Ужгородські родини, розділені кордонами, щоб побачитися, замість 50 метрів долали 80 кілометрів
З00 хат залишилося в Україні, а 600 опинились у Словаччині
Малі Селменці – село в Ужгородському районі на кордоні двох держав.
Ще 12 років тому село, частина якого знаходиться в одній, а частина в іншій державі розмежовувала металева сітка. Але потім її зняли. Залишився лише прикордонний контроль.
Село засноване в другій половині XIII ст. шляхтичем Марцелом, нащадки якого до свого прізвища додавали прикладку «селменські» (de Scelemencz). У XIII–XV ст. село відоме в письмових джерелах під назвами: «Scelemencz», «Zelemencz», «Kis Zelmencz». У 1599 році тут нараховувалося 6 селянських господарств та садиба землевласника, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
У 1715 році у Малих Селменцях проживало 2 родини.
Наразі там мешкає близько 200 осіб разом з дітьми.
Здавалося б нічого особливого – село як село. Але після Другої світової війни прямо посеред населеного пункту проліг кордон. Раніше село належало Великокапушанскому району Словаччини. А в 1946 році його розділили між тодішніми СРСР і Чехословаччиною, більша частина, Вельке Слеменце залишилася в Словаччині. Тобто, в Україні – залишилися понад 300 осель, а у в Словаччині – понад шість сотень.
Тож родини на довгих 60 років роз’єднала залізна завіса.
За словами сільського голови Йосипа Іллара, огорожа сягала метрів 3 у висоту, а в довжину була 300-400 метрів.
Кажуть, що ініціатором встановлення кордону на тому місці, де він проляг були саме місцеві мешканці, оскільки вони сподівалися, що таким чином, опинившись в іншій країні, їм не доведеться сплачувати борги.
Люди просто не вірили, що кордон встановлять. Та надії розвіялися після того, як радянська влада почала нищити будинки і зводити стіну.
А от коли її вже побудували, близькі їм люди опинились по інший бік огорожі. Тому вони вигадали собі новий метод спілкування – співали пісні. Слова підбирали такі, щоб їх розуміли тільки члени родини, або навмисне голосно сварились.
За часів «відлиги», коли вже можна було їздити в Європу, жителям Малих Селменців, аби побачити рідню, яка жила від них усього за 50-100 метрів, доводилося їхати до пункту пропуску в Ужгород, а це 15 кілометрів. Відтак уже на території Словаччини об’їзними шляхами треба було повертатися до Великих Селменців. Таким чином виходило величезне коло, завдовжки 80 кілометрів.
Одразу після того, як Україна стала незалежною, мешканці обох частин села почали збирати підписи, щоб їм дозволили відновити родинні зв’язки. Зі зверненнями очільники населених пунктів подалися до президентів обох держав.
І в 2005 році тут встановили перехід. Відтоді селяни з обох частин Селменців ходять один до одного в гості пішки або їздять велосипедами.
Цікаво, що словацька частина села дуже відрізняється від української. Дороги там без ям, узбіччя чисті, а будинки впорядковані.
Утім сільський голова словацької частини Людвіг Товт скаржиться, що з села люди масово виїжджають.
«У нас практично немає робочих місць. Є лише школа, два магазини та залізниця. Молодь масово їде за кордон, залишаються лише люди середнього віку і пенсіонери, – зізнається він.
Натомість перехід дав друге дихання Малим Селменцям: біля кожної хати відкрили крамниці продають все – від одягу до їжі. Ціни в євро. Словаки сюди ходять за покупками.
Купують тут цукерки, цигарки й алкоголь. Вони дешеві, ніж у них. Скажімо, на кілограмі цукерок можуть заощадити 2-3 євро.
Крім того, за єдиний податок, який сплачують підприємці, тут привели до ладу дорогу і тепер родичам стало легше спілкуватись.
Єдине, що їх стає все менше по обидва боки кордону, бо в пошуках кращого життя люди покидають свої домівки.
