А ще тут живуть рисі, збереглися рифи давнього моря та знайдено знаряддя праці, яким 20 тисяч років
Наразі там проживають 4723 осіб. Перша згадка про населений пункт датована 1350 р., коли білківські воєводи випросили собі село в угорського короля Лайоша Великого у вільне володіння. При цьому монарх зобов’язав їх збільшити кількість населення, бо на території тодішньої Липчі мешкали всього кілька родин.
У письмових джерелах село відоме як Lурcе (1403), Лепсе (1419), Lурtsе (1442), Lурсzуе (1555). Протягом тривалого часу належало магнатському роду Білк.
З назвою села пов’язано багато різних міфів, кожен із яких вартий уваги. Зокрема, одна з легенд твердить, що походження назви села походить від слова «ліпша». Справді, колись на всіх історичних документах та географічних і військових картах під час панування на території Закарпаття Австро-угорської імперії зустрічалася назва Ліпша. А на місцевому діалекті «ліпша» – означає краща. Гіпотеза пов’язана з тим, що село розташоване в Березне-Лігшинській долині, що зумовлює кращі умови для життя людей і господарської діяльності. Саме через це мешканці навколишніх сіл і називали її «ліпшою», адже сусідні з селом населені пункти – Горінчево, Кошелево, Липовець, Липецька Поляна – розташовані на більш гірській місцевості.
Друга легенда пов’язує назву села з прізвищем першого поселенця – Липчеєм. Зараз на Хустщині це прізвище доволі розповсюджене.
Третя легенда пояснює те, що назва села пов’язана з липою – деревом, яке на час заселення території було досить поширене на околиці і взагалі на всій території населеного пункту.
Також існує і четверта легенда. Згідно з нею Липча отримала назву від річечки Лишім (права притока р.Ріки), яка протікає через більшу частину села.
Відома також легенда про трьох братів, які мандрували нашим краєм у пошуках роботи. Звали їх Липшай, Ізай і Довгай. Липшай залишився на території Липчі і заснував перші поселення (можливо, Липшай – Липчей), Ізай – оселився там, де зараз Іза (прізвище Ізай так само, як і Липчей дуже поширене на Хустщині), а Довгай пішов через гірський перевал, бо дуже любив гори, і біля ріки Боржава заснував селище, яке називається Довге.
Село знаходиться у 12 кілометрах районного центру – міста Хуст і займає площу 34 кв. км.
Має присілки, до речі, також із досить цікавими назвами: Крайнє (Каллів), Кривий, Полінець, Посіч, Осава (Осадки).
Через село проходить автомагістраль, яка сполучає декілька районів Закарпаття, Івано-Франківщину та Львівську області.
З усіх боків Липчу оточують Карпати, які мають величезний вплив на кліматичні і гідрологічні особливості.
У горах (точніше у Полонинському хребті) беруть початок річки, які протікають через село. Колись, як свідчать археологічні розкопки, на території населеного пункту було море Тедіти, яке відступило – і на території всього Закарпаття відбулося інтенсивне формування гірських хребтів вулканічного походження. Цей масив називають Вигорлат-Гутинський хребет, або гряда, яка простягається далі на територію Румунії.
Село багате на родовища будівельних матеріалів, а саме на пісковики, піски, гравій. Є поклади цеолітів, які не розробляються, але в перспективі можуть використовуватися для очищення стічних вод, виробництва паперу, гуми, наповнювачів добрив, адсорбентів, що поглинають радіонукліди.
На території села є ставки, які використовують для розведення риби. Ґрунти не належать до родючих.
Населений пункт відзначається різноманітністю і видовим багатством рослинного тваринного світу. Є рослини, що занесені до Червоної книги України – шафран Гейфеля, підсніжник, первоцвіт, нарцис вузьколистий.
У чистій воді річок зустрічаються короп, лящ, марена, мінога.
Багата і дика фауна – козуля європейська, куниця, вовк, кабан дикий, кіт лісовий, рись, з птахів – дятел, сойки, одут, кажани, сови, орли, яких іще не постріляли мисливці. А ще між Липчею й Ізою розташована найбільша в Закарпатті оленяча ферма на 130 північних оленів.
На території села є монастир Різдва пр. Богородиці. У нього досить цікава історія.
У 1924 р. кілька черниць звернулися до владики з проханням заснувати жіночий монастир. Ієромонах Пантелеймон (Георгій Кундря) випросив у місцевої мешканки місце під нього і частково оплатив його. Освятили місце 5 червня 1925 p. і черниця Параскева з 20 молодими дівчатами взялися за будівництво. Вже в кінці 1925 р. збудували церкву Різдва пр. Богородиці та перші 6 келій. Навесні 1926 р. закінчили другий корпус, кухню, трапезну і майстерню. Тоді в монастирі було 45 монахинь, а в 1930 – понад 80. У 1936 р. звели сьомий (житловий) корпус.
Монастир мав свій водяний млин, рибник, піч для випалювання цегли тощо. Згодом збудували нову муровану церкву з вежею над входом, увінчаною цибулястою банею, з дахами під шинґловим покриттям.
У радянський період монастир перетворили на обласну санаторну школу-інтернат. Тоді добудували два великі санаторні корпуси. Церкву розібрали у 1961 р. Зі старих споруд збереглася лише каплиця. За часів незалежності будівлі повернули монастирю. При цьому доля обездолених дітей мало кого цікавила. Відтак було збудовано дзвіницю, обладнано каплицю, а в 1995 р. освячено новозбудовану церкву.
Цікавим фактом є те, що на околиці села знайдено крем’яні знаряддя праці, зроблені близько 20-15 тис. років тому.
Крім того, в околицях зберігся риф міоценового моря, що заслуговує на охорону як геологічна пам’ятка.
А ще у селі є унікальне Липовецьке озеро, яке місцеві називають Морським (або Місячним) оком. Розташоване воно на висоті 526 метрів над рівнем моря. А от як утворилося на високих кам’яних схилах – природна загадка.
Існує легенда, що ущелина заповнилася водою від сліз дівчини, яка плакала за своїм коханим кожної місячної ночі через те, що хлопця вбила блискавка.
Глибина водойми (як написано в туристичному довіднику) – 45 метрів. У 2016 році місцеві разом з рятувальниками намагалися виміряти глибину, але їм не вдалося, адже на глибині 12 метрів починається вулканічний розлом, з якого відбувається наповнення озера водою. А туди потрапити аквалангісти не змогли.
Холодна прозора вода заповнює воронкоподібну яму, яка виникла на місці бокового кратера згаслого вулкану. Озеро не має притоків і живиться підземними водами, що надходять з великих глибин. Звідси й пішло повір’я, ніби озеро не має дна. Дехто ще називає його «бездонне».
З водойми сильним струменем тече гірський потік. Липовецьке озеро вважається однією з найцінніших пам’яткок вулканізму в Карпатах.