Вероніка Тищук: «Я вже не вірю, що з’являться люди, які змінять світ на краще»

[Total: 0    Average: 0/5]

Починається новий театральний сезон, до того ж, особливий для  Мукачівського драматичного театру. Адже цієї осені театр відзначає 70-річний ювілей. Саме тому мені захотілося поспілкуватися з людиною, причетною до театрального мистецтва, адже широкому загалу, особливо тим, хто слідкує за мистецьким життям нашого міста, було би цікаво дізнатися, чим «дихає» театр у передчутті  нового сезону і власного ювілею.

Так, моєю співрозмовницею погодилася стати  Вероніка Тищук – актриса, педагог, викладач сценічного мистецтва. За  26 років роботи в Мукачівському драматичному театрі зіграла більш як 50 ролей, має 7 режисерських постановок. Двічі ставала лауреатом  обласної премії братів Шерегіїв – у 2001 році за роль Мавки у виставі «Лісова пісня» Лесі Українки (цю роль актриса грала на сцені впродовж 14 років) та у 2015 за роль Едіт Піаф у однойменній виставі. Роль легендарної співачки стала для Вероніки апогеєм професійного успіху. З нею актриса також отримує перемогу на Х театральному фестивалі «Homo Ludens»  у Миколаєві в 2016 році (номінація – краща жіноча роль), а в квітні цього року отримує міську  премію О. Духновича у номінації «театральне мистецтво».  До речі, драматургічний матеріал для вистави «Едіт Піаф» Вероніка Тищук писала сама, взявши за основу мемуари легендарної співачки. Сама ж адаптувала переклад з французької текстів пісень з репертуару «Маленького Горобчика» до поетичної форми, які, теж сама, виконала у спектаклі. Людина з багатогранним талантом, актриса, яка постійно горить новими ідеями, працює над новими проектами.

Аж раптом, напередодні запланованої зустрічі, я дізнаюся, що Вероніка Тищук …іде з театру, якому присвятила 26 років життя. Тому розмова зі, здавалось би, нейтральної мистецької теми, несподівано перетворюється на одкровення про внутрішні і зовнішні конфлікти, драматизм не тільки на сцені, а й за лаштунками та за стінами театру.  Здавалось би, мистецтво – окремий мікросвіт, далекий від політики. Та схоже, нема в суспільстві такого виду діяльності, на який не впливали б події, що відбуваються в державі, в соціумі, в місцевій владі.

Своє спілкування ми з Веронікою Тищук  почали  не з теми театру, адже творчим активним людям завжди знайдеться, про що погомоніти за кавою. Я розповіла їй  про недавню факельну екскурсію Замком Паланок, яка справила на мене незабутнє враження, а вона охоче підхопила тему, поділившись досвідом власної участі в костюмованих екскурсіях, які вже впродовж чотирьох років разом з колегами організовує для гостей Мукачівського замку. Заслухавшись, я не відразу й зрозуміла, що інтерв`ю, власне, вже триває, і давно час увімкнути диктофон.

Вероніка Тищук: …А потім біля замкової криниці з’являється «чортик». Він має для гостей Паланку свої завдання. Поділені на команди туристи продовжують змагатися. Вони увесь час задіяні у якихось випробуваннях, а не просто є пасивними екскурсантами. Тому таке дійство проходить на одному подиху, жваво, активно.

А згодом Корятович говорить: «Я був володарем замку в такі-то часи, але пізніше, в 17 сторіччі, володаркою Паланку стала Ілона Зріні. Ось погляньте туди, наверх». І тут на парапеті вгорі з’являється Ілона Зріні. Я сама граю цю роль. Корятович залишається внизу, а туристи підіймаються вгору, на той майданчик, де встановлено пам’ятник Ілоні Зріні з сином. Там їх вже зустрічає жива історична музика тієї епохи, в яку жила власниця замку. Гості підіймаються сходами, занурюючись в дух тієї епохи. Я їх вітаю і розповідаю: я, Ілона Зріні, народилася тоді-то, в такій-то сім`ї, отримала таке виховання, знала стільки-то мов.

Потім продовжуються випробування для команд гостей замку. Наприклад, такий дуже романтичний конкурс – треба обрати даму серця. У мене є дуже гарні сонети Шекспіра українською. Ми їх оформили у вигляді старовинних папірусів. Хто гарніше прочитає сонет, а «дама серця» має подарувати троянду чи хустинку, той і переможе. Насамкінець гостей вчать танцювати старовинний танок епохи Ілони Зріні. І люди – у сучасному вбранні, в босоніжках і шортах, завзято танцюють. Там же проходить оригінальна фотосесія.

До речі, зовсім скоро, 15-16 вересня в Паланку буде проходити Карпати-фест. Хтось у ці дні надасть перевагу фестивалю «Варишське пиво». Але знайдуться й ті, кому цікавіше буде прийти в Паланок. Вхід буде вільним. На тематичний форум запрошено більше 200 учасників з України, Польщі, Білорусі. Для них буде організовуватись ціла низка розважальних заходів: і демонстрація ремісницького мистецтва, і музичні колективи, такі як «Рокаш», і квартет Добоша, і «Руснаки». Буде й наш історичний квест. А в суботу в рамках цього заходу цілий день проходитиме фестиваль театрального мистецтва. У середньому дворі Паланку своє мистецтво представлять сім театрів: імені Марії Заньковецької, театр з Коломиї, театр з Польщі… Уявіть собі, наскільки це буде цікаво!

…Наші історичні квести в Паланку – це свого роду додатковий заробіток. Але я переконана в тому, що талановита людина завжди знайде можливість вижити, як би важко не було.

Валентина Жук: І у цьому нема нічого поганого, ганебного. Навіть зірки шоу-бізнесу  не соромляться розважати публіку на корпоративах, адже за це непогано платять. А те, що робите ви – більш шляхетна справа.

В.Т. Ми вже близько чотирьох років займаємося цим у вільний від основної роботи час. Ставимося до справи дуже серйозно, підбираючи відповідний реквізит, костюми, звуковий супровід. Намагаємося відтворити атмосферу тієї епохи, про яку йде мова під час екскурсії.

В.Ж. Це була дуже цікава, як на мене, інформація, але тепер давайте все ж повернемося до Вашої театральної діяльності. Кажуть, що Ви йдете з театру. Зізнаюся, така інформація для мене –  як грім серед ясного неба. Щоправда, мене заспокоїли, пояснивши, що насправді Ви продовжите грати в спектаклях, які ставить наш театр, просто відтепер основною роботою для Вас буде викладацька, а театр – як додаткове робоче місце. Що з цього є правдою, а що чутками?

В.Т. Ой (тяжко зітхає).Навіть не знаю, що Вам сказати.

В.Ж. Складне питання, так?

В.Т. Просто цей рік… Я вже 32 роки в культурі і мистецтві, а в серпні виповнилося 26 років, як ми з чоловіком  прийшли в театр. 26 років в одному й тому ж театрі, на одній і тій же сцені. Паралельно майже 25 років займаюся педагогічною діяльністю. Але такого складного року, як цей, у мене ще не було жодного разу, за все моє трудове життя. В якому плані? Ми з Вами люди практично одного покоління. Ми пережили багато різний змін, реформ: і політичних, і суспільних. Зараз, за моїми емоційними відчуттями, таке враження, що повернулися 90-ті роки.

В.Ж. І не тільки у Вас, на жаль.

В.Т. Тоді ми тільки прийшли працювати в театр, і тут почалося! ГКЧП, розвал тодішнього Союзу, тривога, невизначеність, невпевненість у завтрашньому дні. Так, було дуже важко, не було грошей, але, по-перше, ми тоді були молодими, повними сили і віри, що надалі все владнається, буде краще, ніж раніше, що треба пережити тимчасові труднощі. У нас саме народилася дитина, чоловік мусив їздити в гірські райони, міняти якісь домашні речі на молочні продукти, і потім ми ту бринзу цілий тиждень їли. Такі були часи. Зарплату не платили по 3-4 місяці. Але! Творчо нам ніхто не заважав працювати. Були перспективи. Наша діяльність у театрі набирала обертів, ми розвивалися, почалася моя викладацька діяльність, студія, робота з творчими дітками. Це надихало, додавало сил, нівелювало матеріальні труднощі. Знаходилися сили і для роботи, і для власного розвитку, навчання.

В.Ж.   Де Ви здобували освіту?

В.Т.  Я закінчила з відзнакою Хустське училище культури. Після цього працювала в Будинку Культури, завідувачем виставкового залу в Мукачеві. Тому я добре знаю всіх художників, вони тоді всі у мене виставлялися. І Бровді, і Матл, Лещук покійний…

А потім я вступила і закінчила режисерське відділення  Київського державного інституту культури імені О. Корнійчука, тоді він іще мав дуже добру репутацію. Важко було вступити. І я вступала до нього двічі, з першого разу не вдалося. Взагалі, пробувала вступити і до Москви, і до Пітера, і до Києва три чи чотири рази. Можливо, я іще й тому так високо ціную свою професію, що це мені дуже важко давалося, але я все одно вперто йшла до цього і не опускала рук.

Там, в інституті, я познайомилася зі своїм чоловіком Женею, ми з одного курсу. Чоловік мій родом з Донбасу, з міста Краматорськ. По закінченню інституту ми мали відпрацювати за розподілом, тоді були такі умови для випускників вишів. Коли ми закінчували, у нього в Краматорську відкривався зовсім новий професійний театр, і нас обох туди запрошували працювати – його в якості режисера, а мене як актрису. Але ми отримали направлення після інституту до Закарпаття, без якоїсь конкретної прив’язки. Коли мій чоловік уперше приїхав до Мукачева, йому тут дуже сподобалося, тому він не став нічого робити для того, щоб поїхати кудись в інший регіон чи повернутися до Краматорська. На той час для нього місце було в Сваляві в Будинку Культури, власне, ми обоє мали туди й піти працювати. Але доля розпорядилася інакше. Тодішній директор Мукачівського театру Юрій Степанович Шутюк добре знав моїх батьків.

В.Ж.    Ви – корінна мукачівка?

В.Т.  Не зовсім. Народилася в Криму, в Феодосії. А до Мукачева наша родина переїхала, коли мені було 5 років. Тут я пішла до школи, тут почалося моє доросле життя.

Так от, коли ми з чоловіком тільки приїхали по закінченню інституту до Мукачева, моя мама випадково зустріла в місті директора театру, який знав мене з малечку. Він поцікавився моїми успіхами в навчанні, і мама розказала, що я вже закінчила інститут. «А нам саме так потрібні молоді актори!» радісно-здивовано відреагував директор театру. Так я вмовила чоловіка піти працювати до нашого театру, адже це вже був театр з дивовижною історією. І от ми впродовж 26 років жодного разу не зрадили своєму театру.

Повертаючись від тих часів, самого початку нашої з чоловіком театральної діяльності, і аналізуючи те, що відбувається тепер, я можу сказати наступне. Влада приходить і йде, за час нашої роботи змінювалося багато посадових осіб, що відповідали за культуру в нашому місті. А ми – я не про себе тільки говорю, а про тих, хто багато років свого життя присвятив роботі у сфері культури – були і є. Нехай як би нам не заважали, як би нас не притискали, не закривали чи передавали, а ми продовжуємо робити своє. Я з кожним роком все більше й більше переконуюся в тому, що я не є людиною системи, мені дуже важко співіснувати з нею. Все в суспільстві змінюється, окрім самої системи. Приходять одні люди, інші, керівники, депутати, але нічого не змінюється у самій системі керівництва культурою і мистецтвом. Але такого тиску, такого руйнування мистецтва і культури, як на місцевому рівні, так і в державі, як цього року, я не пригадаю взагалі.

В.Ж.    Ви маєте на увазі те, що театр перейшов з підпорядкування області до міста?

В.Т.  Не тільки це. Я розумію, що в управління приходить молодь – ініціативна, креативна. У них багато різноманітних цікавих ідей. Але чомусь вони спочатку щось роблять і тільки потім думають про наслідки. Можливо, хтось цього не відчуває, не помічає. Мовляв, що за дурниці, все нормально, нічого страшного. Чи вони роблять вигляд, що все добре, чи й насправді не відчувають цих змін. У мене ж останнім часом таке враження, що я – людина зовсім з іншої планети, яку відправили в заслання. Якщо раніше ти постійно переконував себе, що все тільки на краще, то тепер у мене вже немає тієї віри. Я вже не вірю, що з’являться люди, які щось змінять на краще. Бо система вже настільки пустила коріння, що ті, хто вже пішов, ставлять на своє місце собі подібних.

Я вже не вірю ніяким золотим словам, обіцянкам, програмам – ні на державному, ні на місцевому рівнях. Ти не говори, як ти все добре зробиш, якщо прийдеш до влади. Ти зараз візьми і зроби щось, від тебе залежне. Можливо, це з віком приходить – все більш боляче розчаровуватися. Ілюзії розвіюються, а що далі? Можливо, Ви не очікували від мене саме такого зізнання, адже я по натурі дуже оптимістична людина, у мене, як би важко не було, ніколи не опускалися руки. Завжди знаходила момент і спосіб розрадити інших, хто падав духом. Але зараз я навіть уникаю спілкування в товариському колі. Не через те, що я зламалася – мене ні зігнеш, ні зламаєш. Але чомусь останні місяці я так песимістично ставлюся до всього, що у нас в культурі відбувається. Єдине, у що я іще вірю, що мене розраджує, – це наша талановита молодь, наше майбутнє. Тому зараз саме у цьому я бачу своє спасіння. Це та сфера, де я відчуваю зараз себе найбільш потрібною, відокремленою від пліток, сварок, ходіння по головах заради кар`єри, політичного бруду. Бо там у них цього нема. І тому я вирішила віддати пріоритет викладацькій діяльності.

Я ніколи не була кар’єристкою, у мене ніколи питання оплати не стояло на першому місці. Коли ми з Женею (чоловік актриси Євген Тищук, нині головний режисер Мукачівського драматичного театру) йшли працювати до театру, ми навіть не запитували, на яку зарплатню йдемо. Потім виявилося, що на мінімальну, але нас це не бентежило. Ми ж розуміли, що починати завжди доводиться з нуля. І от уявіть собі – уся наша сім`я працює зараз в одному й тому ж театрі. Тобто, все наше життя тісно пов’язане з театром.

Я не догматик. Розумію, що зміни потрібні, що не може бути застою в культурі і мистецтві, бо для творчості це згубно. Не може бути нічого вічного і я це знаю і розумію. Але я також знаю, що коли має щось змінитися, це  треба робити дуже м’яко, обережно, толерантно. Насамперед варто подумати про людей, про їхнє сприйняття, їхні емоції. Адже мова йде про надзвичайно вразливих творчих людей. Тіло витримає і переживе все, розум може осмислити і пережити. А от душа… Чи зможе вона витримати?

Я можу відстоювати права та інтереси дітей, з якими працюю, інших людей. Навіть не знаю, звідки беруться сили і рішучість. Але що стосується натиску на мій особистий досвід, знання, креативні ідеї… Це мене просто вбиває. Я дуже чутлива, емоційна людина. Можливо, це пов’язане з моїм народженням. Моя мама дуже тяжко мене носила. Я народилася недоношеною, напівмертвою, але живучою. Це – окрема історія.

Я навіть дітям, яких навчаю, завжди говорю: не грайтеся чужими емоціями. Перш, ніж щось вчинити, сказати, подумайте, як це вплине на інших людей. Є людина, яка так само тобі відповість, а є людина, яка, вибачте, може піти і повіситися. Це страшні речі, але це є факт. Тому, коли ви маєте намір щось ламати, докорінно змінювати, подумайте: від того, що ви робите, комусь краще стане?

Щось подібне сталося з нашим театром. Хоча більшість людей в колективі мене й не підтримує. Наскільки я розумію, виникла суто політична суперечка між керівниками області та нашого міста. Дві різні політичні сили, ідеї, вікові категорії. А між ними, як між молотом та ковадлом, опинився наш театр. Звичайні люди, які віддали театру багато років свого життя… Це незахищені люди, у нас нема великих статків, двоповерхових віл, автомобілів. У нас є люди, які віддали театру не 26 років, як ми з чоловіком, а 30, 40 і навіть 50 років. Це – все життя! Є люди, які не влаштували особисте життя. Нам з чоловіком пощастило, що ми обоє жили театром і в театрі, наша донька продовжує цю стезю. А якщо чоловік працює десь в іншому місці, а дружина  увесь час то на репетиції, то на гастролях. Це складні людські долі, це особисті жертви заради професії. Розумієте? Люди, для яких театр був усім в житті в буквальному розумінні. Дуже багато таких, які не мають де жити, не нажили собі квартир. І коли ти багато чого не маєш, живеш тільки театром, і раптом одним розчерком пера якоїсь людини усе це перекреслюється.

Я за двадцять шість років роботи в театрі всього тричі дозволяла собі піти на лікарняний. Один з них – декретний, народження дитини. Тобто, ти віддаєш усе своє життя сцені, мистецтву. Ідеш на репетицію з температурою, працюєш на холодних майданчиках, живеш у жахливих умовах на гастролях. Ми на все це йшли свідомо, бо це наша професія.

Коли в театрі ми перейшли на контракту форму роботи,  кожен з акторів мав скласти власне резюме. Так от, уявіть собі, я навіть сама собі не повірила: вказуючи зіграні в театрі ролі, ми нараховували їх по 40, 50. І це тільки головні та ролі другого плану, без «масовки». А ще ж у мене сім режисерських робіт. Оскільки я маю режисерську освіту, мені дозволили  ставити. Ось вам переваги периферійного театру. Ми завалені ролями. Я спілкуюся з колегами з великих театрів. То у них там вважається досягненням, якщо ти зіграв за багато років двадцять ролей. Але навіть при цьому, аналізуючи своє резюме, я бачила, що в моїй професійній діяльності були роки такого простою страшенного, тобто, такі періоди, коли за два роки я не отримувала жодної нової ролі. А у нас по чотири , по п`ять прем`єр за рік. Якби я була поганенькою актрисою або ж слабенькою духом, я би вже, може, впала в депресію, здалася чи «сіла на стакан». Але мене виручало те, що у мене гарна освіта, до того ж, режисерська. І я йшла викладати, почала писати, шукати нішу. І тому я завжди у формі. Бо те, що я маю показати дітям, яких вчу, маю вміти сама. Стрибати, літати, лазити.

Скільки ми з театром усього планували, скільки всього хотіли зробити.

І тут раптом театр стає незрозуміло чим. Бо вмішується політика. Це було дуже тяжке випробування для більшості колективу щодо того, що обласна влада нас віддала, не захистила вчасно. А міська влада в цей час нібито взяла нас під своє крило. Поза нашими спинами. Уявіть собі – ми дізналися про це з…Інтернету. Як так можна було вчинити з трупою? Зі статусу обласного театру нас переводять у на порядок нижчий статус – міського. А нас же вже знали як Закарпатський обласний драматичний театр. Почалися внутрішні конфлікти в трупі, раніше такого у нас ніколи не було. Почалися і конфлікти на національному підґрунті. Не дай Бог, щоб політика втручалася в мистецтво. А тут вона не просто влізла в і без того тендітний вразливий світ. Я була за те, щоб ми сідали за стіл перемовин і вирішували долю театру спільно: і обласна влада, яка опікувалася театром раніше, і міська. Потрібно було шукати компроміс, а не рубати по живому, а потім намагатися відрубану гілочку примотати скотчем.

У нас в колективі кілька днів проходили різні збори, наради щодо майбутнього театру. Думки розділилися. Хтось категорично не хотів переходити в підпорядкування міста, комусь було байдуже. Ми зверталися в область, а нам відповідали: ну, не переймайтеся, не хочете бути Мукачівським театром, то десь вас прилаштуємо. Може, когось у Хуст, когось в Ужгород. Як це так? Ми ж трупа з багатим досвідом, колектив, цілісний організм. Посеред року нас усіх  звільняють, позбавляють річної відпустки. Тому що обласний театр випроваджують з театральної будівлі, а на його місці відкривають міський. Це теж ми мали пережити. Вийшов величезний конфлікт. Було враження, що люди нарешті поскидали маски. Люди, які категорично не хотіли переходити з підпорядкування області, за якихось два дні радикально змінили свою думку. Це виглядало як якийсь театр абсурду. Я зрозуміла, що в такому середовищі я не зможу працювати далі. Я втратила інтерес у співпраці з такими людьми, які можуть публічно перефарбовуватись, змінювати свою думку і робити вигляд, що нічого не сталося. Я не знаю, чого очікувати від таких людей.

Мені не настільки боляче за себе. Але взяти Женю, який приїхав до нашого міста і впродовж двадцяти шести років стільки зробив і для театру, і для міста. Стільки проектів – сценарії фестивалів, різноманітних свят. Ми все це робили залюбки, нам було цікаво. Не заради імені. Імена тільки зараз починають працювати. А тоді ми про це не думали. Ми бралися за все, і хотіли зробити довірену справу якнайкраще. І у нас це виходило.

Колишнє керівництво театру впродовж багатьох років переконувало Євгена Тищука, що саме він має невдовзі очолити колектив. А це вимагало великої відповідальності.  Як талановитий режисер Євген міг зробити блискучу кар`єру, їздити по світу з гастролями. Однак як людина порядна і відповідальна він не міг собі цього дозволити, залишити надовго театр. Коли постало питання про конкурс на заміщення посади директора-художнього керівника театру, Євген заявив у колективі, що він готує на цей конкурс програму розвитку театру на найближчі п’ять  років і подає свою кандидатуру. Він був готовий до чесної боротьби. Але, як виявилося, у системи вже була готова своя кандидатура. Відеозапис засідання комісії, представлення кандидатами на посаду директора-художнього керівника театру своїх програм,  голосування,  –  все це можна й зараз переглянути на  YouTube. Погляньте – і все стане зрозумілим.

Гадаєте, пережити такий удар творчій людині легко? Я не знаю де він бере сили після всього, щоб працювати і не йти з рідного  театру.

Але саме творчість і рятує в такі моменти. Поки відбувалися зміни в керівництві театром, Євген Тищук за три тижні ставить у столиці виставу «Над прірвою в житах» Джерома  Селінджера українською мовою, прем’єри проходять  з  успіхом. Їздить по фестивалях з майстер-класом викладання театральної біомеханіки.  Йому пропонують роботу режисера в одному зі столичних театрів, кличуть на постійну викладацьку роботу в Ужгород. Але він не зраджує  рідному театру, продовжує виконувати свою роботу, за річним контрактом,  на посаді головного режисера.

Що ж стосується мене, то я вирішила прийняти пропозицію  директора Ужгородського коледжу культури і мистецтв, де я раніше мала години як викладач, і  повністю перейти на викладацьку роботу. Хочеться віддати максимум сил, часу, досвіду там, де їх готові прийняти. Звісно, я не можу повністю залишити театр. Бо є вистави, у яких я граю головні ролі. І вони заплановані до показу. Рік пройде, а там буде видно. Не хотілося б так рано переходити повністю на «тренерство», але на даний момент так воно складається. А далі час покаже.

Очікуючи інтерв`ю з талановитою актрисою, я готувала декілька запитань, відповіді на які вважала цікавими для потенційного читача. Наприклад, про те, як Вероніка ставиться до окремих діячів сучасного шоу-бізнесу, котрі заявляють, що політика і мистецтво – різні незалежні сфери життя, і цим виправдовують свої «заробітки» в анексованому Криму чи в країні-загарбнику. Або ж про те, чи сподівається актриса в майбутньому зіграти якусь роль, що принесе їй іще більший успіх, ніж ролі Мавки та Едіт Піаф. Однак наша розмова склалася так, що про заздалегідь підготовлене «домашнє завдання» я забула. І хоча говорили ми про не вельми приємні речі і про не найкращі часи, які зараз переживає і театр, і, попри творчий успіх, сама Вероніка Тищук, та я впевнена: такі люди, як талановита виконавиця більш як п’ятдесяти ролей жінок незламних, жінок визначних і сильних духом, здатні пережити і гідно подолати будь-які життєві і професійні труднощі та негоди. І вона обов’язково потішить нас іще не раз не тільки досягненнями своїх обдарованих вихованців, але й тією найголовнішою роллю на сцені, яка поки що іще так і не зіграна.

Валентина ЖУК, газета «МУКАЧЕВО EXPRESS», ексклюзивно для zakarpatpost.net


Comments are closed.