Роман ОФІЦИНСЬКИЙ: «Фальшували минуле Закарпаття у всі епохи»
Роман ОФІЦИНСЬКИЙ – доктор історичних наук, професор, колишній проректор, а нині завідувач кафедри історії України Ужгородського національного університету, автор багатьох наукових, науково-популярних, навчальних і літературно-художніх видань.
У прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час «Недільних бесід» він розповів читачам газети «Наш Ужгород» про історію Закарпаття та Ужгорода, туризм, особисті захоплення та життєві курйози.
– Пане Романе, чому Ви стали істориком? Що привело Вас у цю професію?
– Дитяча мрія. Як і кожна дитина, я в уяві перебирав різні професії: лікаря, військового, інженера-конструктора, журналіста (п’ятилітнім став уважним читачем всесоюзного щоденника «Труд», який передплачував тато – водій вантажівки), навіть економіста або голови колгоспу. Я ріс у звичайній родині у селі, а там у 70-80-ті роки минулого століття найбільш поважною людиною вважався саме голова колгоспу, не сільський голова чи священик або директор школи. У старших класах вирішив стати істориком. Із 8-го класу співпрацював із районною газетою, публікував нариси і репортажі, фіксуючи, образно кажучи, історію за вікном школи, що відбувалася на моїх очах. Зараз оті публікації переглядаю з іронією. Вони є відбитком часу, коли формувалося моє покоління. Тоді після закінчення школи мало хто навчався в університеті, хлопці служили в армії два роки, на флоті – три. До тих, хто не відслужив, ставились як до людей з інвалідністю.
Історичні факультети належали до дуже престижних. Там готували не лише педагогів і науковців, але й, по суті, молодіжних і партійних функціонерів, державних службовців. Конкурс зашкалював. Із нами, сімнадцятилітніми, на курсі вчилися набагато старші за віком, частина з яких були комуністами. Ми виростали під ковпаком тоталітарної ідеології, що стимулювала до керованого активізму. Водночас існували неформальні рухи. Тому нас, студентів-істориків, готували до конкуренції та протистоянь, внутрішніх і глобальних.
Ужгород обрав за допомогою циркуля і географічної карти через те, що тут діяв університет, найближчий до мого дому, оскільки у Львові вчитись не міг. Батьки належали до дискримінованої категорії репресованих, чиїм дітям доступ на соціогуманітарні факультети в рідному краї перекрили. У нас половина села зазнала сталінських репресій, долю кожного відстежували до останніх днів радянської влади. Маму амністували у 1958-му, а реабілітували аж у 1992 році. Тож коли мій старший брат у 1983-му вступав на історичний факультет у Львові, його спеціально на останньому усному іспиті «зрізали» так, що для зарахування не вистачило одного балу. Натомість в Ужгороді запровадили письмові іспити і в аудиторіях встановили камери. Якщо медаліст тоді складав перший іспит на відмінно, то звільнявся від наступних трьох. Так у 1986-му став я студентом.
Загалом історик може реалізуватись абиде – у столиці, у провінції, за кордоном. Важливо прагнути висот і бути працьовитим.
– Історія – досі ідеологічна наука?
– Таке враження склалося в часи СРСР. Мовляв, історія – поверхнева галузь, щось пов’язане з піаром у журналістиці. Ніби там просто щось перемінили. Однак якісне історичне дослідження, особливо реконструктивне, є надзвичайно трудомістким, триває місяцями, а то й роками. Необхідна серйозна теоретична і лінгвістична підготовка, знання кількох мов, аби відстежити аналогії в арсеналі світових історіографій.
– Історією часто маніпулюють, особливо на Закарпатті. Що є найбільшою історичною брехнею в нашій області?
– Фальшували минуле Закарпаття у всі епохи. Приміром, для середньовіччя характерні підробки документів. Чимало спекуляцій бачимо в другій половині ХІХ століття. Тоді придумали епічну ідеологему про тисячолітню належність Закарпаття до Угорщини, чого насправді не було. Коригували імена і прізвища дійових осіб, події, дати. У радянську добу акцент робився на матеріальну домінанту, домислювалися факти, що стосувалися класової боротьби, соціальних протестів. За останнє тисячоліття в писемній історії накопичився не один шар маніпуляцій. Нині такі домисли і фальсифікації називають здебільшого туристичним міфодизайном, коли щось придумують на ходу… Як про ясен Масарика в середмісті Ужгорода, до котрого перший президент Чехословаччини не має жодного стосунку. У кожній епосі в знаннях про минуле трапляються лакуни, які заповнюють у наступних поколіннях, причому не відразу. От часто мовиться про Середнянський замок тамплієрів, що розділив учену громаду на дві “конфесії”. Одні взяли “слід тамплієрів”, інші вважають візаві за невігласів. Насправді цього ми не можемо сьогодні ні підтвердити, ні спростувати. Але ж завтра-післязавтра нові пошуки і відкриття здатні змінити традиційні уявлення. Тож наразі сміливі припущення стають родзинкою усної історії, відлунюють у новітньому фольклорі. Подібні сюжети дуже привабливі.
– А чи багато таких міфів про Ужгород?
– Їх більше десятка. Є, наприклад, вигадки про довжелезні підземні ходи. Згадаймо і Білу Діву з Ужгородського замку. Подібне придумали не наші сучасники, а століттями тому. Такі ж оповідки продукуються зараз. Принаймні, для підсилення туристичної привабливості регіону.
– Виходить, що туризм дуже тісно пов’язаний з історією. Дійсно, гостям хочеться не лише побачити пам’ятки, але й почути щось про них. Назвіть найцікавіші на Ваш погляд із історичної точки зору місця в Ужгороді.
– Найперше я б назвав Ужгородський замок, відтак – розташований поруч скансен, тобто музей просто неба, і нарешті – площу Народну із чеською архітектурою у стилі функціоналізму, що включає будівлю обласної влади, квартал Малий Галагов. Втім, вельми цікаві набережні, Горянська ротонда, жупанат, Кальварія, загалом усе місто. У когось пріоритети інакші. Як на мене, замок – один із найбільш насичених артефактами об’єкт. Скансен – це спроба відтворити Закарпаття нового часу в мініатюрі, пам’ятка дуже приваблива, створена у другій половині 1960-х років. Малий Галагов разом з головною адміністративною будівлею 1936 року унікальний як за архітектурними, так і за інженерними особливостями. Вкладено значні кошти і все до найменших деталей продумано. До того ж, зведено квартал на болоті, про яке нині ніщо не нагадує.
– Закарпаття у різні часи входило до складу різних держав. Хто, на Вашу думку, залишив по собі найбільш позитивний слід у нашій історії?
– Золотою порою вважається Міжвоєння – чехословацька доба. Це 1920-1930-ті роки. Тогочасна влада інвестувала величезні кошти у міське будівництво, комунікації, підвищення життєвого рівня населення, подолання бідності. То був величезний контраст із попереднім, австро-угорським, і наступним угорським (1938-1944) періодами. Радянський час затьмарили масштабні пограбування (конфіскації, націоналізація, колективізація) та репресії, хоча були й соціально-економічні, культурні, промислові, аграрні досягнення.
– Пішохідний міст – легенда Ужгорода. Чи є якісь таємниці, пов’язані з ним, про які громадськість не знає?
– Ми вже протягом п’яти років проводимо відкриті екскурсії, тож хто хотів дізнатися щось нове, уже зміг це зробити. Кафедра, яку очолюю, провела для всіх охочих понад два десятки мандрівок містом. Цьогоріч видано навчальний посібник «Екскурсії Ужгородом», що містить маловідоме, у тому числі про долю пішохідного мосту: будівництво, руйнування, відбудову. Йдеться про його функціональне призначення в різний час, бо нині він веде пішоходів до площі Театральної, а раніше ним їздили автобуси, а поруч були стоянки для автомобілів. У виданні вміщено фото зруйнованого у жовтні 1944-го року мосту. Зауважу, що безкоштовні екскурсії дедалі популярніші. Їх проводять і в Мукачеві, Виноградові, Хусті, інших містах області.
– Кажете, що відкриті екскурсії проводяться і в Мукачеві. А які там найбільш цікаві історичні місця Ви б назвали?
– Їх низка. Виокремлю замок “Паланок”, ратушу в центрі міста і монастир на Чернечій горі. До речі, у 1635–1711 роках Мукачево з невеликими перервами слугувало столицею Трансільванського князівства. Тож високим державним статусом у нашому краї володів не тільки Хуст – головне місто Карпатської України, але й Мукачево як столиця Трансільванії.
– Ви були учасником першої відкритої екскурсії в Хусті. Місто мале, туризм нерозвинений взагалі. Навіть немає міського відділу туризму. А що б Ви запропонували туристам оглянути там? Які історичні цінності Ви б виділили?
– Знову ж таки – замок, точніше руїни фортеці, Єлизаветинський костел 1380 року і римо-католицький храм святої Анни, побудований у 1802-му з каменів зруйнованого блискавкою замку. У церкві є вівтар, виготовлений у Туреччині із чистого золота. Для когось, можливо, важливішими є об’єкти, пов’язані з Карпатською Україною, “чеське містечко” чи інші локації.
– Добре. Повертаємося до Ужгорода. Зараз багато говориться про те, що руйнують історичну спадщину, старі будинки. Але, можливо, вони своє віджили. Людина ж теж не вічна. Що можете сказати з цього приводу?
– Із пам’ятками варто поводитися обережно. Не всі вони під захистом держави. Ряд унікальних будівель належно не зареєстровано. Причини різні – комерційний лобізм, зволікання чиновників, ускладнене документування. Буває, що через суспільний тиск уже напівзруйновану будівлю проголошують нововиявленою пам’яткою. Своє основне завдання міністерство культури України виконує неохоче. У міській раді теж посадовці, байдужі до охорони культурної спадщини. На жаль, неосвічені забудовники зменшують капіталізацію міста, його історичну цінність. Збережені об’єкти додають привабливості та примножують добробут усіх мешканців. Легше зруйнувати стару споруду і звести на її місці багатоповерхівку, щоб здавати в оренду під офіси. Ця ментальна проблема породжена браком ціннісних орієнтирів. Адже в любові до минулого приховано потужний бізнес-ефект. Для чого, скажімо, фасад у центрі міста вимощувати туалетною плиткою? Це ж повний несмак! У вільному доступі сотні світлин, листівок і кінокадрів, на яких у деталях відбито дорадянський Ужгород. Невже складно щось вартісне відновити у стилі минулих епох?
– Яке, як на Вас, найромантичніше місце в Ужгороді?
– Про це краще питати всюдисущу юнь. Гадаю, що пішохідний міст, який навіть отримав другу назву – Міст Кохання. Там освідчуються, увічнюють почуття. Скільки ж на його перилах навісних замків, залишених закоханими?! Якось я порахував їх. Виявилося, що цих колодок тисяча з одного боку і півтисячі – з іншого. Отже, кілька тисяч ужгородців символічно зафіксували взаємну сердечну прихильність, а ключі викинули у воду. Серед тих замків є вишукані взірці художньої обробки металу з іменами, ініціалами. За атрибутикою це найромантичніша частинка, серце Ужгорода. У мої студентські роки місцем побачень служили обидві набережні, надто липова алея. Її ще називали телевізором, бо тоді Інтернету і соціальних мереж не було, а багато хто любив посидіти тут на лавицях, щоб усіх побачити і себе показати. У сквері на площі Петефі чи у Боздоському парку теж час пролітав, наче у казці.
– Якби існувала машина часу, у яке століття Ви б хотіли потрапити і чому?
– Кожна епоха унікальна. Найкращий час – той, котрий людина проживає в юності. Надзвичайно магнетичною є пора власного дитинства. Повернутися туди неможливо. Маю на увазі 1970-1980-ті роки, коли ставав особистістю, коли фонтанували мрії та плани. Що ж стосується історії Закарпаття, то імпонує чехословацький період, надто друга половина 20-х – перша половина 30-х. То було динамічне десятиліття. На очах змінювалося місто, відкривалися школи, впорядковувався Уж… Ужгород нагадував величезний будівельний майданчик. Мені подобаються періоди, коли створюється щось неперебутне. Саме в цій добі хотілося б себе відчути. Навпаки, зовсім не хотів би потрапити у воєнні лихоліття, часи руйнувань, переселень.
– Як гадаєте, яким для Закарпаття був найважчий період?
– 1944-1946 роки. Хоча й 1938-1939 також – багато людей загинуло, а десятки тисяч емігрували. То безповоротні втрати, демографічна катастрофа. У 1944-му спочатку Голокост забрав сто тисяч євреїв, потім прийшли радянські війська і тисячі осіб загинули у боях. Далі населення краю прорідили репресії та депортації. Раніше навіть від найтриваліших і найстрашніших епідемій стільки закарпатців не йшло з життя. Найгірші роки – коли гинуть люди у величезних кількостях.
– Поговоримо про політиків. Зараз така тенденція, що кожен хоче дістатися до влади, є багато громадських активістів, які не є політиками, але протистоять тим же чиновникам чи депутатам. Чи є політично свідомим населення?
– Суспільство висуває таких, які є його дзеркалом. Тому претензії мусимо ставити до себе. Особливо, коли йдеться про підкуп виборців за 200, 500 чи 700 гривень. Це не характеризує всіх, але 10-15 відсотків точно. Їх голоси вирішують долю кандидатів. Утім, автоматично не означає, що ті, які програли, стали б кращими у разі їх обрання. Чи візьмемо проблему винищення карпатських лісів. Хто їх рубає? Тисячі простих людей, місцевих. Звісно, вони працюють на когось, але поводяться по-варварськи до свого ж довкілля, до майбутнього власних нащадків. Або згадаймо болючу тему забруднення поліетиленом гірських річок. На цьому тлі керівний склад місцевої влади виглядає ще дуже гідно. Домінувати ж повинні яскраві особистості, які хочуть і вміють працювати. Зміни відбудуться, коли утвердиться далекоглядне покоління з оптимістичним настроєм, без рабського мислення. Змінитися повинні й пересічні люди, зокрема у побуті.
– Розкажіть про себе, як про людину. Як проводите вільний час, куди любите подорожувати?
– Люблю поратися у своєму невеликому саду, а поїздки, як правило, у мене службові. За кордоном буваю передусім, аби взяти участь у наукових форумах. У рідне село їжджу декілька разів на рік. Там колоритна місцевість з лісами, полями, луками, ставками… Приємно послухати рідну говірку, що різниться від літературної мови, заходити до школи, в якій промайнуло незабутнє десятиліття… Тепер мушу частіше провідувати батьківщину, оскільки готую книжку про рідне село від найдавніших часів до наших днів. Це моя професійна данина.
– Ви ще й автор поетичних збірок. Що надихає?
– Пишу і поезію, і коротку прозу, і публіцистику. Літературна творчість – улюблене хобі. Подобається експериментувати з художнім словом. Днями завершив прозову книжку під назвою «Червона лінія». Маю намір оприлюднити її наступного року. Це – університетські бувальщини. А надихає чарівна природа і постійне спілкування з колегами, студентами, аспірантами, докторантами, як-не-як я – педагог вищої школи.
– Ви пишете і це – чудово! А що подобається читати?
– Обмежень немає. Беру до рук літературу не тільки гуманітарного напрямку, а цікаві книжки з географії, астрономії, фізики, біології чи космічних технологій. Деколи перевіряю себе, чи можу виконати завдання з алгебри чи геометрії на шкільному рівні. Отак, жартома кажучи, доганяє мене бумеранг із дитинства, бо колись семикласником проходив тижневий відбір у спецшколу-інтернат фізико-математичного профілю, що тісно взаємодіяла з нинішнім Московським технічним університетом імені Миколи Баумана. Часто заходжу в книгарні, щоби принаймні побачити різнопланові новинки. Звісно, найбільше читаю на історичну тематику.
– Головне джерело інформації для Вас: книга, газета, комп’ютер чи телевізор?
– Найчастіше – Інтернет-ресурси. Стараюся проглядати до тридцяти сайтів. Це стосується і наукової роботи, і політичних новин не лише в Україні, але й за кордоном. Займає це щонайменше 2 години на добу. Інколи дописую в такі популярні медіа, як «Українська правда» і «Дзеркало тижня».
– Надзвичайно важливе питання. Діти в школах вчать всесвітню історію та історію України, але при цьому їм більше відомо про те, що відбувалося десь у Стародавньому Римі, ніж у власному місті. Як можна цю прогалину заповнити? Крім того, наша історія нерідко подається в підручниках у нецікавому вигляді.
– Ми з колегами над цим міркували і вирішили підготувати підручник з історії Закарпаття для загальноосвітніх шкіл. Спробуємо відповісти на актуальні питання і запропонувати якісне видання. Прагнемо хоча б частково виправити ситуацію, коли в обігу ряд невдалих підручників. Про це можна безкінечно говорити, але хто напише краще? Ми внесемо свою лепту, оскільки в шкільному курсі історії України відведені години для вивчення минулого рідного краю. До речі, підручник – це найвищий пілотаж в освітній та науковій діяльності. Його складніше написати, ніж будь-який художній твір чи науковий грос-бух. На підручниках формуються покоління. Це відповідальна місія. Працюємо вже третій рік, залишилося роботи на рік-півтора.
– Поділіться веселою історією, про яку Ви не розповідали іншим.
– 1991 рік. Проголошено незалежність України, але ще існував Радянський Союз. Бурхливо проходить вчена рада історичного факультету – ідеологічного хребта держави, що розпадалася, держави, якій викладачі вірно служили. Їм було по 50-60 років, нову реальність сприймали важко. Запам’яталися кілька емоційних фраз. Саме обрали безпартійного декана, улюбленця студентів. Консервативний професор каже: «Я був комуністом, є комуністом і помру комуністом! І мене після смерті обмотайте червоним прапором!». Естафету миттю підхоплює безпартійний декан: «Я був атеїстом, є атеїстом і помру атеїстом! А ви мене з попом не ховайте!». Аудиторія від сміху надірвала животи. Потім обидва промовці злагіднили свої погляди. А в останню путь їх провели по-християнськи.
– Спасибі за розмову! Успіхів Вам, натхнення та здійснення всіх планів і задумів!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
