Марина ФЕДЧИК про КВН, кішку Масю, авторські ляльки та ногу манекена, яку прийняли за труп

[Total: 0    Average: 0/5]

Найвідоміша КВН-щиця Закарпаття, умілиця, лікар, винахідниця…  Сьогоднішню гостю прес-центру газети «НЕДІЛЯ» можна описувати різними епітетами і дуже довго. Спектр її захоплень надзвичайно широкий, а таланти – різнобічні.

Тож під час наших «Недільних бесід» Марина ФЕДЧИК розповіла про власні уподобання, роботу над ексклюзивними виробами, поділилася секретами та життєвими жартами.

– Пані Марино, у Вас унікальні фото. Ви знімаєте тварин і не тільки. Але саме ваші коти привертають увагу найбільше. Любите чотирилапих?

– Так. Дуже.

– У Вас вдома є якісь тварини?

– Була кішка Мася. Але, на жаль, у минулому році вона померла. Зараз поки що завести нового улюбленця ми не наважилися. Але є кішка в дочки, тож натішитися я маю з ким.

– Давно захоплюєтеся фотографіями?

– Ні. На 50-річчя друзі подарували мені гроші. А на той момент саме почався стрибок долара.  Тож я вирішила здійснити давню мрію і купила  фотоапарат. Трішки не такий, як потрібно, але все одно хороший.

Поки не було онуків, я багато часу займалися фотографуванням. Носила всюди апарат із собою. Але зараз у мене часто буває онук, а з ним фотоапарат на грудях носити не можна. Тобто або він, або фотоапарат. Коли він стане більш самостійним, думаю, знову займуся цим цікавим заняттям більш серйозно. Але зараз я телефоном і так фотографую все, що бачу.

– Ви в дитинстві малювали? Звідки таке творче бачення і в фотомистецтві, і в хенд-мейді?

– Оформляла стінгазети, на уроках щось малювала,  але щоб серйозно… то ні. А творчий підхід виховали в мені батьки. Батько збирав мистецькі книги, завжди мені показував різні картини, ми їздили в музеї… Не обов’язково творча жилка в людині зароджується  через школу малювання. Її можна виховати й іншими шляхами.

– Поговоримо про КВН. Без Вашого імені навіть немає асоціації із Закарпатською грою. Як Ви туди потрапили і за що його любите? Як оцінюєте рівень сьогоднішніх команд? Може, чогось не вистачає?

– Я себе без КНК не уявляю. У нас була дуже хороша школа, де проводилися вечори гумору та сатири. Ми їх дуже любили. До цього заходу кожен клас готував спеціальну програму. Потім грала в КВН у студентські роки. Так я й залишилася в КВН.

– Ви – учасниця журі всіх ігор КВН. Як гадаєте, сучасній молоді вистачає гумору та дотепів?

– Усього в нашої молоді є вдосталь! Усі дуже талановиті. Нічим наші діти від нас не відрізняються. Просто є веселі від народження, а є такі, які цьому можуть навчитися.

– КВН – це дотеп, жарти і сміх. Ви – весела людина?

– Так. Звичайно!

– Ваші ляльки – це щось особливе. У них – душа. Коли Ви зайнялися хенд-медом?

– Я цим займалася все життя. Завжди намагалася прикрасити себе. Навіть у школі робила собі на вечір сережки такі, які неможливо було придбати. Приміром, сережки з пір’ям я робила собі 35 років тому. Потім це стало модним трендом.  Правда, пір’їнки тоді можна було знайти тільки білі лебедині, інші просто не продавали.

– А скільки приблизно у Вас ляльок?

– Я не рахувала. Але в мене колекція не лише власних виробів, а й робіт інших авторів. Маю багато ляльок своїх Інтернет-подруг, які також займаються творчістю. Ми або обмінюємося, або я в них купую. Мені дуже подобаються ляльки, які тримають у руках рудих кішок. Часто майстрині й самі мені ляльки дарують. Або якщо мені подобається творчість якоїсь умілиці, з якою я особисто не знайома, але з якою товаришую через соціальні мережі, можу собі замовити в неї виріб. Тому маю іграшки, пошиті спеціально для мене.

– Улюблену ляльку маєте?

– Ні. Вони всі улюблені. Як можна серед дітей вибрати, хто улюблений, а хто – ні?

– Скільки потрібно витратити часу, аби зробити іграшку?

– Текстильну ляльку, найпростішу, можна зробити за добу. Але не так багато часу займає пошиття виробу, як народження ідеї. Наприклад, у мене є ангел,  хтось просить зробити такого ж або схожого. Звісно, я буду шити іншого, але, маючи викройку, вже витрачу менше часу. Важливе значення також має підбирання різних «фішечок» для декорування ляльки, виготовлення для неї одягу, прикрас, волосся. Часом потрібно чекати, щоб в уяві «дозріла» певна деталь. Це може зайняти і дві-три доби, поки людину не осінить. Але образ повинен бути завершеним – лялька має бути досконалою.

– А матеріали для пошиття  іграшок чи можна знайти в Ужгороді, чи потрібно замовляти через Інтернет?

– По-різному. Купую і в місті, і через Інтернет. Але за 10 років у мене вже є великі запаси всього. Колись шматки тканини мені приносили всі подруги. Звісно, для більш складних ляльок деталі потрібно замовляти, деякі речі купую на виставках. До речі, стараюся відвідати багато тематичних заходів у Києві. Це – і спілкування, і обмін ідеями, і енергетикою майстринь та їхніми іграшками. Адже бачити ляльку своїми очима і в Інтернеті – це не одне і те ж. Іграшку, як і будь-який рукодільний  виріб, потрібно брати в руки. У мене був навіть випадок, коли я почала роздивлятися ведмедика… Майстриня ж каже: «Беріть, усе можна брати в руки.». Я ж відповіла: «Ні! Він мені так подобається, що якщо я до нього доторкнуся, вже не віддам». Вона зрозуміла, що я сама майстер. Наголошу, що  такі речі, як авторські ляльки, заряджені енергетикою людей, що їх робили, це не відштамповані на заводі іграшки, у них вкладено частку душі.

– Найбільша і найменша ляльки у Вас які за розмірами?

– Найбільші – мої жаби, які сидять тут по місту. Вони десь метр. Не поміщалися на столі, коли їх шила. Найменша робота – крихітне ведмежатко, сантиметрів 3,5. Приступати до мініатюри дуже боялася, але хотіла спробувати.

– Що надихає більше всього?

– Усе. Але найбільше, ймовірно, кохані люди, які поруч, друзі, поїздки, природа. Не можна знати наперед, від чого спалахне в серці іскра. Головне – натхнення не відштовхувати, а приймати. На жаль, люди часто проходять повз цікаві ідеї… тож можуть надихнути навіть архітектурний елемент, чиясь посмішка, дитина, кішка на вулиці…

– За фахом Ви – лікар, але поєднуєте в собі безліч різних професій. Як так вдається?

– Я справді довго поєднувала, але зараз після всяких різних незрозумілих реформ збагнула, що медицина стала не такою, якою б мені хотілося її бачити. І у зв’язку з тим, що вже підійшов пенсійний вік, я пішла з роботи. Цей крок зробила легко і швидко. На пенсії я вже майже три роки, тому до медицини маю вже непряме відношення.

– Розкажіть про себе як про людину. Які ще маєте захоплення? Знаю, що й іншими видами рукоділля займаєтесь.

– Єдине, чим не займаюся – це в’язання крючком. І це тому, що колись я перешила дуже багато ляльок і їх треба було швидко закінчити… працювала до ранку, розуміючи, що рука в мене вже болить, я півроку потім взагалі не могла нічого робити. Мої домашні за мене навіть хліб різали. А от у в’язанні крючком переважно задіяна кисть правої руки.  Тому це заняття мені не дуже підходить. Я можу зв’язати квітку, але не якісь глобальні речі. Але вмію все.

– А як проводите вільний час?

– У мене вільного часу немає.

– Куди подобається їздити?

– Мені все одно куди, головне, аби їхати.  Мені цікаві нові враження, нові люди, нові міста. Звичайно, якщо мене запросять на Кіпр, там мені сподобається найбільше. Але якщо подорожувати доведеться в сусіднє село, то я з радістю поїду й туди. На Закарпатті, до речі, багато місць, де я ще не була, хоча багато хто не бачив і 90 відсотків із того, що бачила я. Отже, в нас також є куди їхати, потрібні тільки час і гроші.

– Пригадайте цікаву веселу життєву історію…

– Їх багато. Життя в мене щедре на кумедні випадки.  Ось нині проходила повз вітрини і бачила манекени, тож згадала одну поїздку. Якось ми поїхали на КВН під Київ і жили у Пущі Водиці. Тож вдома, коли ми запаковували ранці, все було гарно утрамбованим, помістилося все, а коли поверталися, у поспіхові засовували речі абияк і нога від пластикового манекена в одного з хлопців стирчала з рюкзака. Ми  брали її з собою для виступу. Отже… сіли ми у тролейбус, що їхав у Київ. Я сиділа поруч із тим хлопцем, що мав сумку з манекеном. Він задрімав, а нога доторкнулася до вікна. Враз усвідомила, що на нас із пересторогою почали дивитися пасажири. Я ліктем його розбудила і кажу: «Слухай, здається, вони думають, що ми розчленований труп веземо». Тому почала обігравати ситуацію. Добре, що він підіграв. Тож я завела розмову: «Блін, задовбала вона тебе вчора так, що тобі довелося її розрізати…» Спочатку в людей на обличчях був переляк, непорозуміння, потім почали уважніше роздивлятися ту ногу і зрозуміли, що вона штучна, тож почали сміятися. Далі й нам дехто почав підігрувати… До Києва вже весь тролейбус реготав. А хлопець іще так погладжував ступню, примовляючи: «Ну потерпи, кохана,  ми зараз доїдемо». Але це ще не все. Із тією ногою ми пройшли через весь Київ, сіли у вагон поїзда під здивовані погляди провідника… а вночі він цю ногу притулив до гарячої батареї – і вона розплавилася. А нам її потрібно було повернути в магазин. Хлопець розхвилювався, але хтось йому підказав, що коли її помістити в гарячу воду і подути в дірку на ній – вона розпрямиться. Так він і зробив. Засунув ногу у воду і почав у неї дути. У той момент відкрилися двері – і зайшов його батько… Продовження було таким же веселим. Спочатку – жах, а потім – сміх. Ось так та нога веселила нас практично всю поїздку. Зрештою хлопець повернув ногу, яка все ж розпрямилася, і розказав господарям манекену усю історію нашої кумедної подорожі.

– Справді, чудова і дуже весела історія. А які маєте творчі плани на майбутнє? Які мрії найбільше хочеться втілити в життя?

– Я люблю мріяти. Задумів маю дуже багато. Хочеться створити колекцію іграшок, об’єднаних однією ідеєю, одним натхненням.  Хочу з нею взяти участь у міжнародних виставках, хочу познайомитися в реальності з багатьма майстринями, котрих знаю лише віртуально, хочу побувати на майстер-класах  у дуже талановитих умілиць, які живуть у різних країнах світу… Одним словом, плани в мене грандіозні… років на сто вперед. Сподіваюся, що таки зможу їх реалізувати.

– Щире спасибі за душевну розмову. Нехай усе, про що мрієте, здійсниться! Успіхів Вам, натхнення, нових ідей, цікавих робіт та процвітання.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net

Loading...

Comments are closed.