Готували з мене класичну радянську жінку, яка працювала б інженером, а вдома могла обшивати сім`ю
>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»
Цю скромну і просту жінку часто можна побачити у фойє театру біля столу з сувенірами ручної роботи, на благодійних ярмарках. Пенсіонерка Тетяна Степанівна Коструб`як не має часу для нудьги чи осінньої депресії. За плечима – не тільки довгі роки роботи інженером, проектувальником мереж водо забезпечення, а й неймовірно душевне миле хобі, що допомагало і тяжкі часи пережити, і душу втішити. А ще – три з половиною роки волонтерства, яке продовжується й зараз. Тетяна Степанівна погодилася розповісти читачам «Мукачево Express» про своє багаторічне захоплення лялькарством та про те, чим іще багате її життя. Переглядаючи дбайливо збережений шкільний альбом, з якого посміхається золота медаліста Мукачівської школи №20, ми починаємо екскурс дорогами, які підготувало життя цій привабливій дівчинці.
Так, по маминій лінії – з діда-прадіда, а от тато приїжджий, вінничанин. Пройшов війну, був контужений. Тут у Мукачеві працював залізничником, зустрів і покохав мою маму Гізелу. Мама була з мадярської родини. Отож, у мені тече українська і угорська кров.
Як склалося Ваше життя після успішного закінчення школи? Про що мріяло оце яснооке усміхнене дівча?
Та, мріяти я могла про що завгодно, але була слухняною дитиною, тому мусила підкоритися волі батьків. У дитинстві я гарно малювала, розвивалася як художник, але тато не сприймав це захоплення всерйоз. Я була лівшею, і вчителька малювання називала мене Леонардо да Вінчі. Дуже мене любила, радила батькам розвивати мої художні здібності і навички. Однак тато не хотів нічого й чути про художнє училище. Казав, що цими забавками на життя не заробиш. Крім школи, я ще займалася на курсах крою та шиття при Будинку Офіцерів. Хоча наша викладачка – дружина офіцера – була дуже суворою, за криві стібки могла й лінійкою по руках дати, але мою роботу завжди хвалила. Казала, що з такими охайними швами мене можуть по закінченню запросто відразу взяти на роботу в ательє. Однак і з такою перспективою довелося розпрощатися. Тато наполягав на здобутті вищої освіти. Я трохи протестувала, говорила, що піду працювати на нашу міську трикотажку. Але поступилася його наполегливості. Він же після контузії іноді дуже емоційним був, а я не хотіла ускладнювати ситуацію. Бували випадки, коли тільки моя тендітна і ніжна мама могла вгамувати татові «вибухи». Тому вона завжди нас, дітей, просила не злити тата. От так і сталося, що наперекір моїм власним уподобанням я стала інженером. Вступила до Рівненського інституту, потім закінчувала вже Київський. Працювала у проектному інституті у нас в Мукачеві. Там, де тепер магазин «Всесвіт», на другому і четвертому поверсі знаходилася філія Київського проектного інституту, мала назву «Гіпроград», нас там 36 осіб працювало: інженери, архітектори… Хоча був у моєму житті і такий період на початку 80-х, коли довелося працювати звичайною робітницею на будівництві. То ще було до «Гіпрограду», підприємство називалося «Західелеватормельбуд». Тоді інженерно-технічним працівникам практично неможливо було отримати житло, а робітникам давали. Носила розчин відрами, дуже тяжко працювала. Пригадую, бригадирка наша зловтішалася, що я з ІТР перейшла в робочі. А що було робити? Терпіла.
Так, отримала. Думала, що й далі доведеться відпрацьовувати на будівництві, але мене забрали назад в контору. Пригадую, як у той день бригадирка, побачивши, що я не в робі, накричала. А їй начальник наш пояснив, що відтепер я знову не Танька, а Тетяна Степанівна.
Коли отримала житло, у тому ж під`їзді і мій чоловік Іван жив. Власне, ми познайомилися, коли заселялися кожен у свою нову квартиру. Прожили разом 18 років. Мою квартиру згодом довелося продати, бо тяжко захворів мій тато, і ми мали надію вилікувати його, врятувати. Але жертва виявилася марною. Іван мій, хоч і був з числа простих робітників, але дуже начитаним і розумним був. Я від нього стільки цікавого дізналася. А ще він завжди у мені людську гідність плекав. Співчував, зауваживши, що батьки зламали мене як особистість. Тоді гарну книжку дістати було не так просто, як зараз. Тепер були б тільки гроші. А нам, бувало, на два дні вдасться у когось взяти щось з Ремарка чи ще якусь цікаву книгу, то по черзі читали, або вголос одне одному. Я ж, було, з роботи прибіжу, їсти наварю, уроки з сином повчити треба. Гора посуду збереться, прибрати б у хаті. А Іван мені каже: «Залиш, нікуди воно не дінеться. Ходи почитаємо». Було й таке, що зайде хтось знайомий, тоді ж люди частіше ходили одне до одного в гості просто так, без запрошення. А потім кажуть: у хаті не прибрано, а вони книжки читають. Але ж Іванко мій для мене такий цікавий світ відкрив. Він розумів мене, як ніхто. Шкодував. Казав, що батьки мене ламали в догоду соціалістичному реалізму. Він був родом з Івано-Франківщини, син одного з провідників УПА. Я ж була дитям системи, вірила в піонерські вогнища і торжество комунізму. Написане в підручнику історії за чисту монету сприймала. Збирала вирізки з газет про піонерів-героїв. Уявляла себе на місці Олександра Матросова, як я на амбразуру ворожу кидаюсь. Мене навіть однокласники дивачкою вважали за таку щиру віру в ідеали тодішнього суспільства. А Іван у моїй свідомості перевернув усе з голови на ноги іще до того, як це стало можна говорити вголос. Коли він помер, мені й самій жити не хотілося. Тільки заради сина змусила себе якось повертатися до життя.
А коли почало розвиватися оце Ваше миле хобі – лялечки, равлики?
Я ще років з чотирьох від мами навчилася гачком плести. А от шив добре мій тато. Але йому не вистачало терпіння, щоб цьому й мене навчити. От чому мене тоді віддали на курси крою та шиття. Готували з мене класичну радянську жінку, яка працювала б інженером, а вдома могла обшивати сім`ю, бо пам`ятаєте ж, який у ті часи дефіцит на все був. Однак по-справжньому мої навички знадобилися на початку 90-х, коли почалася така криза, що ні грошей, ні іграшок на полицях магазинів. Одного разу я знайшла в журналі викройку, спробувала змайструвати іграшку, згадавши уроки шиття. Вийшло дуже гарно. Якось ми їздили за кордон щось продати-купити, то мої іграшки там пішли на «ура». По суботах, коли я мала вихідний на основній роботі, мені запропонували вести гурток у Будинку школяра. То ми з дітками потім ярмарок влаштовували. Дякувати Богу, нам це не забороняли. От сьогодні я зустрілася з однією жінкою, вона вже багато років живе в іншій країні, успішна, забезпечена. А тоді вона була у мене однією зі здібних учениць. Колись же, пригадую, прийшла і просить: можна, сьогодні я буду продавати свої роботи, бо у нас вдома навіть хліба купити нема за що. Ми в той день щось таки уторгували і все віддали їй. А тепер вона приїхала в Мукачево і зателефонувала. Ви не уявляєте, яка це була приємна і зворушлива зустріч! Вона не забула, пам`ятає той випадок. Правду кажуть: той, хто уміє щось робити власними руками краще за інших, ніколи не пропаде з голоду.
Я знаю, що за свою жертовність Ви отримали нагороди і відзнаки. Розкажіть про це.
Ой, так прикро мені, що замало я зробила, щоб отримувати нагороди. Так шкодую, що і роки, і статки не ті. Хотілося б для наших хлопчиків і небо прихилити, а не просто цукерок чи цигарок до свята відіслати. То за роботу у волонтерському штабі мене спершу хлопці з залізничних військ з Чопа медаллю нагородили. А потім іще медаллю «За жертовність та любов до України» від церкви. Хлопці часто телефонували з передової. Спершу я, побачивши, хто дзвонить, відразу звітувала: ваша посилка буде відправлена наступного тижня, чекаємо партію шкарпеток. Чи щось у цьому дусі. А у відповідь часто лунало: «Та я не через це телефоную. Просто поговоріть зі мною». Особливо ті хлопці, у яких нема родин, чи мами немає. Я зрозуміла, що там, у пеклі війни, їм іноді просто треба від когось слово добре почути. Тому, нехай хоч і серед ночі з чергування подзвонять – а було й таке – старалася щось добре, тепле їм сказати. Що ми їх любимо і чекаємо живими з перемогою. Ну, звісно, і про посилки, які для них постійно готували, теж. Вони ж там як діти… хоча, чому, як. Більшість з них навіть за мого сина молодші. І знаєте, так прикро мені, що наше теперішнє суспільство не цінує так своїх героїв, як колись ми в дитинстві цінували ветеранів війни. Тато мій, сам учасник другої світової, вчив нас, дітей, на День перемоги ходити вулицями міста з оберемками квітів і кожного ветерана, котрого зустрінемо – їх же по військовій формі з орденами можна було розпізнати – підходити, дарувати квіти і дякувати за перемогу. Багато чого з тих часів мені зараз бачиться смішним, наївним, безглуздим. Але оцю деталь – повагу і вдячність до героїв-захисників – варто взяти за приклад.
Зараз волонтерство у нашому місті значно пішло на спад. Але ж ми знаємо, що колишніх волонтерів не буває. Людина, яка вже навчилася жити чиїмось бідами і потребами, вже не може належати тільки собі.
То тільки так пишуть, що зараз хлопці в АТО не потребують нашої допомоги, усім від держави забезпечені. Потроху до зимових свят готуюся зібрати гостинці. А для цього однієї жебрацької пенсії ой як мало. Тому шию лялечки вдень і вночі. Щось вдається продати, щось заробити. З нашим міським товариством інвалідів я іще й до АТО дружила і співпрацювала. І тепер от їм дозволили в театрі перед виставами продавати сувеніри. Але ж то треба, щоб хтось там знаходився, виставляв сувеніри, а потім по закінченню вистави все знову збирав. Людям з обмеженими можливостями такі навантаження не під силу. Тому дуже часто це доводиться робити мені. Хочу зазначити, що серед них є багато таких, що теж намагаються допомагати бійцям АТО. Є одна дівчина Вікторія, котра має ДЦП. Вона шиє і плете одяг для ляльок, а потім дає нам, щоб продали, і просить на виручені кошти купити щось для потреб бійців АТО. Якби ж у нас серед людей, чиї фізичні можливості не мають обмежень, було більше жертовних небайдужих людей, ми б не те, що вже давно перемогли б у цій війні. Ми б її не допустили.
Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net