Про закарпатський намет-міраж, «проплачений Америкою» Майдан та опіку закарпатської святині

[Total: 0    Average: 0/5]

У попередньому номері №47 було надруковано  матеріал «Мій Майдан». Пропонуємо вашій увазі продовження циклу.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Упродовж трьох місяців ми з чоловіком розривалися між домом і Майданом. Оскільки вдома в Мукачеві залишалося двоє школяриків з бабусею (найменшого майже завжди возили з собою і залишали в Києві  у родичів), затримуватися надовго в столиці не було можливості.  І щоразу, залишаючи Майдан, доводилося відчувати якусь бентежну провину: ну от, я піду геть, у когось теж знайдуться поважні причини…  Це був найбільший страх – не загроза силового втручання, не шанс схопити тяжку застуду чи бути побитим тітушками, що без проблем вирахують тебе за межами Майдану за специфічним прокопченим запахом – а саме зведення протесту нанівець.

 Втомляться люди, намерзнуться, зневіряться,  і один за одним розійдуться по домівках, так нічого й не добившись  – ось цього тоді ми боялися найбільше. А ще так співпадало, що після кожного від`їзду зі столиці навздогін лунали дзвінки від друзів, що залишилися там, з повідомленням про ускладнення ситуації. Облога КМДА, звідки активістам довелося поливати силовиків водою зі шланга з другого поверху, нічні сутички, коли намет Кличка беркутівці порвали, « як Тузик грілку», диверсійні втручання зі снодійним, підсипаним у чай афганській сотні тощо.

Повертаючись до рідного міста, доводилося з болем усвідомлювати, що тут тече звичне розмірене життя, наче нікому й діла немає до того, що у столиці твоєї держави  неймовірними зусиллями простих людей вирішується і твоє майбутнє. Спілкуючись зі знайомими, час від часу доводилося чути образливі звинувачення – мовляв, усе там у Києві діється за сценарієм Америки, і профінансовано теж нею, що всі там не просто так, а відробляють чималі гроші. І зараз, через чотири роки після початку тих подій, як і тоді, коли подібні слова різали по-живому, я можу повторити своє нехитре зізнання: так, ми з чоловіком теж були «проплачені Америкою». Звісно, більшість коштів, а також харчових запасів на кшталт меленого сала з часником, консервації з погреба – були нашими власними. Однак гріх було б заперечувати такі речі, як переказ по «Вестерн Юніон» у сумі 20 доларів від української поетеси з Луїсвілю Роксолани Вірлан, мами семи дітей, котра з родиною вже багато років мешкає в США. З-за океану їй теж хотілося бодай якось підтримати рух до свободи у рідній країні. Ми спілкувалися в соцмережах, і Роксолана попросила прийняти її посильну пожертву: «Хай вам хоча б в один бік квитки окупляться, у вас же теж купа дітей». І ще одну пожертву у сумі 200 доларів отримали ми тієї зими від ужгородки Ольги Лоре, котра теж на той час мешкала в США, а згодом повернулася до рідних країв. На пожертву пані Олі ми закуповували шкарпетки для майданівської самооборони, продукти харчування та ліки. Звісно, якщо дивитися на речі з такого ракурсу, то Майдан і справді фінансувався не тільки внутрішніми коштами. Адже у кожного був хтось за межами держави, хто хотів підтримати і бодай чимось допомогти.

Взагалі ж, дивлячись на тодішні події з висоти сьогодення, розумієш, що не все тоді було однозначно і на самому Майдані. Як не буває диму без вогню, так і не буває чуток про оплачених «активістів» чи тих, хто під час Революції Гідності «тримав ніс по вітру». Аналізуючи згодом події, очевидцями яких ми були, ми з чоловіком часом невесело жартували з приводу величезного намету з надписом «Закарпаття»: мовляв, спостерігаючи за маневрами того намету, можна спрогнозувати загострення чи затишшя у протистояннях. Чомусь так виходило, що під час найзапекліших сутичок намет, що іще недавно красувався ліворуч від сцени Майдану, ніби крізь землю провалювався.  А як тільки все стихало, минала небезпека, – так і намет знову виростав на своєму звичному місці. Ми з чоловіком зазвичай обходили той намет, хоча спершу й тішилися – мовляв, наші тут таки є. Але зайти всередину погрітися, чайку попити – чомусь бажання не виникало. Грілися в двадцятиградусний мороз на Головпоштамті, а коли той закривали на ніч – у Будинку Профспілок, або ж просто в підземці біля входу в метро.  Та якось мені довелося на тиждень залишити чоловіка на Майдані самого, бо в рідному Мукачеві донька-семикласниця потрапила до лікарні з гайморитом. Проводячи морозні ночі на Майдані, чоловік якось забрів у закарпатський намет погрітися.

Розповідав, як з неприязню там приймали «не своїх». Були у велетенському наметі і доброзичливі мешканці, однак той, що називав себе головним у наметі, прокинувшись і помітивши тендітну жінку в капронових панчохах, що приїхала з теплого Дніпра в столичні морози і зайшла погрітися до закарпатців, мало не силоміць виштовхав її геть. Коли мій чоловік заступився, «головний» поліз у бійку зі словами: «А ти хто такий? Ти теж чужий».  Такі прикрі випадки порушували загальну ідилію і атмосферу доброзичливості та взаємної підтримки на Майдані. Ще більш прикро, що це спотворювало імідж закарпатців.
Однак було на Майдані іще дещо, пов`язане  з Закарпаттям, про що не можна не розповісти. Багато хто з закарпатців навіть і не в курсі, що на узвишші над столичним Майданом, поруч з колишнім Жовтневим палацом, звідки в найгарячіші лютневі дні 2014 року на майданівців наступали полчища озброєних силовиків, стоїть скульптура Божої Матері і Джублицький хрест. Той самий хрест, який незадовго до того публічно спиляли нерозторопні прихильниці руху «Femen». Епатажні дівчатка топлес навіть не заморочувалися, що то за хрест і що він означає. Їм замовили богохульний сюжет, і вони з бензопилою його на совість відпрацювали. Звісно, хрест був відреставрований. А встановили його іще в далекому 2004 році греко-католики, прихильники закарпатської християнської святині Джублика (Іршавський район), разом з двома такими ж – у Львові та Донецьку, як символ єднання сходу, заходу і центру.  Надпис на хресті розповідає, що його встановлено в пам’ять про жертв тоталітарного режиму від закарпатців. Святиня нашого краю Джублик заслуговує на окрему розлогу розповідь. Тут же зазначу, що навесні 2012 року, коли до початку подій на Майдані залишалося більше року, один з хрестів у самому Джублику довгий час кровоточив, і священики пророчили початок кривавих подій у державі. Монахи та священики Джублика у грудні 2013-го приїздили з молитовною місією на Майдан, привозили Нерукотворний образ Ісуса. А в криваві дні лютого, коли на беззбройних повстанців сунули чорні тіні силовиків, і здавалося, що надії на порятунок не залишилося, неначе якась невідома сила зупинила наступ і відкинула назад. Багато хто і з безпосередніх учасників тих подій, і з людей, що співчували Майдану і слідкували за протистоянням біля моніторів, вбачали у тому втручання вищих сил. Хто знає, чи не Джублицька божа Матір, що розпростерла руки над Майданом, врятувала намолене впродовж десятків тривожних ночей місце та його дітей від жорстокої розправи сильних і озвірілих…

Фото Степана Жука

Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.