Відчуджені серед нас. Люди, які не відчувають любові

[Total: 0    Average: 0/5]

Людям, які живуть із синдромом деперсоналізації, світ видається нереальним. Вони бачать його ніби в тумані — чи навіть у 2D. Вважається, що цей розлад має одна людина зі 100, але експерти попереджають, що підготовка сімейних лікарів не передбачає знань про нього.

“Ти точно знаєш, що ці стосунки дуже цінні для тебе, але не можеш усвідомити їхню глибину”, — розповіла Сара програмі Вікторії Дербішир.

“Ти знаєш, що любиш своїх рідних, але це якесь сухе академічне знання. По-справжньому ти цього не відчуваєш”.

Сара — актриса. Вона звикла грати ролі й відтворювати емоції. Однак упродовж довгих років дорослого життя сама вона відчуває емоційне заціпеніння — нездатність до почуттів.

Це наслідок недостатньо вивченого психічного розладу, який називають деперсоналізаціє, пише bbc.com.

У Сари було три періоди загострення цього хронічного захворювання. Перший почався, коли вона готувалася до іспитів.

Цей стан характеризується відчуттям відчуженості від довколишнього світу і власного тіла. Вважається, що він спрацьовує як захисний механізм — вимикає реальність, щоб допомогти людям впоратися зі стресом у періоди сильного занепокоєння чи переживання психічної травми. Також його може “запустити” вживання наркотиків, зокрема канабісу.

Для людей з таким станом світ може змінитися вмить.

“Було так, наче клацнули вимикачем. Усе почало здаватися чужим і загрозливим”, — ділиться Сара.

“Зненацька ваша квартира чи інше дуже-дуже знайоме місце починає здаватися знімальним майданчиком з декораціями, а ваші речі — це ніби реквізит на ньому”.

Інші переживають жахливі моменти виходу свідомості за межі тіла, відчувають, що їхнє тіло їм більше не належить, і навіть бачать світ у 2D — неначе він плаский.

Саме це сталося з Сарою під час другого загострення.

“Я читала книжку, тримала її в руках, і зненацька мої руки почали здаватися картинкою з парою рук.

“Я відчувала, що це криза”, — звіряється вона.

“Я відчула цей розрив між реальним світом та моїм сприйняттям”.

Втім, цей розлад не такий вже й рідкісний.

За даними трьох окремих досліджень, цю проблему має приблизно одна людина зі 100.

Експерти повідомляють, що цей розлад не менш поширений, ніж інші стани, такі як обсесивно-компульсивний розлад (ОКР) та шизофренія. Офіційна медицина визнала його існування багато десятиліть тому.

Деякі пацієнти без лікування потерпатимуть від нього до кінця життя.

А втім, мало хто з медичних працівників чув про такий патологічний стан.

Один із лікарів, який нещодавно сам дізнався про цей розлад (і хворіє на нього), повідомив, що про деперсоналізацію не згадували ні на курсах підготовки сімейних лікарів, ні в медичній школі.

Лікар визнає, що принаймні двом своїм пацієнтам у минулому поставив неправильний діагноз, і каже, що він би “дуже здивувався”, якби його колеги щось чули про цю хворобу.

А Сара розповідає, що за попередні роки вона розмовляла “приблизно з 20 спеціалістами, які не розуміли, про що я говорю, — дільничними психіатричними медсестерами, сімейними лікарями, психотерапевтами, психологами”.

Як повідомив речник Королівського коледжу лікарів, психічне здоров’я завжди було “ключовим елементом розширеної навчальної програми”.

Сфери підготовки, що “охоплюють комплексні проблеми психічного здоров’я… перебувають на стадії розробки”, — додав представник навчального закладу.

Спеціалісти Королівського коледжу психіатрів погоджуються з тим, що “необхідно підвищувати рівень обізнаності з питань цього захворювання”.

Однак хибні діагнози — лише частина проблеми. Інша — доступ до лікування.

У Британії лише одна спеціалізована клініка, і ресурси в неї обмежені — вона приймає лише 80 пацієнтів на рік, тоді як за приблизними оцінками, з цим патологічним станом живуть 650 000 людей.

Для лікування в клініці за програмою Національної служби охорони здоров’я (NHS) потрібне фінансування від місцевої комісії клінічного допуску. Але навіть із встановленим діагнозом це може тривати місяцями чи навіть довше.

Сара чекала рік. А потім вирішила, що єдиний варіант для неї — оплатити лікування самостійно.

“У мене постійно були панічні атаки. Я була дуже, дуже налякана.

“Я відчувала, що це криза”, — звіряється вона.

Дітям у лікуванні відмовлено

Спеціалізована клініка з лікування синдрому деперсоналізації у складі корпорації шпиталів Південного Лондона і Модслі (трастового підрозділу NHS) встановила вікові обмеження. Пацієнти повинні бути старші 18 років, а отже, тут лікують лише дорослих.

І це всупереч тому що цей патологічний стан часто формується в підлітковому віці.

Керівник клініки, доктор Елейн Гантер, стурбована тим, що їй доводиться відмовлятися лікувати дітей і підлітків.

“До нас іноді приходять засмучені люди, які потребують допомоги — у них нажахана 15-річна дитина… а ми практично нічим не можемо допомогти.”

Одна з пацієнток, яку доктор Гантер нещодавно лікувала, захворіла в 13 років. Протягом двох років вона не могла вийти з дому — щодня в неї ставалося 10 чи більше панічних атак, які спричиняв тривожний синдром деперсоналізації.

Спочатку пацієнтка навіть не впізнавала рідних батьків.

Доктор Гантер сподівається, що з часом лікування стане доступним і для підлітків, молодших 18 років.

Лікарка також висловила побажання, щоб лікування було доступним для пацієнтів за місцем проживання. Для цього необхідно підготувати “провідних фахівців із синдрому деперсоналізації” в кожному психіатричному трасті NHS, які далі зможуть поділитися знаннями з іншими спеціалістами.

Доктор Гантер також розробила методику когнітивно-поведінкової психотерапії (КПТ), спеціально призначену для пацієнтів із синдромом деперсоналізації. Лікарка вважає, що медики, які засвоїли основи розмовної психотерапії, можуть вивчити її на тренінгах.

Одна з клієнток доктора Гантер, Сара Ешлі, менеджер з продажу, каже, що після лікування відчула “неймовірне покращення” психічного стану — хоча спочатку була налаштована скептично.

“[До КПТ] я опускала погляд на свої руки чи інші частини тіла й відчувала, наче вони не мої. Я дивилася в дзеркало, і здавалося, що там якась інша людина”, — каже вона.

“Я не могла вже ні їсти, ні спати… [важила] сорок кілограмів, так мене виснажувала тривога.

“Тепер я інколи відчуваю деперсоналізацію, але можу дуже швидко з нею впоратися”.

Отже, лікування можливе, однак поки що малопоширене й важкодоступне.

Доктор Гантер вважає, що неприпустимо, коли люди “ґуґлять свої симптоми” й потім розповідають сімейному лікарю: “Ось яка в мене хвороба”. Адже має бути зовсім навпаки.

zakarpatpost.net

Loading...

Comments are closed.