Кому потрібна траурна зона в центрі Ужгорода

[Total: 0    Average: 0/5]

Для чого середмістя перетворювати на кладовище? Щоб чиновники покладали квіти?

Днями ми відзначили чергову річницю скорботної дати – голодомору в Україні 1932-1933 років. Подія в розрізі держави дійсно дуже трагічна.

І нині ми з історії добре знаємо про вражаючу кількість загиблих, яка становить від 3 до 4 мільйонів осіб. Науковці кажуть, що в нашій державі тоді вмирали 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня… Це був справжній геноцид комуністичного режиму проти українців, яких прибічники Сталіна намагалися знищити не лише психологічно, але й фізично.

З нагоди сумної дати 26 листопада минулого року на площі Народній в Ужгороді було закладено наріжний камінь майбутнього пам’ятника невинним жертвам радянської влади.

Здавалося б, те, що в столиці Закарпаття  невдовзі з’явиться ще одна архітектурна родзинка, цілком логічно. Але, як стало відомо згодом, наріжний камінь, освячений у  середмісті, виявився зовсім не каменем у прямому розумінні слова, а  звичайнісінькою гранітною плитою із розряду тих, які встановлюють на кладовищах над могилами.

І він зовсім не нагадує про Голодомор… принаймні зараз, поки на його місці не з’явилася повноцінна скульптурна композиція. Більше того, туристи часто питають перехожих, кого ж поховано перед будівлею ОДА, не насмілюючись підійти ближче до надгробку та топтати газон, аби прочитати напис.

Утім цими днями конкурс проектів на монумент-нагадування нарешті закінчився. Кращий ескіз вибирали шляхом таємного голосування, а на ньому було представлено робити сімох авторів  із Ужгорода, Мукачева, Хуста, Львова та Києва.

Перемогу одержав авторський дует  зі столиці  – Ігор та Людмила Гречаники. Саме ця пара й займатиметься виготовленням та встановленням пам’ятника, який матиме досить символічну назву «Свіча пам’яті». Його, як видно на ескізах, буде створено у вигляді високої худорлявої, виснаженої від голоду жінки в довгій одежі із піднятими догори руками.  За попередньою інформацією, скульптура сягатиме у висоту  чотирьох метрів.

Цікаво, що під час обговорення деталей влада звернула увагу авторів на головне для себе – аби скульптуру було встановлено на  спеціальний постамент для покладання квітів під час проведення різних урочистостей.

Ну а як же без цієї особливої дрібнички? Наші чиновники неабияк люблять влаштовувати показові фотосесії. А пам’ятні заходи для цього – дуже хороший  привід.

Коштуватиме бронзова жінка  від 1 до 1,5 млн гривень. Планується, що встановлять її до кінця наступного року.

Але дивно, чому місце для скульптурної композиції чиновники обрали саме в центральній частині Ужгорода? Адже існує кладовище, Пагорб Слави. Принаймні, саме там невдовзі буде встановлено інший пам’ятник – полеглим героям АТО. Але ж загиблі на Сході закарпатські бійці більше причетні до нашого краю, ніж така подія, як Голодомор. Вони – частинка нашого життя,  сини когось із наших же земляків. А Голодомору в ті часи в нашій області взагалі не було. Тож чому сучасних героїв вшановуватимуть на цвинтарі, а жертв голоду – у середмісті?

Хоча взагалі, як кажуть, живим – живе, а мертвим – мертве. Подібні монументальні елементи мають знаходитися виключно в місцях поховань, а не посеред гамірного натовпу.

Звичайно,  честь і шану потрібно віддавати всім померлим і загиблим. Але при цьому перетворювати багатолюдну частину Ужгорода на кладовище якось нерозумно.

Для чого тим, хто щодня проходить повз пам’ятник навіювати сумні думки? Це ж стосується і гостей, яких у районі Галагов постійно чимало. Людям потрібно дарувати радість і  приємні емоції, а не змушувати повсякчас озиратися на трагічне минуле.

Якщо ми житимемо лише вчорашнім днем, думатимемо лише про скорботні сторінки нашої історії, то хіба можемо розраховувати на райдужне майбутнє? Для успіху і процвітання потрібне позитивне внутрішнє налаштування, а не меланхолія та поринання в тривожні спогади.

Так, новий пам’ятник обіцяє  бути досить оригінальним, але чи біля нього фотографуватимуться туристи, як біля міні-скульптур?

Чи хтось навмисне приїде до Ужгорода, аби подивитися саме на нього?

Видно, що представники влади у нас досі, як у радянські часи, страждають на гігантоманію. Бо якби в місті встановили якусь незвичну міні-скульптуру на честь тієї ж події, вона б могла перетворитися на чергову закарпатську родзинку і справді постійно потрапляла б у об’єктиви як місцевих фотолюбителів, так і гостей обласного центру…

Але хіба  солідно під час державних свят великим місцевим чиновникам приносити букети до маленького пам’ятника?

Іван ДУХНОВИЧ, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.