницю – це нереально. Стоп! Зупинись, Андрію! Достатньо! Тобі нема кому, що доводити. Хочу спати. На пункті усміхнені обличчя волонтерів, смачні макарони з тушняком, кола від Сапіги, ще одна порція макаронів. Вирішив поспати. Будильника не заводив, розбудити не просив, на суперників начхати, на боротьбу начхати, начхати на все і, особливо, на сто миль… заснув… Прокинувся сам за двадцять хвилин. Відпочив трохи. Відмірявся у хлоців. Вирішив змінити тактику. Гарна дівчинка Маша замазюкала мені натерту спину вазеліном, одягнув на голову баф та намочив її. Пішов на штурм Говерли: 3 км та 770 набору висоти. І як пішов – не пішов, а полетів. Туристи не могли зрозуміти, як я піднімався на неї. Потім здійснив свою давню мрію: збіг із Говерли в Козьмещик, біг майже все. У Козьмещику уже давно знайомий Ростислав Вакуленко з кавуном, кавою та колою. Посидів, знову помірявся. Сповнений натхнення пішов на Петрос… Не довго музика грала: десь за півгодини почало сильно тягнути на сон. Пропустив дуже феншуйну лавку, на якій хотів трохи подрихнути. Думаю, дотягну до однієї гарної полянки і вже на ній розляжуся. Пройшов і її. Далі невеликий підйом і точно вже на серпантині в тіні трохи подрімаю…

Пройшов і це місце. Дотягнув до Скопески. Що я тільки не робив, навіть залучив двох туристів, щоб мені тінь створювали – довелося просто сфотографуватися з ним. Підйом на Петрос. Ці 1,4 км та 475 м набору дались мені м’яко кажучи “нелегко”. Долав я їх десь 55-57 хвилин. Туристи дивилися на цього горе-спортсмена досить скептично. Не знали вони, що у мене за спиною вже доба часу, 116 км та десь за 7К набору… Ну, і нехай… З Петроса трохи відпустило, то скористався нагодою і побіг. Добіг до полонини Менчул, набрав свіжої води, пройшовся десь 1,5 км пішки, далі знову біг до самих Квасів (до речі, ще одна мрія збігти з Петроса у Кваси здійснилася – не гонка, а суцільне здійснення мрій!). Добігаю до суддівських наметів, людей не бачу, але кричу: “Давайте борщу!” І що ви собі думаєте, з’являється Наталія Олівсон і борщ. Смачнющий, з ковбасою, маринованим огірком та часником (від часнику утримався, хоч це і важко далося). З’їв майже дві порції… Добре так зробилося… А далі ще до Близниці 9,6 км та 1350м набору. Як це зробити? Але є відчуття, що, якщо так, то до фінішу точно дотягну…

Почав рух. Пройшов трохи у підйом і думаю, що літри води може й не вистачити, треба десь напитись. Бачу чоловік квіти поливає. Попросив у нього води. Доки пояснив, що я на Близницю, а далі у Драгобрат (про наступний шлях маршруту я чемно промовчав). Доки він говорив, що то далеко і чи є у мене ліхтарик. Доки пояснив, що я тут такий не останній. Мабуть, таки він подумав, що мені до лікаря треба, але води дав. 700 грамів затекло, як у суху землю. Далі знову підйом і початок другої ночі. Знову думки, що цей ліс ніколи не закінчиться. На Браїлці наздогнав ще любителів нічного мандрування з дистанції “Петрос-Квас”. Вони повідомили, що до Близниці ще 4,5 км! Як так? Я ж тут майже вічність повзу у цей підйом і такий результат… Ніч темна, хоч око виколи. Нічого не видно, трекери вже давно розрядилися. Нормальні люди в цей час насолоджуються Персеїдами, а я, дурень, чим тут займаюся? Коли ж воно закінчиться? Дотягнути до Драгобрата, там тепло та затишок, там бограч. Почав ловити глюк… Припливли… Знову батарейка розрядилася. Десь за 1,5 км до вершини сів на траву, дістав енергетичний батончик, пожував, подумав… Що тут думати – треба рухатись… Доповз до вершини, відмітився. Почався вітер, одягнув щось із довгим рукавом. Скотився у драг… А там: хочеш коли – бери, хочеш кави – бери, бограч – бери, поспати – усе включене. Ольга Москаленко зустріла, як рідного: обігріла, напоїла, бограчу дала… Ще й за сусіднім столиком якась дівчина не дуже вподобала цю страву і виїла тільки картоплю. Яке розумне дівча! Я доїв її порцію і без картоплі.

Трохи прийшов до тями, увімкнув мозок. Сапіга далеко, але то його справи, йому треба, роки підпирають, пиво в Букові гріється. Переслідувач, угорець, тільки прийшов у Кваси і я маю години три мінімум. Він ще й заліг спати на 40 хвилин. Я вирішив поспати 45 хв. Олечка дала мені карематик, ковдру і я, наче те немовля, заснув, прокинувся і подовжив собі час сну ще на 15-ть хвилин. Почав одягатись (до речі, футболка так гарно прилипла до натертої спини, що я її не став віддирати, а воно й не боліло так, то й добре), зробив замір кардіо. Сказали, що резервів у мене не залишилось зовсім (а Сапіга працював тільки на 20%). Дорогу показали, за двері випроводили, ручкою помахали. Якби я знав, що там ще 20 (двадцять!) порцій бограчу залишилося, то фіг би мене звідти виперли. Швиденько заліз на Стіг, побіг до спуску на озеро Ворожеска. Прибігаю до вказівника під горою В.Котел, дивлюся, шукаю суддівське маркування, не знайшов, думаю так задумано Шурою. Ломанувся через кущі вільхи вниз (що мені там якийсь 1 км спуску та 160 метрів скиду висоти), благо вийшов таки на стежку з маркерами… Озеро, знову когось із 80-ки наздогнав, трохи побіг вниз, почав спотикатися, вирішив продовжувати пішки. Знову довга тягучка лісом. Якою ж була моя радість, коли таки видрався з нього над селом Чорна Тиса у світанкову прохолоду. На останньому пункті харчування знову  ростислав Вакуленко запропонував апельсинів (банани вже трохи набридли), колу, чай та макарони з грибами. До фінішу 13,6 км – він зовсім поряд. І важкість ліхтарика Petzl “NAO” вже відчувається в руках… Вийшов. 2,9 км асфальтовою дорогою селом. Підйом до останнього КП. Почав чудити та періодично збиватися з маршруту. У лісі й зовсім мало не впав у паніку: пункту нема, зараз “сяду” на ньому, а угорець вже дихає у спину. Де ж він? І повертатися шукати його нікуди… Нарешті! Знайшов! На радощах аж побіг не в той бік. Отямився, повернувся, знайшов маркування і гоу. 4 км до фінішу біг так, якби й не було позаду 174 км та 10К наборів висот. А по асфальту в Бук мочив так, як молодий олень. Питається: для чого? Кураж, за ногу його!..

І ось, він омріяний фініш! Судді та фінішна стрічка! Е ні, заради фото довелося повторно забігти на фініш. Тут я вже був готовий бігати і бігати – усе позаду!

Майже 179 км, 10К висот були подолані за 39 годин та 41 хвилину. Де-факто, я другий (Сергій Сапіга завіз мені десь години так три), але де-юре, я виграв і таки отримав той Petzl “NAO” та п’ять ночей у Буковелі з трьома днями катання…

Спитаєте як я це зробив? Краще не питайте. Відповіді на це питання я не знаю… Знаю тільки, що горизонти власних можливостей знову посунулися. Мазохіст скажете ви. Так, відповім я! Мазохізм сьогодні в тренді.

А поспілкуватися з Богом знову не вдалося…»

zakarpatpost.net

 

 

Comments are closed.