Я цыган. Заполни мне карточку, пожалуйста. Я не умею писать и читать, — закарпатець у Криму

[Total: 0    Average: 0/5]
В окупованому Криму їздять маршрутки “Еталон” і “Богдан”

О 19:00 виїжджаю з Києва білим бусом “Мерседес-Віто”. Віддаю водієві 1000 грн. Телефоном замовила місце. Диспетчер каже: авто маленьке, тому провезе через адмінкордон.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Однак це — неправда. Я не вперше в Криму. Коли понад п’ять людей, кілька кілометрів треба йти пішки. У салоні п’ятеро: бабуся з двома онуками та двоє молодиків. Усі сплять, бо на адмінкордоні будемо о 4-й ранку. Пункту пропуску “Армянськ” на Херсонщині дістаємося вчасно. Тут найменше йти.

— Желаю удачи, — водій віддає багаж. — Собираемся возле кафе.

Мряка, дме вітер. Черга рухається швидко. У трейлері сидять прикордонники. З вулиці у віконце дають паспорти. Чоловіків від 18 до 50 запрошують в окрему кімнату. Дивляться сумки, питають про роботу.

— Звідки і куди їдете? Як довго будете в Криму? — питає прикордонник. Видає заламінований талон. Улітку такого не було.

— Віддасте на останньому пункті контролю. Щоб не бігали зайцями.

Там забирають талон і пропускають у “сіру зону”. Усе займає 28 хв. Раніше бувало до кількох годин.

“Сіру зону” проходжу першою з буса. Російський прикордонник питає про місце реєстрації, видає міграційну картку. Заповнюю й даю ручку смаглявому молодику.

— Нет. Заполни мне карточку, пожалуйста. Я не умею писать и читать, — простягає паспорт. Він — із Закарпаття, народився 1998-го. Замість підпису друкованими — прізвище. Питаю про громадянство.

— Я цыган.

Пишу українське. Двом його супутникам теж заповнюю документ. Їдуть на заробітки без речей на 3 місяці. Кажу, підпис має поставити сам. Вдивляється в картку, пише gazeta.ua.

— Нет. Это слишком долго, — малює хмаринку.

— Четверо на паспортный контроль! — кличе прикордонник. Після холодної вулиці в приміщенні стає жарко.

Доходить моя черга. Чоловік за склом відкидається на спинку крісла. Повільно гортає сторінки паспорта. Пильно дивиться. Уточнює, чим займаюся в Києві.

— Ищу работу.

Пару хвилин вдивляється в обличчя й пропускає. Інший відкриває сумку. Заборонені шоколадні цукерки везу в капюшоні. Пускає. На вулиці третя лінія нічого не запитує. Російський контроль перетнула за 40 хв.

Група вже біля кафе. Машину чекаємо годину. Кожну просвічують рентгеном. Інколи розбирають обшивку. Перемовляюсь із барменом — кримським татарином. Пригощає шоколадним рублем.

О 6:30 в’їжджаємо в Севастополь. На білбордах — президент Росії 65-річний Володимир Путін із написами “Крым. Россия. Навсегда”, “Мы вышли на фарватер”, “Запустим тепловую электростанцию уже в 2017 году”, “Севастополь — форпост будущего России”.

— Имитируют работу, — каже водій. — Сейчас носятся с проектом автомагистрали “Таврида” — от Керчи до Севастополя. Если ехать по центральным трассам, можно увидеть, как строится. Только деньги тырят.

Удома мати скаржиться, що жити стає все дорожче. Мию руки. Вода тхне хлором і мулом.

— Як старе вино. Перед вживанням має подихати, — жартує вітчим.

Сідаємо за стіл. На ньому — зелений борщ та ікра сига. Цю рибу родини лососевих в Україні не продають. Коштує 83 рублі — 33 грн. Викладаю цукерки. У холодильнику з українського — майонез “Пані Христина”. Колись купували кетчуп “Чумак”. Тепер його немає.

Після 2014-го, коли заходили з мамою в магазин, продавщиця з порогу казала: “Конфетки ваши привезли!” або “Появились сосиски наши, с Житомира”. Це була контрабанда за завищеними цінами. Про неї казали пошепки. З часом ті продавці виїхали або змінили роботу. Тепер кожні закупи — як лотерея, говорить мама.

Вранці їду в місто. У тролейбусі переді мною сидять двоє пенсіонерок.

— Звонила сестра. У нее пенсия уже 4 тысячи гривень, — каже одна.

— Так у тебя же 8 тысяч рублей!

— А у них цены другие! И лекарства она получила беспла-а-а-тно, — розтягує та. Компостує квиток. Пенсійні тут не дають права на проїзд.

Вулицями їздять маршрутки “Еталон” і “Богдан”. Окупанти заявляли, що за два роки замінять їх якісними російськими. Пригадую, як улітку 2014-го їхала в жовтому “Богдані”.

— Один люк на весь автобус! Хохлы никогда о людях не думали! Скоро все поменяют! — кричав розлючений пенсіонер. За три роки дали 10 нових тролейбусів. Автобусів — жодного.

У четвер зранку — дощ і шторм. Бризки від хвиль у бухті сягають четвертого поверху морського акваріуму. З однолітком ідемо в кафе. Кажу, розмовлятиму українською.

— Конечно. У нас в стране свобода слова! Но никто не сказал, что за это слово будешь на свободе, — регоче. — Меня устраивает, что мы Россия. Россия — страна возможностей! Это если ничего не делать, то все плохо.

Крутить чашку з кавою і настукує ритми пальцями по столу. Він — музикант, але кар’єра не складається.

— Работу найти не могу, все по подра­боткам. Год назад пошел учителем. Не сложилось. Никому это не нужно. Последняя работа — грузчиком. Все время сокращают, урезают зарплату. Раньше было несколько детских оркестров, сейчас — ни одного, — допиває каву. — Зато в России больше всего миллиардеров.

— Це привід для гордощів?

— Ну да! Это ведь бренд, по которому страну узнают!

Перед від’їздом блукаю містом. Це — переддень пропагандистського свята “Дня народного единства”. На вулицях усюди — автозаки, поліція.

Уранці сідаю на автобус до Києва. Багато пасажирів — старші 50 років.

— Алло, Леночка, поздравляю! Спасибо. Спасибо, — розмовляє телефоном літня жінка. Решта теж вітають одне одного. Чоловік років 70 заговорює про Керченський міст:

— Все готово. Уже асфальт кладут!

— А я слышал, и половины нету. Шторма постоянно. Неудобно, — говорить водій. — Странные у них стройки. Возле трассы асфальт кладут, а отъедешь в поле — ничего нету.

— Та я недавно с Краснодара ехал и сам все видел! — дратується старий.

Під Миколаєвом назустріч ідуть колони військової техніки.

— Без номеров. На Донбасс прут. Будет бойня, — коментує той самий дід. — Хотя это машины 1960-х годов, они и не доедут туды.

Йому ніхто не відповідає. Усі мовчки дивляться у вікно.

За томографію віддала шість тисяч гривень

За ранковою кавою в мами дзвонить телефон. Вона міняється на обличчі.

— Дзвонила колега. Хіміотерапія не допомогла. Є підозра на метастази, — пояснює.

У 40-річної жінки — рак грудей. Імпортні ліки ми купували їй у Києві. У Росії вони заборонені. Однак гроші закінчилися. Лікування відклали.

— Це — як вирок. У лікарні відмовили в прийомі. Сказали, талони є на кінець наступного місяця. Поза чергою — військові та інваліди. У приватній клініці за томографію віддала 15 тисяч рублів (6 тис. грн. — ГПУ). Але й шалені ціни — не гарантія результату. Багато хороших медиків виїхали, — розповідає мама.

Діагноз не підтверджується.

Comments are closed.