Таємниці загибелі закарпатського бунтівничого архієрея Теодора Ромжі

БУНТІВНИЙ АРХІЄРЕЙ

Авторові статті пощастило виявити в архіві СБ України унікальні документи про загибель єпископа, включаючи рукописну і завірену копії історії хвороби Т. Ромжі та екземпляр акта паталогоанатомічного дослідження померлого архієрея.Після Львівського церковного собору (березень 1946 р.), що оголосив про саморозпуск Греко-католицької церкви ГКЦ та її возз’єднання з Православ’ям, владу і контррозвідку серйозно турбував процес ліквідації унії в Закарпатській Україні, входження якої до СРСР і УРСР оформили договором з Чехословаччиною від 29 червня 1945 року. У регіоні налічувалося до 300 парафій Греко-католицької церкви (до 62% віруючих області були уніатами). Релігійні проблеми «вирішувалися» адміністративним шляхом і за провідної ролі специфічних інструментів НКДБ-МДБ. «Через агентуру серед авторитетів» ГКЦ була створена делегація «лояльних» кліриків уніатів на чолі зі священиком Бецою, що поводиться з проханням до архієпископа Львівського і Тернопільського Макарія про возз’єднання греко-католиків регіону з РПЦ. На початок активної фази ліквідації (березень 1948 р.), Мукачівська єпархія ГКЦ у Закарпатті була представлена 372 парафіями, було 275 священиків, 7 монастирів (4 чоловічих) з 82 ченцями. Проте через особливості місцевої конфесійної та суспільно-політичної ситуації і твердої позиції енергійного глави єпархії єпископа Теодора Ромжі, що категорично не йшов на домовленості перейти в лоно РПЦ, до 1947 р. в регіоні не проводилися активні заходи щодо «возз’єднання» уніатів. Конфіскація греко-католицьких храмів і передача їх православним відбувалася поступово, до середини 1946 р. в регіоні налічувалося 152 православних і 399 уніатських громад. Проводилися арешти окремих священнослужителів ГКЦ, нарощувалась агентура впливу, збиралися «компрометуючі матеріали», зокрема — шляхом вивчення трофейних документів угорських спецслужб. На початок 1948 р. було заарештовано 18 священиків-уніатів, заведено дві агентурні справи на 7 чоловік, 107 справ-формулярів на місцевих парафіяльних священиків, з’явилося 39 агентів і 71 інформатор (з них 29 — священики ГКЦ).ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Ключовим моментом створення передумов до наступу на греко-католицтво ставало усунення Теодора Ромжі (1911—1947). Єпископ свого часу закінчив Папський Григоріанський інститут, колегіум «Руссікум» у Ватикані, священик з 1936 р., служив духівником Ужгородської духовної семінарії. У вересні 1944 р. Папою Пієм ХII був присвячений на єпископа Апійського, з лютого 1946 р. офіційно став керуючим Мукачівською єпархією ГКЦ. У червні 2001 р. зарахований Папою Римським Іваном Павлом II до лику святих.Як уявляється, питання про долю «бунтівного» архієрея було вирішене партійно-радянським і чекістським керівництвом у вересні 1947 р., у зв’язку з обговоренням доповідної записки заступника начальника відділу «О» МДБ УРСР капітана Богданова керівництву МДБ УССР про «ліквідацію церкви уніату шляхом возз’єднання її з Російською православною церквою» і стан агентурно-оперативної роботи по лінії ГКЦ Закарпаття. Побувавши 21—31 серпня у відрядженні в регіоні, «чекіст— релігієзнавець» констатував активізацію «антирадянської діяльності» уніатського духівництва і особисто єпископа Ромжі, їх жорсткий опір націоналізації земель і монастирів. «Ліквідація греко-католицької церкви за наявності в Закарпатті єпископа Ромжі взагалі неможлива», в той же час арешт його невигідний з точки зору появи «ореолу мучеництва». В 1945 р. НКДБ перехопив кур’єра Т. Ромжі до Ватикану. Оскільки відомості від Ромжі надходили до Риму, глава КП(б)У наполегливо домагався фізичної розправи з єпископом.

• Про аборигенів, місіонерів та спільного татуся ужгородських дітей

А ЧИ БУВ «УКОЛ КУРАРЕ»?

У історії хвороби № 6709/47 вказано, що Т. Ромжа, 1911 року народження, потрапив до першого хірургічного відділення Мукачівської лікарні «відразу після аварії» (завідувач відділенням А.В. Фединець, який і зробив велику частину записів в історії хвороби). Постраждалого було «доставлено із забиттям і ранами нижньої губи та підборіддя, а також переломом нижньої щелепи» (у вивченій нами архівній справі немає, на жаль, згадок про стан візника і чотирьох священиків, що їхали з єпископом однією бричкою). Медики обробили рани, наклали шини на неправильної форми перелом нижньої щелепи.У записах від 28—31 жовтня констатувалося, що у хворого «стан цілком задовільний», «вночі спав», рани підсихають, серцева діяльність і легені в нормі, шина тримається нормально. Правда, Ромжа постійно скаржився на біль у ногах — як з’ясувалося, гомілки також були забиті і набрякали. Пацієнтові прописали чай, бульйон і кисіль. 30 жовтня вночі стан постраждалого раптово погіршився: «О 12 годині хворому стало погано, став неспокійним, з’явилася блідість, виступив холодний піт. Викликали чергового лікаря. Через 3—5 хвилин хворий помер». Сталося це о 00.50 1 листопада 1947 р. Викликаний медсестрою (її прізвище не вказувалося) черговий лікар М.І. Мішкольці застав хворого у непритомному стані, з поверховим, переривчастим диханням. Незабаром настала смерть…Досвічені лікарі-практики і викладачі-паталогоанатоми, з якими консультувався автор, не бачать у цій клінічній картині дії екзотичної отрути кураре. Зауважимо, що Судоплатов, який писав мемуари у вельми похилому віці, нерідко спотворював обставини і деталі подій «секретної історії» СРСР та його спецслужб, або ж викладав їх явно з чужого голосу. Цілком ймовірно (якщо генерал взагалі не придумав історію зі «знищенням» єпископа в лікарні), отрута кураре з’явилася для «червоного слівця».Проте, зважаючи на компетентну думку лікарів та вчених, хворому могли ввести препарат, що спровокував розрив гематом, які утворилися при ударі (діагностувати їх при тодішньому стані медичної техніки було неможливо) і фатальний крововилив у мозок. У епікризі історії хвороби лікар Власюк дійшов висновку, що, оскільки смерть настала практично миттєво, а напередодні хворий почував себе нормально, то причиною летального фіналу стала «емболія однієї з артерій життєво важливих відділів головного мозку». Втім, такий результат міг би статися і без жодного наміру, втручання. Річ у тім, що при такому діагнозі найбільш критичним періодом є 3-5 днів після пошкодження, і типовою ситуацією, на жаль, є різке погіршення стану хворого. Отже, картина перебігу хвороби єпископа цілком відповідала такій закономірності.2 листопада о 19.00 в Мукачівській міськлікарні відбулася судово-медична експертиза тіла покійного, яку провела судмедексперт Д.Н. Любомирова. У «Висновку» експерта Д. Любомирової наголошувалося, що у покійного виявлені пошкодження 5—6-денної давності, отримані в результаті аварії, їх «відносять до розряду середньої важкості». «Речовина мозку набрякла, на поверхні і розрізі мозочка декілька крововиливів» розміром 0,1—0,4 см. Причина смерті: «набряк мозку з субарахноїдальним крововиливом в області ніжок мозку і крововилив у мозочок в результаті отриманих пошкоджень при аварії». Після обстеження фрагменти внутрішніх органів, вміст шлунку і кишечника передали слідчим органам на судово-хімічний аналіз. На жаль, у справі відсутні матеріали про подальше розслідування (якщо воно, звичайно, велося) і результати експертиз.Ситуація довкола загибелі вивчалася і через агентуру МДБ в середовищі священнослужителів ГКЦ. У цьому плані цікавим є повідомлення 12 березня 1948 р. конфідента «Івана Смутного» (священика-уніата) про священика Івана Сокола — реального свідка аварії на дорозі. Він знаходився в 100 метрах від місця події і «у ролі вбивць і грабіжників упізнав працівників МДБ» (останні два слова в документі вписано від руки машинописним прочерком).

АКТ НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

14 січня 1948 р. міністр держбезпеки УРСР С. Савченко затвердив «План агентурно-оперативних заходів щодо ліквідації уніатської греко-католицької церкви в Закарпатській області УРСР». Ярославу Галану доручалося написати статтю про історію Закарпатської унії та «непримиренну боротьбу закарпатського народу проти Ватикану і мадяризації». К слову, стосунки Галана з радянською владою і спецслужбами, при всьому енергійному служінні на ідеологічному фронті, містили чимало гострих моментів, пише День. У 1937 році дружина письменника Ганна Іванівна була засуджена до розстрілу. В 1930-ті роки і на нього збирався компромат як на «українського націоналіста», а НКВС УРСР вважав його «провокатором польської розвідки» в лавах Компартії Західної України. В жовтні 1939 р. письменника було притягнуто до співпраці з контррозвідкою під псевдонімом «Александров», проте незабаром під впливом потрясіння від репресій дружини від співпраці відмовився. Спроби відновити їх в евакуації ні до чого не привели. За доносами агентури, критично висловлювався з приводу окремих заходів радянської національної політики в Україні28 серпня 1949 року, під час багатолюдного богослужіння в монастирі святого Миколи на Чернечій горі під Мукачево, в день Успіння Пресвятої Богородиці, архієпископ Макарій (Оскиюк) і батько Іриней Кондратович (перейшов у Православ’я 1947 року) зачитав акт про ліквідацію Ужгородської унії 1646 р. і перехід греко-католиків Закарпаття в Православ’я (акт підписало менше половини священиків УГКЦ регіону). Підбиваючи підсумки процесу ліквідації УГКЦ, відділ «О» МДБ констатував, що лише в 1948—1949 рр. в Закарпатській області заарештували 46 священиків-уніатів, 162 перебували на обліку, відносно них працювало 305 конфідентів.