Уночі прийшов і ліг біля монахині. Горіло світло, він її ґвалтував у всіх на очах

[Total: 0    Average: 0/5]
Марія Віслапуу познайомилася з майбутнім чоловіком на засланні

Як почалася війна (1914 року – Перша світова. – Країна), тато пішов у військо.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ» у Facebook

Більше цікавих життєвих історій читайте у газеті «Екстра Закарпаття»

Служив у австрійській армії, потім – в Українській галицькій. Писав мамі любовні листи з віршами. Коли перестав їх присилати, подумали, що загинув. Батьки наполягали, щоб мама довго не дівувала, бо в хаті тісно. У день весілля мій тато прийшов до церкви. Мама мала на голові широку червону стрічку із зеленою квіткою замість фати. Перепросила свого нареченого, сплатила йому якусь компенсацію і вийшла заміж за мого тата. В нашому селі ніколи такого не було – ні до того випадку, ні після.

Два рази приїжджав до нашого села Андрей Шептицький. Першого разу відвідував монастир Сестер Василіанок, куди я ходила в захоронку (дитсадок. – Країна). Тато виніс мене з церкви на руках і так тримав, аби бачила митрополита. Хлопці у вишитих сорочках виїжджали його зустрічати на край села на гнідих конях, пише gazeta.ua. Дівчата виконували пісні й вірші. Вдруге він приїхав у село неофіційно. Бачила його на подвір’ї монастиря. Стояв на милицях, розмовляв із монахинями, пив каву й у руках тримав булочку. І цього разу отримала від нього благословення.

Марія ВІСЛАПУУ, 89 років, зв’язкова Організації українських націоналістів. Народилася 28 січня 1928-го в селі Жирівка тепер Пустомитівського району на Львівщині у селянській родині.  Навчалася в торговельній школі і в педагогічному училищі у Львові. Пройшла вишкіл в Організації українських націоналістів. Обрала псевдо ”Роксолана”. Працювала зв’язковою. 13 березня 1946 року її арештували. За три місяці військовий трибунал військ НКВС Львівської області засудив на п’ять років позбавлення волі і на стільки ж – обмеження громадянських прав із конфіскацією майна. Покарання відбувала в Антрациті на Луганщині, в Респуб­ліці Комі та Красноярському краї Росії. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політичним в’язнем, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Одружилася з ним 19 вересня 1954 року – за три місяці після звільнення. Понад п’ять років подружжя жило в Естонії. Працювали на свинофермі. Потім повернулися в Україну. Звели будинок у Сокільниках Пустомитівського району на Львівщині. Працювала вихователькою в дитячому садку, потім – із чоловіком на Львівському автобусному заводі. Реабілітована 12 липня 1989-го. Із чоловіком прожила у шлюбі 58 років. Він помер 20 квітня 2012-го. Виховали синів Велло й Степана. 2 червня торік Степан помер від раку горла. Живе в Сокільниках. Має четверо онуків і четверо правнуків
Марія ВІСЛАПУУ, 89 років, зв’язкова Організації українських націоналістів. Народилася 28 січня 1928-го в селі Жирівка тепер Пустомитівського району на Львівщині у селянській родині. Навчалася в торговельній школі і в педагогічному училищі у Львові. Пройшла вишкіл в Організації українських націоналістів. Обрала псевдо ”Роксолана”. Працювала зв’язковою. 13 березня 1946 року її арештували. За три місяці військовий трибунал військ НКВС Львівської області засудив на п’ять років позбавлення волі і на стільки ж – обмеження громадянських прав із конфіскацією майна. Покарання відбувала в Антрациті на Луганщині, в Респуб­ліці Комі та Красноярському краї Росії. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політичним в’язнем, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Одружилася з ним 19 вересня 1954 року – за три місяці після звільнення. Понад п’ять років подружжя жило в Естонії. Працювали на свинофермі. Потім повернулися в Україну. Звели будинок у Сокільниках Пустомитівського району на Львівщині. Працювала вихователькою в дитячому садку, потім – із чоловіком на Львівському автобусному заводі. Реабілітована 12 липня 1989-го. Із чоловіком прожила у шлюбі 58 років. Він помер 20 квітня 2012-го. Виховали синів Велло й Степана. 2 червня торік Степан помер від раку горла. Живе в Сокільниках. Має четверо онуків і четверо правнуків

Пішла по селу чутка, що приїдуть козаки. Ми, дітлахи, побігли на цвинтар і нарвали жовтих квіток. Уже була осінь, годі було знайти інші. Стояли й чекали. Вийшли монахині, спитали – кого зустрічаємо. “Козаки мають приїхати”, – відказали. Вони почали сваритися: “Та хіба ж ви не знаєте, що то большевики, то ж комуністи. Ану забирайтеся звідси!” Ми залишилися. Але ті “козаки” прогнали через село, навіть не привіталися з нами.

Більшовики закрили монастир. Його господарку забрали. Заставили сестер Йосафату й Макарію носити світський одяг. Взяли їх викладати у школі, бо вчительок бракувало.

Люди знали, що на Лонцького (колишня тюрма у Львові, нині музей-меморіал. – Країна) більшовики помордували людей. Деякі з нашого села їхали фірами дивитися. Якось пішла й моя сестра Любомира. Казала, тіла були страшно понівечені, у жінок порізані груди. Запах страшний стояв. Люди обсипали хустинки попелом, поливали якоюсь рідиною і прикладали до носа, щоб його не чути.

Німці танками їхали через поле й понищили людям весь урожай. Коли почали накладати контингент (примусовий продуктовий податок. – Країна), кожен щось старався сховати. Ми зарізали ялівку, бо знали, що ­можуть забрати. Як хто їхав до Львова щось продавати, то солдати часто перепиняли. Забирали яйця, муку, сметану. Бідняків висилали на роботу в ­Німеччину. Заможних брали рідше. То все війт пильнував.

У нашій хаті кілька днів квартирували німецькі солдати. Спали в стодолі. Тато трохи знав німецьку, балакав із ними. Вони цьому дуже тішилися. Давали нам шоколадки. Для нас то була рідкість. Шоколадом пригощав сільських дітей хіба священик на Йордан, коли хати кропив.

Якось у школу прийшов чоловік. Сказав: “Відпросися на пару днів, поїдеш зі мною”. Завідуюча бурси пані Левицька навіть не спитала, куди я їду. Це здалося дивним, але таки вирушила з тим незнайомцем у дорогу. Вперше їхала потягом. Прибули в якесь село, розмістили мене і ще кількох дівчат по хатах. Проводили вишкіл, розповідали історію України, засади конспірації, про організацію (ОУН. – ­Країна). Після того я обрала собі псевдо “Роксолана”.

Автор: фото надане Марією ВІСЛАПУУ
Марія Віслапуу (сидить крайня ліворуч) у селі Жирівка Пустомитівського району на Львівщині зі своїми родичами й дітьми. Поруч сидять її мати Марія і батько Степан. У першому ряду – двоє її синів: Степан (крайній зліва) і Велло (в центрі). Фото зроблене у серпні 1958 року
Марія Віслапуу (сидить крайня ліворуч) у селі Жирівка Пустомитівського району на Львівщині зі своїми родичами й дітьми. Поруч сидять її мати Марія і батько Степан. У першому ряду – двоє її синів: Степан (крайній зліва) і Велло (в центрі). Фото зроблене у серпні 1958 року

Брат дав мені пакунок і сказав: “Будеш везти до Львова небезпечний багаж – портфель із пістолетами”. Він як станичний те завдання міг дати комусь іншому. Але тоді б йому дорікали, що пожалів свою сестру. Сказав пароль. Посадив мене на фіру з якимось чоловіком. Дорогою підсіла до нас монахиня. Під’їхали до мосту, біля якого зараз Львівська податкова інспекція, а там – поліція. Коли почали перевіряти документи, серце так гупало, що нічого, крім того стуку, не чула. Попросила черницю сховати той портфель під габіт (сутана. – Країна). Нас відпустили. Посилку доставила куди треба.

Тільки німці залишили село, почали падати бомби. Недалеко від нашої хати була криївка у вигляді літери “Г”. Люди ховалися там від поляків, коли ті нападали на село. І цього разу туди побігли. Загинуло понад 10 людей. Серед них були батько з сином і мама з 6-річним хлопчиком.

Як наступали червоні, то сестра Любомира обмазувала лице й вдягала стару хустку. Вдавала хвору,

щоб її не зачіпали. Люди говорили, що солдати насилують дівчат.

Із троюрідною сестрою Ганною прийшли до педагогічного училища у Львові. В учительській пізнала Лідію Олександрову – східнячку, яка чудово говорила ­українською і за німців була вихователькою в бурсі. Спитала нас: “Гриб і Паляниця, ви що тут робите?” Відповіли, що хочемо вчитися. “То пишіть заяви”, – запропонувала. Олександрова допомогла вступити одразу на другий курс, хоч ми не мали жодних документів про освіту.

Двоє знайомих хлопців збирали гроші на потреби підпілля. Пішли до жінки, яка мала магазин одягу на теперішній вулиці Франка у Львові. Вона сказала: “Приходьте завтра, о шостій вечора, я приготую”. Наступного дня на хлопців чекала засідка. Під час перестрілки одного поранили й арештували. Другий утік, але за якийсь час і його затримали.

У Львові жили з братом у квартирі, що колись належала одній польці. Уночі почули стукіт у двері. Зайшли троє міліціонерів. Сказали, брата заберуть звірити його дані у списках виборців. Зі мною лишився один. Почав нишпорити по хаті. Знайшов мій зошит, в якому був вірш зі словами “За всі страждання, за муки брата, ми помстимося, буде відплата”. Наказав і мені збиратися. Мене і троюрідну сестру Ганну, яка жила по сусідству, забрали в тюрму МДБ на Дзержинського (зараз вул. Вітовського. – Країна). Там уже сидів Василь. Допитували всіх порізно. Наступного дня побачила брата: був сильно збитий, мав підпухле лице. Повезли нас у тюрму на Лонцького, де слідство продовжили. Тим часом батьки шукали можливості нас витягнути. Продали молодого лошака, найняли доброго адвоката. Він підкупив кого треба і мене із сестрою витягнув. Коли вийшла з тюрми, на вулиці зустріла маму. Вона розплакалася.

За три тижні до нас із сестрою на квартиру прийшов якийсь чоловік. “Собирайтесь, девочки”, – сказав. Попросила дозволу зайти до сусідки і взяти теплий коц. Сусідка, пані Стефа, дала свій. Мама потім його відкупила. З тим чоловіком пішки дійшли до тюрми. Завів мене у ту ж камеру, де сиділа минулого разу. На прощання вдарив по лиці і сказав: “А говорила, что ничего не знаешь!”

Привезли у Боково-Антрацит на Луганщині (тепер Антрацит. – Країна). Працювали на покинутій шахті. На долонях вискакували величезні пухирі, лопалися. Але все одно мусила носилки в руки брати. Хліба майже не бачили. Годували перловою кашею зі смердючою зіпсованою тюлькою. Від неї так хотілося пити, що припадали, як та худоба, до струмочка з іржавою водою. Від того мали бігунку – масово хворіли на дизентерію. Щодня вмирало по 10–15 осіб.

Автор: фото надане Марією ВІСЛАПУУ
Марія Віслапуу зі своїм чоловіком, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Поряд стоять їхні діти – Велло (ліворуч) і Степан. Фото 1959 року
Марія Віслапуу зі своїм чоловіком, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Віслапуу. Поряд стоять їхні діти – Велло (ліворуч) і Степан. Фото 1959 року

Усі ув’язнені мали голити під пахвами і нижче. Процедура була обов’язковою, бо множилися “мандавошки” (лобковий педикульоз. – Країна). За розпорядженням керівництва, жінок голили тільки чоловіки, а чоловіків – жінки. Робили так спеціально, щоб принизити. Так само лише чоловіки супроводжували жінок у туалети. Вони були відкриті, і ніяк не можна було прикритися.

У Княжпогості (село в Республіці Комі, Росія. – Країна) працювала на лісопильні. Зміна тривала 12 годин. Ми з напарницею відповідали за колоди довжиною 5,5 метра. Синхронно мали їх піднімати і скидати. Працювали на 6-метровій висоті. Їли двічі на добу – коли йшли на роботу й поверталися. За чотири роки м’яса не бачили.

“Марія Гриб, збирайтеся!” – сказав солдат. Думала, поїду додому, а попала в 11-й пересильний лагпункт. Там були й політичні в’язні, й урки. Одного навіть охорона боялася – років 40, зі скляним оком і вибитими зубами. Сидів уже 18 років. Приходив у барак, вибирав дівчину і лягав з нею. Одну, що не захотіла віддатися, порізав ножем. Якось уночі прийшов і ліг біля монахині. Горіло світло, він її насилував у всіх на очах. Охорона не зважала. Я була за кілька ліжок від неї й молилася. Боялася, що колись він і до мене добереться. Попросила допомогти Івана – він дружив із дівчиною з моєї бригади. Підійшов до того і сказав: “Эту девочку не трогать!”

Узимку 1951-го потрапила в Красноярський край на спецпоселення. Збирали живицю – смолу із сосен. Жити стало легше. Познайомилася з Олександром з Естонії. Один його брат служив у Червоній армії, другий разом із ним був у підпільному русі. Спілкувалися російською, яку обоє знали погано. Покохалися. Написала батькам про судженого. Тато читав того листа вголос. Мамі замість “естонець” почулося “японець”, то вона почала ахати. Але потім усе з’ясувалося – і батьки дали благословення.

Приїхали в мою рідну Жирівку – за рік після народження старшого сина Велло. У серпні 1954-го охрестили його Володимиром у церкві Святого Михаїла, а в листопаді там же взяли шлюб. Через деякий час народився Степан. Поїхали в Естонію. П’ять років працювали на свинофермі. Діти підростали, й треба було думати про школу. Найближча була за 3 кілометри. Переконала чоловіка повернутися в Україну.

Comments are closed.