Чому гору на Закарпатті назвали Кобилою?

Гора в Рахівському районі не найвища в Карпатах, але все одно має солідну висоту – 1177 м над рівнем моря.  Саме її схили і продовжуються хребтом, що простягається на північ до масиву Свидовець.

Вершина Кобили безліса, при підніжжі гори лежать селище міського типу, назва якого також пов’язана з конями –  Кобилецька Поляна.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Старожили кажуть, що в печері біля селища заховано скарби, але дістати їх поки що не вдалося нікому.

Отже, чому саме Кобила?

Існує легенда про те, що колись тут, у лісах, жили опришки. Жили вони на поляні, займалися своїми справами і раділи, що заховалися від світу у серці Карпат.

Але про них дізнався угорський дворянин і відправив своїх солдатів за даниною.

Проте горяни не були насправді опришками, а просто несхитними, волелюбними людьми. Вони   відмовилися платити пану. Коли вояки приходили, вони в заростях дерев  ховали від них свої стада, а одного разу навіть напали на угорських солдатів із кілками та сокирами.

Угорця дуже розізлила поведінка горян і він звернувся за порадою до духівника. Священик порекомендував  привернути гуцулів до релігії, бо, мовляв, поки вони не бояться Бога, не матимуть страху і перед паном.

Дворянин наказав майстрам побудувати на горі дерев’яну каплицю. Невдовзі туди приїхав і піп, почав там молитись. А згодом там з’явився і сам угорський пан.

Люди, з цікавості, звісно, прийшли подивитись.

Каже їм дворянин, що відтепер село називатиметься Дєртянлігет (Gyertyánliget), тобто свічкове, або Палаюча Свічка.

До речі, угорською селище Кобилецька Поляна досі так і зветься.

Проте навіть після цього горяни не хотіли платити йому данину. А дворянин і далі періодично надсилав до них солдатів. Набридли ці візити місцевому населенню, тож вирішили сільські чоловіки, що  час їм справді стати опришками. Тож почали вони дійсно грабувати панські маєтки.

Розгніваний угорець зібрав велику армію вояків і наказав їм знищити поселення, людей вбити, село спалити, а багатство відібрати.

Дізнавшись про підступні плани дворянина, опришки згребли всі скарби у мішки, завантажили їх на сіру кобилу і вивели тварину на вершину гори.

Та хлопця, що йшов із кобилою, перестали солдати. Вони почали його питати, куди веде свою шкапу і чи не бачив повстанців. Той відповів, що коня веде попасти і що нікого не бачив. Його пропустили. Та коли парубок повертався, воїни його знову побачили і здогадалися, що він один із місцевих. За хлопцем погналися і схопили його та зв’язали. А от кобилу зловити солдати так і не змогли. Вони навіть стріляли у неї, але поранена тварина все одно  втекла і зникла за горою.

Самі ж опришки знали, куди пішла тварина. Вона зайшла в печеру. Тому вони закрили вхід величезним каменем, щоб угорські солдати не змогли її побачити. На жаль, бій горяни програли: одні полягли під час сутички, інших забрали в полон і закатували.

Проте золото знайти дворянину та його прислужникам так ніколи і не вдалося.

Сама ж тварина від поранення загинула.

Хоч ті, хто залишився в живих і знали, де знаходяться золото, та відкривати вхід до печери так ніхто й не наважився.

Старожили досі кажуть, що його зачаровано і той, хто увійде, помре.

Але село відтоді отримало назву Кобилецька Поляна, а гору назвали на честь сірої рятівниці золота Кобилою.

Перша письмова згадка про селище датована 1672 роком. Тоді населений пункт згадується, як Кабола Поляна.  Проте датою заснування вважається 1512 рік.

У виданні «Україна в складі УРСР» зазначено: «У XVІ столітті село належало до Великобичківської казенної домінії, а потім перейшло до рук трансільванських князів. Закріпачені селяни виконували різні феодальні повинності і відбували панщину. У XVII столітті в східній Мармарощині, куди входила і Кобилецька Поляна, селяни сплачували державі, зокрема Ронаській соляній коморі, щорічно данину 4 вівці, 4 шкурки від куниць, тисячу стругів (форелів). За випас овець на полонинах платили 1 пенязь. На початку XVІІІ століття село стало власністю держави.

У зв’язку з тим, що землі, придатної для землеробства, було дуже мало, жителі села займалися лісовими роботами. Для розробки лісосік необхідні були залізні знаряддя (пили, сокири тощо). Виникла необхідність у заснуванні металургійного підприємства. Однак його побудували  тільки в 1774 році. Тоді ж і розпочався видобуток руди, а ще через тринадцять років було  зведено доменну піч. На початку XIX століття на видобуванні руди працювали переважно місцеві сезонні робітники, а на заводі – німці-колоністи.

Основна частина мешканців була кріпаками, належала державі. Більшість населення займалося землеробством, скотарством і садівництвом. Частина була зайнята на виробництві».

Слід зазначити, що  в першій половині XIX століття недалеко від села було виявлено сірчані мінеральні джерела, на базі яких тоді ж відкрилися лікувальні купелі. Проте оздоровлювалися них переважно немісцеві.

Також відомо, що у 1848 році в Кобилецькій Поляні проживало 858 мешканців, у 1910 році – 1 832.

Згідно з останнім переписом, нині там живе 3 481 особа.

Саме там, у селищі на Рахівщині,  народився народний художник України, заслужений діяч мистецтв, один із засновників закарпатської школи живопису Йосип Бокшай.

zakarpatpost.net