Еміл СОКАЧ: «І надалі робитиму все, що в моїх силах, аби прославити рідний Ужгород»

[Total: 0    Average: 0/5]

У цьому році звання почесного містянина отримав єдиний ужгородець Еміл Сокач – народний артист України, художній керівник і головний диригент академічного камерного хору «Кантус» (інші двоє – екс-консули Ендре Саліпскі – дипломат Генерального консульства Угорщини в Ужгороді в 2010-2014 роках і Янка Буріанова – багаторічний Генеральний консул Словацької Республіки в Ужгороді).

Тож ми поспілкувалися з  паном Емілом і поцікавилися, з яким настроєм він святкує День народження рідного міста.

Еміле Петровичу, передусім газета «Наш Ужгород» вітає Вас із заслуженою відзнакою. Скажіть, будь ласка, чим є для вас ця нагорода?

— Хоч  і досить несподівано, але приємно. Спасибі за вітання. Сподіваюсь, і надалі робитиму все, що в моїх силах, аби прославити рідний Ужгород.

— Закарпатці і не тільки знають Вас завдяки здобуткам камерного хору. Ви – його душа. Як з’явився «Кантус»? Чому отримав саме таку назву? Чим живе колектив сьогодні, який репертуар виконує? Чи часто їздите кудись із виступами?

— «Кантус» із латинської перекладається як  «пісня, спів», але це ще й абревіатура, що складалася з перших літер імен чи прізвищ тих, хто стояв у витоці. Я в ній «с» – Сокач. Репертуар у нас дуже різноманітний. Це  і духовна музика, і українські твори, і народна пісня…

«Кантус» – це моя дитина, або друга дружина. Мені завжди хотілося мати щось своє. Ще коли я навчався в училищі, батько залучав мене до роботи, просив допомагати в колективах, щось розучити. Тож я швидко почав практикувати. Батько ж також був практиком. Хоча є багато музикантів, які викладають і не практикують. Це залежить від темпераменту і від багатьох інших речей. У консерваторії я вже працював у одному колективі академічного напрямку.

А повернувшись додому, зібрав своїх друзів, з якими вчився, знайшов ще студентів (я вів студентський хор в  училищі) і почав робити перші кроки для створення колективу.

Історія дуже довга. Не вистачало спеціалістів, мені ж хотілося створити не традиційний хор, а щось нове.  1986 рік вважаємо датою народження колективу, хоча почали працювати ще в 1985-му, коли виступили на ювілеї нашого земляка і мого вчителя Михайла Кречка.

Тоді не вистачало людей і я попросив декого зі знайомих із нами поспівати. Це було у кінці грудня. На початку року ми зустрілися з ядром колективу і почали думати, що робити далі. Тоді вирішили стати вокальним ансамблем старовинної музики. Але хотілося більшого, іншого. Ми експериментували із жанрами, творами. У 90-х роках дізналися про міжнародних хоровий конкурс імені Бартока, що проходив у Дебрецені і вирішили взяти участь. А в ті часи у нас не було ніякої інформації, Інтернету, тож довідатися про подібні заходи було непросто. Щось дізнавалися тільки через міністерства.

Отже, коли колега показав мені буклет, дуже зрадів.

Ми поїхали власним коштом, подали заявку, відбір був важким. Коли я побачив, що від нас потрібно, взявся за голову, ми таке в консерваторії не співали, але запал і ентузіазм взяли гору і ми стали бронзовими призерами.

На таку перемогу навіть не розраховували. Та нам вдалося «прорубати» собі вікно у Європу. Після цього нас запрошували на багато усіляких заходів.

Далі ми побували в Італії. Якщо Дебреценський конкурс  можна порівняти із чемпіонатом Європи, то той — із чемпіонатом світу.

У Ареццо ми посіли четверту сходинку. Відтак – знову повернулися у Дебрецен і вже здобули перше місце.

Цікаво, що коли ми побували там вперше, вдома це не сприйняли, адже в Угорщині наші могли бути хоч коли, тоді всі туди їздили торгувати. Казали: «Що… Дебрецен?  Та я кожен тиждень у Дебрецені!» Але після Італії про нас заговорили всі, ніби ми в космосі побували. Це було визнання!

Зараз за кордон їздимо не дуже часто, за запрошеннями, але гастролюємо там частіше, ніж у межах України.

Розкажіть про себе, як про людину. Чим займаєтеся у вільний від роботи час?

— Не вмію цього робити… та і вільного часу практично не маю. Навіть розслаблятися не знаю.

Телевізор дивитеся?

— Ні. Там немає що дивитися. То забирає час, енергію, виникають переживання за політику…

Добре, що є Інтернет і там можна знайти те, що людина хоче, а не те, чим кормлять з екранів.

Ви щаслива людина?

— Так.

Кому цим завдячуєте?

— Родині і в першу чергу батькам, що привели мене в улюблену справу.

Чи про щось у житті шкодуєте?

— Ні. Абсолютно. Я знаю всьому ціну.

А за що любите наш Ужгород?

— Люблю, бо це моє рідне місто, тут живу, тут народився, тут моя родина. Найдорожчі люди. Приємно, що останнім часом Ужгород змінюються у позитивному руслі:  у нас ремонтуються дороги, впорядковуються фасади будинків, з’являються туристичні родзинки, до нас все частіше приїжджають гості із різних куточків держави та із-за кордону.  Місто стає кращим і привабливішим.

Змінити б хотів, щоб зберігалася історична спадщина на міста, аби не було протиріч між громадськістю та забудовниками, аби в душах усіх панували гармонія та спокій,щоб усі жили в достатку.

— Спасибі за розмову! Успіхів Вам і процвітання!

Марина АЛДОН, газета «Наш Ужгород» ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.