Чому закарпатка відбила чоловіка від рідної дочки?

Мати Світлани померла від алкоголізму. Світлані якраз виповнилося 20. І яких жахів тільки за цей час Світлана не бачила.  Мама час від часу намагалася стрибнути з вікна. Або зникала. І тоді шукати деколи її доводилося усю ніч.  Світлана шукала всюди – в забігайлівках, у кущах або на горищах закинутих будинків.  Можна уявити, що пережила ця дитина. 

Але коли вона знаходила маму, вона прощала їй усе.  Хоча деколи матір доводилося волокти додому. Перехожі на них озиралися, але мало хто хотів допомогти.  Проте завжди знаходився хтось, хто нарешті зглянувся на сльози дитини і підставляв плече. У такі хвилини Світлану обпікав великий сором, пише «Екстра Закарпаття».

Але вона дуже боялася втратити матір – цю єдину і дуже рідну істоту на всій землі.

У школі ніхто не хотів із нею дружити. Світлана виглядала так занедбано, що її намагалися усі оминати. Вона сама готувала собі їсти. Але що вона могла зготувати із продуктів, які знаходила на смітниках? Деколи люди самі виносили їй їжу, коли бачили, що вона ходить до тих смітників. Майже всі в цьому мікрорайоні знали про її життєву історію.

Горілку мама час від часу полишала. І тоді наставало справжнє свято. Тоді вона була найніжнішою матір’ю у світі. Пробувала влаштовуватись на роботу, шила дочці нові сукні, готувала дуже смачні млинці, заплітала коси. Та й сама оживала, ставала красивішою. У такі моменти Світлана була готова повірити, що все у них налагодиться. Але таке щастя тривало щонайбільше тиждень. Невдовзі мама знову бралася за своє.

У таких муках минуло 20 років. Після смерті матері Світлана була настільки розчавленою, що не могла думати про якусь роботу. Гроші ж їй були дуже потрібні. Довелося витратитися на похорони, а вдома чекала украй занедбана квартира.

І от вона влаштувалася на роботу. Продавала взуття у магазині. Трохи боялася, адже йшлося про гроші. Та й про те, чи збираються виплачувати їй зарплату власники. На кожному кроці вона чекала, що її обдурять, обмовлять, скривдять, проженуть.

Але робота принесла велике полегшення. Вона нарешті опинилася серед людей, почала зав’язувати ще й якісь знайомства. Це уперше від неї не сахалися люди. Вона дозволила собі купити перші у своєму житті красиві сукні. Біля неї почали упадати чоловіки. Пропонували одружитися.

Але шлюбне життя її лякало. А коли одного із залицяльників вона побачила п’яним, закрилася від усіх. Адже дуже добре пам’ятала, чому мама пиячила. Батько покинув їх, коли Світлані виповнилося два місяці. Мама майже одразу взялася за горілку.

А тут якось подзвонив їй якийсь чоловік. Виявляється, вона отримала спадщину за заповітом. Щоб  її отримати, треба було їхати в іншу державу.

Це дуже було схоже на розіграш. Або на казку. А в казки вона не те, що не вірила. Вона їх навіть і не знала. Бо мама їх на ніч дочці ніколи не читала. Хоч Світлана все життя мріяла про багатство, адже натерпілася від злиднів, завагалася, коли до неї зателефонував адвокат.

Людям вона ніколи не довіряла. То і цього разу вона нікому про цей випадок не розповіла. Тихцем   зробила закордонний паспорт. А потім несподівано для усіх взяла відпустку – сказала,  що погано себе почуває.

Їхати довелося до Німеччини. І на кордоні, як їй і було обіцяно, її зустрів адвокат. Їй не треба було  ні за що платити, це було обумовлено у заповіті. А він привіз її у дивне місце, яке її зачарувало одразу.  Вони загальмували біля такої чудової вілли, яку Світлана зроду не бачила. Прекрасний парк, розкішний сад, квіти, красиві алеї. А сама вілла стояла на пагорбі, уся залита сонцем.

Уже одразу  Світлана побачила у вітальні портрет дуже вродливої жінки. Але вона… вона дуже нагадувала маму – у ті хвилини, коли матір поверталися до життя. Адвокат одразу помітив, що дівчина захвилювалася.

  • Хто це? – спитала вона.

– А ви не знаєте? Ето ваш бабушка, он недавно умер, – смішною ламаною мовою відповів він.

– Бабуся? – здивувалася Світлана. Але ж її бабуся давним-давно померла.

Про це вона розповіла й адвокату. Від матері вона знала, що бабуся із дідусем нібито загинули в якійсь катастрофі – ще задовго до її народження. Мама ніколи не показувала їхні фотографії. Сказала, що їхній будинок давно купили. І не збиралася вести на те місце дочку. А потім мама запила. То ж було не до таких відвертих розмов.

Світлана  не підозрювала, що мама каже неправду. Адже нібито за ці гроші від проданої хати мама й купила квартиру в їхньому місті. Дівчинка вже звикла жити самотньо. У інших були бабусі та дідусі, у когось був чудовий братик чи сестричка. А вона завжди залишилася одна, навіть друзів не мала. А з мамою в часи запою вона навіть поговорити не могла. Вона з цим змирилася, бо навіть не припускала, що може бути якось інакше.

Адвокат був дуже до неї чуйним. Бо він знав про те, як їй жилося раніше. Так, він був ще й другом цієї дами, яка виявилася її бабусею. А ще знав, що вона мала трьох чоловіків, але жодного разу в неї більше не було дітей. Раптом бабуся захворіла, і тут її охопило велике каяття. Колись вона ніби відмовилася від своєї єдиної дочки – ради вродливого чоловіка, який раптом трапився їй на життєвому шляху.

Вона ніколи не розповідала своїм чоловікам про те, що десь в іншій країні в неї є дочка і навіть внучка. І ніколи їм не допомагала.

Останні дні її серце почало просто таки розриватися від болю. Тільки зараз вона попросила свого адвоката з’ясувати, де знаходяться її рідні. І почула про те, що її дочка померла. І що все життя її дочка із внучкою жили у страхітливих злиднях.

Ось тоді вона і наважилася зробити заповіт на Світлану.

Дівчина слухала цю розповідь і її серце сповнилося ненавистю. Їй хотілося відмовитися від подарунка і якось наказати цю зверхню жінку. Але адвокат прагнув її якось розрадити. І порадив залишитися жити тут – ну, бодай до того часу, поки він почне оформляти документи. Світлана погодилася. Бо цей адвокат виглядав таким благородним!

Бабуся передбачила, що внучка оселиться тут. І на цей випадок для неї були припасені гроші. Тож Світлана опинилася в раю. В бабусі була ще і трикімнатна квартира в Кельні. Тож внучка могла вибирати, де їй буде краще.

Але вже за тиждень до вілли прибився незнайомий. Це був красивий чоловік. Настільки гарний, що в це не можна було повірити. Він спитав, чи не можна зупинитися на цій віллі, бо в нього, мовляв, тут справи – бізнесові. Ну, бодай на десять днів. І Світлана погодилася. Вілла ж була справді величезною. Їй тут було цікаво, гарно, але трохи страшно.

Говорив цей чоловік теж ламаною російською. Сказав, що сусіди йому повідомили, ніби тут є дівчина, слов’янка, яка йому може допомогти.

Обкладинка свіжого номера газети «Екстра Закарпаття».

Світлана не могла повірити собі. Вона ж майже ніколи не відкривалася перед людьми. А ще  й перед незнайомими чоловіками! А ще в чужій країні! А ще в такій ситуації, в якій вона опинилася! Але цей чоловік, який назвав себе Ернестом, був таким магічно чарівним. Він одразу забрав її серце собі.

Вони пішли до вілли. Ернест розказав, ніби він займається імпортом машин. А Світлана незчулася, як розповіла йому історію про бабусю.

  • Та цей адвокат – великий негідник. Він хоче відібрати у вас цей маєток! – раптом випалив Ернест. – Всі ваші сусіди мені про це розповідали. Побачите, він влаштує так, ніби все це належить йому.

Світлана зовсім розгубилася. Вона потрапила у такий вир подій, що зараз хотіла тільки одного – втекти додому. Туди, де все зовсім не так чарівно. Проте хоча б зрозуміло. І, зрештою, безпечно.

А ще цей чоловік був таким, мов магніт. Вона йому вірила безмежно. Скільки йому років? Десь сорок чи сорок п’ять? Але як йому личить цей костюм! Яка в нього постава! Який голос!

Зачарування тривало ще тиждень. А потім приїхав адвокат. Він виглядав радісно. Казав, що справа рухається. Приніс підписати їй документи. Але Світлана не поспішала.

І тут він раптом побачив Ернеста. Обличчя адвоката сповнилося такого гніву, що Світлана аж злякалася.

Чоловіки почали сваритися. Але жодного слова дівчина не зрозуміла, бо говорили вони між собою німецькою. А потім адворкат схопив Ернеста за барки. Той уп’явся в його чуприну. Нарешті адвокат почав кудись дзвонити. Після цього Ернест швиденько почав збиратися. І нарешті зник.

  • Чому ви билися? – спитала ошелешена Світлана.

Адвокат подивився на неї рішуче. Наче вирішив для себе якусь дуже життєво важливу проблему. І розказав їй історію, в яку важко, просто навіть неможливо було повірити. Цей милий красень – коханець її бабусі. Вони посварилися, коли Ернест зрозумів, що спадщина дістанеться Світлані. І от він почув, що його коханка померла. І прийшов забивати клинці до Світлани. А можливо й викрасти документи.

Це скидалося на жорстоку казку. Але й нагадувало правду. Світлана була здивована, як легко орієнтується в будинку Ернест. Він знав, звідки принести чашки, де стоять рушники чи банний халат. Тоді дівчина все скидала на його вроджену легкість, яка притаманна всьому, що не робить цей чоловік.

Але  ж хтось із них двох – великий негідник. Але хто – адвокат чи Ернест? Але й це ще не все. Адвокат раптом наказав сісти, заглянув їй просто у очі і сказав… Сказав, що Ернест – її батько.

Так, так, батько. Бабуся закохалася в нього і відбила його від дочки. А він довго і не вагався. Вдома – понура злиденна квартира, а тут – такі хороми. Бабуся ще двічі намагалася влаштувати особисте життя. Навіть були ще два шлюби. Але завжди виринав він, Ернест. І вона розлучалася з іншими – тільки заради нього. Та й її першого чоловіка, дідуся Світлани, цей Ернест звів у могилу.

Так от чому бабуся до них не озивалася! Так от чому вона відчувала підсвідому довіру до цього чоловіка! Він був їй рідним, він – її тато!

Адвокат вирішив їй дати час на роздуми. Попросив подзвонити, коли вона буде готова до розмови. А справи із спадщиною він владнає сам.

Світлана цієї ночі не могла заснути. А на ранокприйняла рішення, якого сама від себе не чекала. Вона залишиться тут! Так і сталося.

А ще в неї ніби камінь звалився з душі. Вона не звинувачувала батька, але й більше не тужила за ним. І дуже швидко вийшла заміж. Майбутній чоловік не знав ні про її віллу, ні про її життя. Але з ним було так легко! Так само легко, як би було із батьком, якщо б він не був таким фальшивим, а все було б по-справжньому.

А батько більше не приходив. Він зрозумів, що все втратив. А більше нічого пояснювати не хотів. Але все ж він дещо подарував дочці. У неї народилося двоє красивих дівчаток, які просто разюче були схожі на Ернеста.

Дарина ДОВГІЙ, газета «Екстра Закарпаття», екслюзивно для zakarpatpost.net