Анатолій Горбенко, 38 років. Живе у Сумах, родом із Закарпаття. Одружений, виховує доньку
«Коли почалася війна, разом зі своєю бригадою працював будівельником у Маріуполі. Побачив «опору» «русского міра» в травні 2014-го. Я їздив містом на велосипеді і спостерігав, хто ж захоплював місцеву владу.
Анатолій брав участь у боях за Попасну, Первомайськ, Іловайськ. Пережив полон у Донецьку. «У червні 2016-го я отримав поранення у Мар’їнці. Вечорами ходили на розвідку в «сіру» зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти СПГ (станковии протитанковии гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого – може, він і маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я упав. Подивився на ноги. Їх не було. У голові лише промайнуло: «Далі тобі жити без ніг». У Дніпрі, в реанімаціїї, уже більш-менш оговтався. Поруч була дружина. Доньці боялися сказати. Згодом пояснили, що в татка більше немає ніжок, але зроблять нові. Вона дивилася, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Почав маневрувати: мовляв, я ж хлопчик, чому рожеве? Дитина погодилась», пише Високий замок online.
Перші кроки давалися нелегко. «Мені встановили у Києві сучасні австрійські протези. Зараз вони обклеєні наклейками з мультфільму «Танчики», які наклеїла донька. Опанувати себе і навчитися ходити допоміг учасник проекту «Переможці» Олександр Чалапчій (також не має двох ніг). Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям із ампутаціями, що життя не закінчується».