Як закарпатець із обмеженими можливостями дарував іншим щастя
Йосифко народився з кривими ручками і ніжками. Було таке враження, що це він обіймає маленьку діжечку. І потім батьки помітили, що він взагалі перестав рости. Зостався зростом десь із п’яти-шестирічного малюка.
Тато недовго дивився на свого сина. Коли йому виповнилося п’ять, пішов на заробітки та й не повернувся. Потім у селі переповідали, що він там знайшов собі нову жінку. А згодом взагалі зник, що ніхто про нього нічого й не знав. І навіть аліментів додому не присилав. Ніколи більше не подзвонив чи не передавав привіти. Не те, що гроші чи подарунки, пише «Екстра Закарпаття».
Мама хлопчика зносила все це мовчки, але було видно, що вона дуже зажурилася. Вона схудла, почорніла, стала неговіркою. І чи то від суму, що її покинули, чи від якоїсь хвороби померла.
Йосифко довго всіх питав, чи скоро повернеться його мама. Чи може він сам до неї поїхати. Вибігав надвір і просив кожного водія машини, яка проїжджала вулицею, щоб відвіз його до мами. Але пояснити малому, що мама не повернеться ніколи, було тоді майже неможливо.
У його хату зайшли його тітка з чоловіком та дітьми. Вони взялися годувати Йосифка та виховувати. В школу ходити йому було важко. Тому він вчився разом із своїми двоюрідними братами. Йосифко був дуже здібний до математики. Одразу міг вирішити задачку. Видно, був дуже обдарований. І хтозна, коли б йому більше поталанило, з нього міг би вийти великий вчений.
А ще він дуже любив грати в шахи. Ніхто, навіть в районі, не міг його обіграти. А одного разу приїжджав у область олімпійський чемпіон. Привезли сюди і Йосифка. Він сів грати за дошку з олімпійцем. Правда, фігурки він пересував зовнішнім боком руки. А коли виграв, той довго і пильно дивився на Йосифка, як на якесь явище, яке не може в природі відбуватися. Бо це неймовірно. Той чемпіон подарував Йосифкові шафову фігурку – королеву – із чистого золота.
А ще не хотів Йосифко бути нікому тягарем. Тітка, наприклад, завела кролів. То Йосифко щодня бігав рвати їм траву на галявину. Тягнув за собою мішок, який був удвічі більший за нього. Люди помітили, що йому куди легше повзати, аніж ходити. Просто він хоче бути таким, як всі люди, тому намагається привчати себе ходити. Але насправді він мав велику радість повзати поляною і рвати траву.
Він так спритно лазив по деревах, що жоден у селі в цьому не міг із ним позмагатися. Тому, коли треба було обривати черешні, горіхи чи сливи, Йосифко не залишав на гілках жодного плоду. Він повзав, як мавпеня, по найдалекіших гілках і за годину всі дерева були чистими.
В новій сім’ї для нього ніколи нічого не шкодували. Одягали, годували, брали з собою в поїздки. А він у відповідь всіх дуже любив. З ним поряд, таким скривдженим життям, було якось дуже надійно. Було дивне відчуття, що з тобою нічого лихого не трапиться, якщо поруч Йосифко. Він був своєрідним щасливим талісманом, оберегом. І це всі помітили, не тільки родичі.
Взагалі, Йосифко мав дивну манеру дивитися на людей. Якщо вони гнівалися, то він на них дивився із великим жалем.
А от коли в когось траплялася біда, він намагався одразу прийти в ту хату, щоб сказати: «Йосифко знає, що все буде добре!». Люди усміхалися до нього крізь сльози. І потроху починали вірити, що справді все налагодиться. Бо ж звідкись він це знає, не інакше, як сам Господь про це поговорив із добрим Йосифком. І напоумив розповісти про це тим, кому зараз так погано. Бо Бог його має дуже любити, якщо і Йосифка навчив так любити людей.
Але тітка раптом вирішила їхати до Німеччини – разом із усією своєю такою дружною родиною. Захотіли взяти із собою і Йосифка. Але він сказав, що не покине своєї матері ніколи. На цей час він уже знав, де є мамина могилка. І дуже часто туди навідувався.
«Подумай, тобі буде добре, ти ж знаєш, як ми тебе всі любимо! І як за тебе переживаємо! Інакше нам буде там завжди неспокійно, що з тобою буде далі», – вмовляли його родичі. Але він все ж уперся, що залишиться на батьківському обійсті і, хай там що, нікуди звідси не піде.
Хата перейшла до інших родичів. Вони заселилися сюди і пообіцяли доглядати за Йосифком. Але він намагався завдавати іншим якомога менше клопоту. Навіть пробував прати свій одяг. У великому казані товкачкою для картоплі перемішував той одяг. А їсти найбільше любив картоплю в мундирах. Бо це була найпростіша страва. Він всякій їжі був радий і за неї вдячний.
Нові господарі хати теж мали Йосифка за свого. Він завжди був у теплі, завжди йому готували щось смачненьке.
Але ці господарі вирішили згодом перебратися до міста. І продали будинок. Разом із Йосифком. Бо, як його не запрошували на нове місце проживання, він знову ніяк не хотів покидати своєї рідної хати.
Покупцями виявилися молоді люди, які хотіли влаштувати у селі бізнес. Збудувати такий собі супермаркет, де б було все – і одяг, і продукти, і велосипеди, і пральні порошки. На Йосифка в них справді не вистачало часу, бо треба було привозити товар, дбати за його продаж. Але Йосифко особливо на них і не ображався. Він завжди був зайнятий якоюсь працею.
Але коли вони вирішили переселити Йосифка в підвал, люди в селі почали їм погрожувати карою Божою. Але Вадим, широкоплечий, впевнений у собі, із золотим ланцюжком на шиї, дуже сердився. Він відповідав, що це їм краще подбати про свою безпеку, якщо пхаються в його життя. Адже за будинок вони заплатили гроші, які від них просили. То й можуть зараз розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. А хата їм потрібна під склад.
Коли Йосифко зайшов до того підвалу, він вперше в житті розплакався. Тобто, може він і раніше плакав, але це було на самоті, коли його ніхто не бачив. А тут він плакав, як маленький хлопчик.
Люди стали часто запрошувати його до себе – погостювати, покупатися. На день-два він і справді перебирався до когось. І на ці дні в тому домі наставало якесь справжнє свято. Начебто був Великдень.
А надалі йому пропонували залишитися назавжди. Майже в кожному дворі вважали, що де троє, четверо чи шестеро, там ще одна миска супу завжди знайдеться. Але він від усіх запрошень відмовлявся. Хоч видно було як йому важко покидати оселю, переповнену людським теплом.
Йосифко ніколи не був голодним. Бо йому приносили їжу сільські господині або частували його вдома. Та сім’ї йому дуже не вистачало. Уві сні він часто схоплювався і кричав. А потім винувато замовкав і чекав ранку.
Бувало, що його люди питали: «От ти, така добра чиста душа, а так страждаєш. Чому Бог так з тобою повівся, скажи!». А він відповідав, що колись Бог йому розповість про тайну його народження.
Коли Йосифко помер, до нього прийшло все село. Це треба було бачити. Вулиця була вщерть переповнена людьми. Старими, молодими, дітьми. І хоч небіжчиків відвозили автобусом, його вирішили проводжати пішки.
З того часу минуло десять років. Йосифкова могила завжди дуже ошатна. На ній ростуть якісь дуже гарні квіти. Всі дивуються: хто б це міг так доглядати за нею? А ще й ростуть там квіти, яких немає в селі і не видно на інших могилках.
А якось ми запалили свічечку на могилі Йосифка. Це було 31 жовтня. Ми прийшли, щоб попорати могилки своїх рідних. Йосифкова могилка була чиста, як завжди. Ніхто у селі так і не зміг вирахувати того добродія, який за нею доглядає.
Сіли на лавку, згадали його. Проговорили довго, може, години зо дві. А свічка, анітрохи не вигоріла. Як ми її запалили, такою вона залишилася і зараз. Ми всі дуже з такого здивувалися. То й пішли, не погасивши свічку. Хай вона хоч трохи ще зігріває Йосифкову душу.
А коли прийшли – вже з вінками – наступного дня, побачили ту ж свічку, яка горіла й зараз. Це було справжнє диво. Адже свічку переплутати було неможливо. Вона була не такою, як всі. А дуже святковою. Блакитною, із червоними крапинками. Ми спеціально її припасли для Йосифка. Поки обійшли могилки всіх родичів, помолилися, минуло ще, мабуть, години зо три. Але свічка на Йосифковому горбику землі так само сяяла, ніби щойно запалена.
А щоб ми справді повірили в диво, пішов великий дощ. Свічки по всьому цвинтарі одразу погасли. А Йосифкова – у таку велику зливу – горіла, ніби нічого не сталося. Це, мабуть, з того світу, Йосифко посміхнувся до нас. І захотів зміцнити нас у вірі, що любов може все на світі здолати.
Мабуть, був він і сам не від світу цього, – вирішили ми. І, може, він більше належав Богу, як собі, – вже із самого свого дивного народження. І більше знав про Божі плани, як всі ми, його односельці. І, мабуть, Бог пояснив йому нарешті якусь чудесну тайну його народження.
Зараз чи не всі, коли в когось трапляються якісь великі біди, приходять до його могилки і просять, щоб він помолився за них Богу. Ніхто не зможе пояснити, чому він це робить. Хто йому це порадив. Бо всі вірять, що він ближче до Господа і його лагідну просьбу Господь вислухає скоріше.
Антоніна ГОЙС, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net
