Юрій ФАТУЛА: «Коли Бог сказав своє Слово, лікар людину врятувати вже не зможе»
Юрій ФАТУЛА –кандидат медичних наук, доцент кафедри хірургічних дисциплін факультету післядипломної освіти УжНУ, практикуючий хірург та цікава людина. А ще – з-під його пера вийшли три книги про маловідомі сторінки минулого нашого краю. Утім цього разу у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» ми вирішили поговорити про медицину, операції, практичну роботу та різні життєві курйози і таємниці.
— Пане Юрію, чому Ви обрали саме професію лікаря?
— Це – родинна традиція. Мій батько – відомий лікар-кардіолог, доктор медичних наук, професор, шанована особистість, легенда закарпатської медицини Михайло Іванович Фатула. Я радий, що у свої 85 років він ще активно працює, що ми з ним однодумці і друзі. Тому професію вибрав не випадково, пішов його стопами. Хоча в медицині я обрав не кардіологію, а хірургію. Тут у мене була своя дорога, усвідомлена і самостійна. У 1986 році закінчив медичний факультет Ужгородського державного університету, за розподілом на роботу поїхав у Чернігівську область, де відпрацював 4 роки у центральній районній лікарні. Там я отримав перший, дуже важливий досвід самостійної роботи та відповідальності. Потім два роки навчався у клінічній ординатурі в Києві в одному з провідних хірургічних центрів – клініці професора Братуся, професора Фоміна, де вдосконалював майстерність у найкращих фахівців України. Тож додому, в Ужгород, повернувся вже сформованим оперуючим хірургом. З 1993 року, вже майже 25 років, працюю в міській лікарні. У 2003 році захистив кандидатську дисертацію і перейшов на роботу на кафедру хірургічних дисциплін УжНУ, де працюю і зараз. Але роботу в міській лікарні продовжив, вона є клінічною базою нашої кафедри.
Ужгородська міська клінічна лікарня – це один з провідних лікувальних закладів Закарпатської області. Тут працює потужній колектив високопрофесійних і відданих медичній справі лікарів. Хірургічна група, яка складається з кафедральних та практичних хірургів, протягом останнього десятиліття змогла оволодіти і широко запровадити сучасні новітні методи лікування хірургічних захворювань органів черевної порожнини. Це стосується, в першу чергу, лапароскопічних операцій. Це, так звана, мініінвазивна хірургія, по простому, хірургія малих розрізів. Це сучасна хірургічна технологія, яка широко розповсюджена в передових, економічно розвинутих країнах світу. На Заході такі операції виконуються практично у всіх медичних закладах, навіть у найменших місцевих лікарнях. І зрозуміло чому. Тому, що якість життя людини, в тому числі і післяопераційного, в заможних країнах ставиться на перший план. І саме лапароскопічні операції забезпечують на порядок вищу якість одужання: пацієнт швидше встає і рухається, його менше болить, він швидше повертається до своєї повсякденної роботи, сідає за кермо, займається спортом, тощо. Для держави це також економія як витрат на операцію, так і витрат на реабілітацію. Для хірургів ці операції в певній мірі дещо складніші, потребують навчання і досвіду.
В нашій області лапароскопічні технології поступово займають належне їм місце в арсеналі хірургічної допомоги. Лапароскопічні холецистектомії (видалення жовчного міхура при жовчнокам’яній хворобі) на сьогоднішній день виконують в Ужгороді, в Мукачеві, Берегові, Виноградові, Хусті. Але мені дуже приємно, що наша лікарня пішла далі і нам завдяки колективній праці, взаємопорозумінню і взаємодопомозі з боку керівництва, вдалося розширити діапазон лапароскопічних операцій. Ми лапароскопічно оперуємо пахові грижі, апендицити, варікоцеле, наші гінекологи – гінекологічну патологію. І це крок вперед, який особливо значимий, враховуючи складну ситуацію в медицині в нашій державі.
Лапароскопічні операції, якщо можна так виразитися, є моїми улюбленими операціями. Для того, щоб навчитися так оперувати я, маючи уже достатній досвід відкритих операцій, їздив разом із колегами на спеціальні навчальні курси, майстер-класи, відвідував наукові конференції. Також крім лапароскопічних втручань виконую й інші операції при різних захворюваннях черевної порожнини – грижах черевної стіннки, ускладнених виразках шлунку і 12-палої кишки, ускладнених пухлинах кишківника.
Але говорячи про свою професію, я в першу чергу, хотів би побажати всім нам, шановним читачам, міцного здоров’я. Водночас, я готовий допомогти кожному, як лікар-хірург. Ми повинні усвідомлювати, що з кожною людиною може будь-що трапитися – треба по-філософському сприймати світ Адже життя складається не лише з роботи та відпочинку, радощів, туризму, моря, кафе і театрів, але й з поганого самопочуття, хвороб. Лікарня, на жаль, це також частина нашого світу і життя
— Скільки всього було операцій у Вашій практиці?
- За 31 рік хірургічного стажу багато.
Було й таке, що на день мав по 3-4 і навіть 5 операцій. При цьому були такі, які виконував сам, і такі, що асистував. Операція – це колективна праця. Хірургічна бригада складається, як мінімум із двох хірургів, а іноді й з 3-4-х. Там є оперуючий хірург, який безпосередньо керує процесом і виконує найважливіші дії, несе за все відповідальність. Є хірурги-асистенти, які допомагають, і їхня роль також дуже відповідальна. В перші роки своєї професійної діяльності я більше асистував, при цьому навчався і вдосконалювався, а зараз вийшов на такий рівень, що більше оперую.
— Розкажіть про найцікавіші операції, які доводилося проводити?
— Звичайно, є операції, які запам’ятовуються на все життя. Адже часто то – людська трагедія. Справа в тому, що протягом майже 15 років я ніс, в основному, екстренну (ургентну) хірургічну службу, мав багато нічних і добових чергувань. Тому більшість операцій виконував увечері, або уночі, або під ранок. Це були операції з приводу гострого апендициту, защемленої грижі, перфоративної виразки, кишкової непрохідності. Але нерідко траплялися і операції з приводу ножових і вогнепальних поранень, пошкоджень внутрішніх органів внаслідок тупих травм, частіше при автодорожних пригодах. Саме такі випадки – незабутні. Пригадую, «швидка» привезла молоду жінку, яка розвішувала білизну, у неї запаморочилося в голові й вона випала з третього поверху. Вона була в шоковому стані з ознаками внутрішньої кровотечі і переломом кісток передпліччя. Оперував її в терміновому порядку (розрив селезінки). Через декілька днів її оперували ще й травматологи з приводу переломів. Але через два тижні вона повернулася додому, до чоловіка і двох дітей. Такі випадки радують і приносять моральне задоволення. Лікар усвідомлює, що він робить щось важливе на цьому світі. І таких випадків я, як і кожен мій колега, який ніс ургентну службу, може пригадати багато.
При виконанні операцій, і в денний, а особливо, у нічний час, хірург витримує колосальне психоемоційне і фізичне навантаження. Ця робота справедливо прирівнюється до самих важких професій. В такі моменти лікар забуває про себе з фізіологічної точки зору, зовсім не думає про те, що хочеться пити, що важко стояти, знаходячись у вимушеному положенні, дивлячись в операційну рану. Тебе ніби фізично не існує, бо мозок сконцентрований на виконанні певних дій.
Від швидкості прийняття рішення часто залежить людське життя у прямому значенні слова. Якщо вчасно не діагностувати внутрішню кровотечу і не прооперувати, хворий помре. Деколи значення мають хвилини…. Хірургія – це колосальна відповідальність. Траплялися випадки, коли людина помирала, незважаючи на те, що лікарі зробили все правильно і вчасно. Але «золотий час» був втрачений: пацієнт або пізно опинився у лікарні, або травма була несумісною з життям. Коли Бог сказав своє Слово, лікар людину врятувати вже не зможе.
І якою б залізною не була витримка хірурга, якими б не були міцними його нерви, безслідно ці навантаження не минаються. Кожен мій колега, який пройшов або несе цю службу, підтвердить, що після таких навантажень людина виснажена і фізично, і психологічно.
— Чи були якісь особливі пацієнти?
Пригадую, ще десь у 90-х роках в Ужгороді відбувався футбольний матч між закарпатською «Говерлою» та сімферопольською «Таврією». За годину до початку матчу в лікарню привезли 19-річного гравця «Таврії» в супроводі лікаря і начальника команди. У хлопця була типова клініка гострого апендициту, який потребував термінової операції. Після огляду я про це і повідомив. Начальник команди спитав, чи можливо відправити хлопця літаком назад у Сімферополь разом із командою після матчу (тоді ще Ужгородський аеропорт працював), щоб там його прооперували. Я відповів, що теоретично можливо, але транспортування і час негативно відобразяться на стані пацієнта, він буде терпіти необґрунтований біль, і це неправильно з медичної точки зору. Лікар команди мовчав, а начальник вагався. І як часто буває в лікарській практиці, правильні і людські слова, сказані пацієнтам і його родичам або близьким, позитивно вирішують нестандартні або конфліктні ситуації. Побачивши вагання начальника команди, я сказав їм: «Залиште хлопця у нас. Я віднесуся до нього, як до свого сина, прооперую і виходжу.» Так воно і сталося. Через тиждень за хлопцем приїхав батько з Рівненської області (футболіст був звідти родом) і здоровим і задоволеним забрав додому.
Пригадую й інший цікавий випадок. Також у 90-х роках в Ужгород приїхав на гастролі цирк. По «швидкій» до нас завезли помічника дресувальника тигрів також з гострим апендицитом. Я його прооперував, в даному випадку жодних вагань з їхнього боку не було. А уже ввечері після вистави провідати пацієнта прийшла ціла делегація цирку на чолі з маленьким тигренятком. Добре, що вони відразу зайшли у приймальне відділення, яке знаходиться на першому поверсі, і працівники лікарні побачили маленького тигра і, звісно, не пустили його далі. Тож імпровізована моновистава для пацієнтів та медиків відбулася на подвір’ї.
Це позитивні історії, які не вкорочують вік хірурга. На жаль, трапляються і важкі випадки. Не раз бувало, що хірургічна бригада, до якої залучалися і торакальний хірург і судинний хірург, стояла за операційним столом 4 – 6 годин, для того, щоб врятувати пацієнта, зупинити кровотечу, розуміючи, що шансів одужати у постраждалого майже немає. Але ми завжди боремося до останнього, використовуючи всі сили і засоби. Такі моменти переживаємо завжди важко.
— А скільки найдовше тривала операція, яку Вам доводилося робити?
— Той випадок запам’ятав на все життя. Я зайшов в операційну у 12 ночі і вийшов у 11 ранку, стояв, оперуючи, майже 12 годин. Спочатку була операція з приводу защемленої вентральної грижі, потім, не виходячи з операційної, лише одягнувши новий стерильний халат, почав оперувати наступного пацієнта. Це був занедбаний і дуже складний випадок – пухлина товстого кишечника, яка ускладнилася непрохідністю, перфорацією, перитонітом. Були труднощі і під час ведення наркозу, й інтраопераційні проблеми… Пацієнт, на жаль, через добу помер.
— Якого віку був Ваш наймолодший пацієнт?
—Я «дорослий» хірург, але відділення дитячої хірургії почало функціонувати в Ужгороді в кінці 90-х років. До цього часу ми надавали екстрену хірургічну допомогу дітям старше трьох років. Наймолодшому моєму пацієнту було десь два з половиною роки.
— А найстарший?
— 93 роки. То була жінка, до речі, лікарка. У неї був гнійний апендицит. Я дуже переживав за неї, і як хірург, і як колега. Слава Богу, вона одужала.
— Хоч Ви зробили багато операцій, але все одно, чи буває перед ними хвилювання?
— Хірурги, які мають більше 20 років стажу можуть засвідчити, що багато речей переходять на рівень автоматизму. Але певне хвилювання, звичайно, є. І, що найважливіше, завжди присутнє відповідальне ставлення до виконання своїх обов’язків та до кожного пацієнта. Я дивлюся завжди не лише на хворобу, а на людину. Моя задача – не просто прооперувати, а прооперувати і виходити хворого.
— Ви пішли стопами батька, а чи Ваші діти пішли Вашим шляхом?
— Так. І я дуже радий, що моя донька лікар, закінчила медичний факультет, має терапевтичну спеціальність, а також, що мій зять – хірург, при чому молодий і перспективний. Я також радий, що вони не виїхали на роботу у Словаччину чи в Угорщину, як зараз роблять багато лікарів. Утім розумію молодь, тому що вони це роблять вимушено, через те, що не можуть вдома працевлаштуватися, що матеріальний рівень низький і вони шукають кращої долі. Це – трагедія нашої держави, адже ми втрачаємо інтелектуальну еліту, яку з радістю приймають європейські країни. Наша кафедра займається навчанням інтернів-хірургів і за 15 років маємо свою невтішну статистику: кожен третій після закінчення інтернатури виїжджає за кордон, у кожному третьому словацькому містечку є наші випускники. А хто буде лікувати нас ?
— Розкажіть про себе, як про людину. Чим займаєтесь у вільний час? Чи маєте якесь хобі?
— Історичне краєзнавство, дослідження маловідомих сторінок минулого нашого краю. Але це вже більше, ніж хобі. Цій справі намагаюся виділити кожну вільну хвилинку. Досліджую період Першої світової війни та міжвоєнний чехословацький період. На сьогоднішній день світ побачили три мої книги.
Ужгородське видавництво «Карпати» видало книги «Ярослав Достал. Підкарпатська Русь» і «Ярослав Достал. Євопейське коріння», де описані маловідомі факти чехословацького періоду нашої історії. Ці книги презентувалися на Львівському книжковому форумі і на Міжнародному літературному фестивалі «Світ книги» у Празі (травень 1915 р.), перша книга стала переможцем обласного конкурсу «Книга-Фест» (2015) у номінації «Туризм і рекреація», а друга пройшла конкурсний відбір Держкомітету телебачення і радіомовлення України і профінансована за програмою «Українська книга 2016».
Ужгородське видавництво «Патент» видало книгу «Полеглих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка австро-угорської армії. 1914 – 1918», в якій описані невідомі широкому загалу сторінки нашої регіональної військової історії. Ця книга мені особливо близька, тому, що вона про простих солдатів, наших дідів і прадідів, незаслужено нами забутих, на долю яких випали важкі випробування і страждання. У презентації книги на Львівському книжковому Форумі у вересні 2016 р. прийняла участь угорська делегація у складі консула Генерального консульства Угорщини у м.Ужгород, військового аташе Посольства Угорщини у м.Київ, директора Інституту військової історії Міністерства Оборони Угорщини (м.Будапешт), а також представники Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного (м.Львів)
Також, займаюся гірським туризмом. Із своїми друзями ми вже підкорили основні Карпатські вершини і хребти в межах нашої області, почали освоювати сусідні Татри.
— Ви пишете цікаві та змістовні книги. А що читаєте?
— Переважно літературу такої тематики, про яку і пишу. Особливо звертаю увагу на військові мемуари і спогади, читаю їх, користуючись словником, на чеській та польській мовах.
— У Вас напружений графік роботи. Але ж усі ми живі люди і повинні їсти. Отже, улюблену страву маєте?
— Раніше я міг з’їсти все. Та й специфіка роботи полягала в тому, що під час чергування, операцій треба було не їсти годинами, а далі одномоментно міг прийняти велику кількість їжі. Зараз я відійшов від такого насилля над організмом і стараюся харчуватися регулярно. Полюбив вівсянку. До речі, «Вівсянка, сер» – дуже філософська фраза, англійці її не дарма придумали сотні років тому. Це – ключ до здоров’я. Усім раджу вранці з’їсти вівсяну кашу! Також бажано уникати переїдання, жирної, гострої й важкої їжі, спиртного. Людина повинна, по можливості, берегти себе.
— Поділіться таємницею, про яку Ви не розказували іншим. Може, пригадаєте якусь унікальну історію…
— Я глибокий матеріаліст. Скептично ставлюся до надприродних речей. Але є в житті ситуації, які підтверджують, що вища сила існує. Наприклад, років 20 тому мій колега оперував старшу жінку, важку пацієнтку. Через чотири дні виникло післяопераційне ускладнення і довелося повторно її оперувати. Хірург дуже переживав, бо це була мама його друга. Операцію він виконав, але вийшовши з операційної, зайшов у кабінет і… помер. Таке трапляється. Багато хірургів помирають навіть за операційним столом. А пацієнтка вижила, але через дев’ять днів її також не стало. Дивно, але це відбулося саме на дев’ятий день після його смерті. З одного боку – нічого особливого, але з іншого – простежується певна закономірність… якби взаємозв’язок душ. Історія сумна, незвична.
Звісно, хірург має мати залізне здоров’я. Слава Богу, під час операції я тільки один раз втрачав свідомість від перенавантаження, і саме в той момент задзвонив мій мобільний телефон. За звуковим сигналом я зрозумів, що це була моя дружина. Тож я зразу оговтався. У цьому теж є своя містика. Але вже, безумовно, позитивна.
— Щире спасибі за розмову! Усього найкращого Вам у житті, вдалих операцій та успіхів у творчій діяльності!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net