Чому Ужгород вважають пішохідним містом?

Ужгород – місто пішохідне. Тобто не зовсім так – у місті таки їздять автомобілі, автобуси, є залізничний вокзал, летовище, але все це не заважає найзахіднішому обласному центру України залишатися найзручнішим таки для пішоходів.

Той факт, що в Ужгороді немає електротранспорту – і в цьому він єдиний серед своїх колег-обласних центрів – мабуть запровадив серед ужгородців звичку йти кудись, ніби прогулюючись: не поспішаючи, час від часу з кимось вітаючись і перекидуючись кількома фразами, а то й зовсім заходити на каву, бавитися розмовою, обсмаковуванням новин, і, ніде правди діти, плітками, часом доволі пікантними. Один дотепник навіть колись сказав, що в Ужгороді після обіду вже ніхто ні з ким не вітається, бо всі вже бачилися й віталися до обіду.

Найдовша липова алея в Європі, якою так приємно прогулюватися весною й восени, влітку ховає людей від палючого сонця (клімат же майже субтропічний!), а взимку відкриває чудові краєвиди на промерзлу річку Уж, яка, мов забута якоюсь молодою красунею стрічка, петляє між берегів. У зимові місяці на річці зимують чайки, де-не-де плаваючи зграйками у воді, городяни зупиняються, дехто кидає до води з пішоходного мосту окрайці хліба чи булки, а інші просто дивляться на воду і птахів, які не хочуть покидати місто взимку.

Проходячи тим пішохідним мостом, всі раптом хочуть йти якомога тихіше, не лякаючи тупотінням чайок, не заважаючи людям побути наодинці з собою, і є, певно, в цьому щось дуже поетичне – в задуманих людях, котрі стоять на мості й дивляться на воду й чайок: так, ніби міст з’єднує не два береги, а їхнє минуле й майбутнє, й, проходячи ним, можна на хвильку зупинитися, згадати себе давнього, минулого, пожалкувати за втраченим, посміхнутися сам до себе загадковою посмішкою і так само неспішно, кроками, які впевнено можна назвати «мудрими», піти в майбутнє – на інший берег, залишивши дещицю своїх спогадів на цьому мості, аби знову сюди повернутися і знову згадувати.

Навесні, в самому її розпалі, починають цвісти сакури, давно завезені в маленький, 120-тисячний, Ужгород з далекої Японії. В той час до міста з’їжджається купа туристів і це городян трохи дратує – повсюдні спалахи фотоапаратів, в кав’ярнях юрби людей, які занадто голосно розмовляють і сміються, на кожному перехресті питають дорогу до якоїсь точки; все це ніби порушує інтимність, спокій міста, його так звану «родинність», але це триває недовго – є ще кілька спалахів туристичної уваги до Ужгорода протягом року: літо, пора відпусток, початок зими та традиційні винні фестивалі, і помірна, середня осінь, коли якнайкраще годиться мандрувати старими містами, пише День.

Весь же інший час місто живе в своєму ритмі – переважно, як вже було сказано, пішохідному. Як правило, їздять міськими автобусами лише на роботу й з роботи, всі ж інші пересування містом трактуються ужгородцями як прогулянки, тому їх часто можна зустріти чи на площі Театральній, де зазвичай всі призначають зустрічі й побачення, чи на Корзо, слухаючи старого єврея-скрипаля, чи в затінку дерев (нічого не нагадує?) біля філармонії, колишньої синагоги, збудованої за тим же проектом, що й синагога в Празі, чи біля старого замку, проходжаючись вузенькими й покрученими, як кучеряве волосся, вулицями, чи на проспекті Свободи, або й зовсім на БАМі, маленькій горі, котра височить над містом.

Та найчастіше місцеві жителі гають час у кнайпах, кав’ярнях чи на терасах піцерій – попиваючи каву чи вино, переважно домашнє. Інколи Ужгород називають «маленьким Парижем», але це, певно, роблять люди, які в Парижі ніколи не були, бо із словосполучення «маленький Париж» про Ужгород правдивим є лише те, що він і справді маленький. Родинний. І взагалі, ця мода порівнювати міста між собою – є в ній щось варварське, кочівне – коли підкорені й поставлені на коліна міста складються в одну безкінечну кавалькаду, і починаєш їх між собою плутати. А Ужгород – неповторний.

Андрій ЛЮБКА

zakarpatpost.net