АНОНС. Той, що допомагає Миколаю і Діду Морозу розносити подарунки
Як лікар Петро Ренжин дарує дітям радість та здійснює їхні мрії
Зараз почався цикл зимових свят. До них ми щороку готуємося по-особливому: купуємо близьким подарунки, прикрашаємо ялинку, думаємо, якими стравами порадувати гостей. Але найбільше Новому року радіють діти.
Хтось із них чекає на Миколая, хтось на Діда Мороза, а хтось – на Санта-Клауса. Ми знайшли в Ужгороді людину, яка одночасно у трьох іпостасях може бути ким завгодно і вже багато років тішить дітей та дорослих цікавими зимовими розвагами.
Петро РЕНЖИН у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» розповів читачам газети «Наш Ужгород» про національності ужгородського свята Миколая, Нового року та поділився кумедними історіями з власного життя.
– Пане Петре, як сталося так, що Ви стали чи то казковим чи то релігійним персонажем?
– Моя творча самодіяльність почалася ще у шкільні роки. Я був учасником різних заходів, далі навчався у Ленінградській військово-медичній академії, де грав у КВНі, був капітаном збірної Санкт-Петербургу. За фахом я лікар, у мене три медичні спеціальності. У цьому році закінчив фізіореабілітацію в УжНУ. Маю вчену ступінь зі психології. Тому робота Дідом Морозом, Санта-Клаусом та Миколаєм є, власне, лише хобі, але, з іншого боку, це і допомога людям, своєрідна арт-терапія.
Отже, повернувшись після Петербургу в Ужгород, ми відновили так звані капусники, далі були різні студентські вечірки, студентсь-кий театр мініатюр «Гіппократ».
Коли ми стали дорослими, кожен почав займатися своїми справами, але захоплення залишилося.
– А як ставиться родина до цього хобі?
– Родина – чудово, дружина – із порозумінням. Скажу прагматично: що краще – посидіти вдома за столом чи за одну ніч заробити гроші і потім так само разом провести час, ні в чому собі не відмовляючи. Дочка з сином бачать костюми вдома і ми розповідаємо їм, що в Ужгороді дітей багато, тож я допомагаю Миколаю, Діду Морозу розносити подарунки, бо сам він не встигає. Тобто працюю їхнім помічником і за це отримую зарплату. Синові – п’ять років, а дочці – дев’ять. До них так само приходять і Миколай, і Дід Мороз… але то – не я. Торік до них прийшов мій знайомий… що теж працює помічником і має сиву бороду. Тож мої діти одразу пробували, чи борода в нього натуральна. Тому в цьому році перед святом Миколая я вперше в житті вирішив відростити бороду. У святого була саме така боро- да – своя. Він – реальна історична особа, не казковий персонаж, як Дід Мороз, тому все має бути правдиво. Санта-Клаус в Ужгороді якось не надто приживається, дорослі звикли до персонажів свого дитинства. До речі, костюм Миколая мені подарував один священик. Це – справжня ряса, яку я трішки переробив. Низ у мене православний, а шапка – католицька. Тож тепер уже три роки маю справжнє вбрання Миколая. До того часу на це християнське свято я одягав костюм Санта-Клауса.
– У дитинстві Ви любили казки, вірили у диво?
– Не пам’ятаю, чи в дива вірив, але казки любив. Мене виховував дідусь. Він приїхав в Україну з Сибіру, був військовим лікарем (я в житті пішов саме його стопами, хоча в нас уся сім’я – лікарська), тож виріс на його розповідях про Іллю Муромця та Альошу Поповича. Тобто він розповідав мені той епос, який сам знав. Потім бабуся по маминій лінії мені привила любов до таких казок, як «Котигорошко». Так, я вірив у казки, у перемогу добра над злом, у справедливість…
– А власним дітям Ви розказували казки?
– Так. І зараз розказую. Але вони вміють і самі їх придумувати, граючись чи дивлячись мультфільми, надихаються.
Який найбільш оригінальний подарунок доводилося дарувати закарпатському Діду Морозу? Чи траплялися під час ранків смішні випадки? Які має секрети наш Морозко? Яка різниця у відзначенні зимових свят між Львівщиною та Закарпаттям?
Про це та інше читайте у свіжому номері газети «Наш Ужгород» від 22 січня.
