Як сопілкар розважає закарпатців душевними мелодіями та дивує музичними інструментами
Петро Киселиця – уродженець Косівщини, але на Закарпатті не пропускає жодного фестивалю, тож його знають усі, хто цікавиться сопілками. Часто буває в Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Тячеві, Рахові, виноградові, Берегові… Крам майстра-музиканта зачаровує розмаїттям і приваблює як дорослих, так і допитливих дітлахів.
На жаль, умільців, здатних перетворити бездиханний матеріал у витвір мистецтва, небагато… тим більше спроможних змусити суху деревину видавати найрізноманітніші мелодійні звуки…
Родинне ремесло
Сопілка в нашій державі популярна ще з княжих часів, вважається духовним символом народу, як і пісня. Тож не дивно, що універсальний інструмент, який дійшов до нас із глибини тисячоліть, нині має чимало різновидів, серед яких і денцівка, і флояра, і зубівка, і теленка… Сопілка «подолала» воістину величезний історичний шлях – від примітивної очеретинки до сольного інструмента.
-Скільки знаю своїх пращурів – усі були сопілкарями, – каже пан Петро. – Ремеслу навчав мене дід іще в дитинстві. Загалом у селі Рожків Косівського району Івано-Франківщини, звідки я родом, інструменти роблять майже всі.
Кремезний 54-річний чоловік перериває розповідь, бере «чарівну паличку» й починає грати… Музика, ніби наповнює повітря солодким запахом, а звуки, що долинають, навівають романтичний настрій…
-Концертні інструменти не виготовляю, тільки фольклорні, – запевняє він. – Архаїчна гуцульська сопілка є справжнім оберегом роду, адже використовується на всіх родинних святах, супроводжує троїсті музики. Грати я не вчився у музичній школі, опанував інструмент самотужки. Майструвати теж ні мене, ні батька не навчали в університетських аудиторіях, саме життя давало необхідні навики, а поради предків та інших умільців дозволили згрупувати та вдосконалити технологічний процесі і скерувати творчий потенціал у потрібне русло.
Петро Киселиця показує кілька різноманітних сопілок. Усі вони виготовлені настільки філігранно, що боязко в руки взяти таку красу. Та й звучать пречудово…
Нехай звучить сопілка із ліщини…
Зі слів майстра, народні інструменти він виготовляє із очерету, калини, бузини, однак найчастіше матеріалом слугує ліщина. Сопілки оздоблені унікальною різьбою, деякі пофарбовані у синій, червоний, зелений чи жовтий кольори. Умілець стверджує, що дуже любить прикрашати вироби, хоча це й не впливає на ні на ритм, ні на тональність, ні на гучність звучання. Демонструє різьблений футляр, на кришці якого красується фантастичний орнамент.
– Є чимало багато чудових інструментів, на яких бажано грати виключно в приміщенні. Це: орган, фортепіано, контрабас та інші. Сопілку ж можна завжди прихопити із собою в подорож, імпровізувати в горах, на полонині, біля річки, виконувати як народні твори, так і класику. Королева народної музики робить людину добрішою, милосерднішою, ніжнішою, мудрішою. Добав би, що особисто мені гра додає сил та енергії, адже власне український інструмент наші прапрадіди використовували не лише для розваг, але й для оздоровлення. І це не магічні ритуали! Просто видихаючи повітря і спрямовуючи його в спеціальну трубку, організм ніби очищується, а музика, як відомо, творить дива, – переконує пан Петро.
У процесі роботи сопілкар радить наспівувати, щоб інструмент вийшов більш «співучим».
-Можна «веселити» виріб гуцульськими мелодіями, можна примовляти і щось сучасне. Але мені до снаги така пісня:
«Ой, сопілочко моя, грай на всі простори,
Щоб почули водограй, і Карпатські гори.
Хай мелодія ясна, мов струмочок ллється,
Хай матуся дорога щиро засміється», – усміхається майстер.
Різьбярство – справа життя
Чоловік охоче розповідає, як працює над сопілками, як ретельно вибирає деревину, як сушить її, як шліфує, як робить отвори для звуку, як виготовляє свисток, якими інструментами користується… Демонструє навіть доволі незвичні вироби – крихітні та гігантські дуди. У доробку майстра так багато інструментів, що він навіть не може точно сказати, скільки сопілок зробив за життя.
-Кілька тисяч точно, – задумливо констатує Петро Киселиця. – Але я ніколи не рахував вироби. Знаю точно, що кожна людина повинна мати власну сопілку. Інструмент не автомобіль і не будинок, щоб його передавати у спадок. Помирає власник – сопілка теж стає бездиханною… Інструмент не є сувеніром, він – ніби частка, продовження сутності індивіда.
Крім народних духових музичних інструментів у пана Василя багато різноманітного дерев’яного краму – і дощечки, і буси, і «півники», і ложки, і мечі, і чимало інших цікавинок. Однак виготовляти сопілки йому найбільше до снаги.
-Не уявляю себе без чудотворної «трубочки», та й взагалі без праці, – заявляє різьбяр. – Народні мелодії ловлю «на слух», запам’ятовую, розширюю репертуар піснями, почутими на фестивалях у інших куточках держави.
Справді, сопілка, яку не потрібно додатково настроювати, яка не обмежується рамками суто етнографічного фольклорного середовища, віртуозною грою ніби повертає душу до правитоків, ніби єднає свідомість із всесвітом, ніби окриляє і приносить задоволення. І це добре відомо косівчанину Петрові Киселиці, який із улюбленим інструментом не розлучається ніколи…
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
