Закарпатка кинула доньку заради коханця. Зустрілись на цвинтарі
Ліза ніколи б не повірила, що зустрінеться з мамою на цвинтарі. Та й не хотіла вона з нею зустрічатися. Ліза знала, що мама кинула її, коли їй було 2 роки. Тобто не тоді, коли вона її народила і переживала якийсь шок. А тоді, коли вже встигла до неї звикнути і бачила, якою безпомічною є її крихітна донька.
Вона також знала і те, що мама кинула її заради якогось чоловіка, який згодом кинув і матір. Якийсь іграшковий магазин, їй Богу! Мати відмовилася від неї, як від непотрібної іграшки. А той чоловік відмовився від матері. У мами потім було ще багато спроб улаштувати своє життя. Про це Лізі розповідали випадкові люди, які час від часу натикалися на сліди матері. Але жодного разу жінка не подзвонила своїй дочці. І жодного разу не прийшла, щоб поговорити, дізнатися, як вона живе. Ліза навіть не чекала на вибачення, просто на розмову.
Життя минало у радощах та клопотах. Ліза вийшла заміж і народила донечку. Дочка була для неї всім світом. Хоча тільки вона знала, скільки провела біля неї безсонних ночей. У перший рік життя доні вона присвячувала їй майже увесь свій час. І тому в перший рік свого материнства Ліза почала ненавидіти матір. Вона не могла уявити, як би відмовилася від малої Каті. І чи могло бути в світі щось таке, щоб заради цього вона погодилася її віддати в дитбудинок.
Особисте життя Лізи склалося не якнайкраще. Після двох років шлюбу вона розлучилася з чоловіком. Але ж у неї залишилася Катя. Ліза навіть не могла уявити, що вона робила, якщо б у неї не було дитини. Вона б просто збожеволіла з відчаю після розлучення. Тоді, коли втратила роботу і тоді, коли втратила коханого, і тоді, коли було дуже важко на душі ненависть до матері тільки наростала.
Якщо до цього часу вона намагалася її виправдати, то зараз бачила в уяві тільки образ холодної жорстокої жінки. Підсвідомість все ж опиралася, змушувала чекати, кидатися до телефону, коли хтось помилково набирав її номер. У телефоні виринали голоси друзів і незнайомих людей, але материного не було.
Росла Катя і якось вона спитала у матері про бабусю та дідуся. Адже ледь не у кожного в дитсадку є дідусі та бабусі, а в неї нікого. Але Ліза не стала створювати красиві картинки для доньки. А сказала, що в неї бабуся дуже жорстока. І їй зовсім не цікаво, як там поживає її мала внучка. Катруся почала плакати, але Ліза була непохитна. Вона ніколи не стверджувала, що в Каті гарна бабуся і що в неї просто там щось не складається, щоб побачити їх.
Боляче було ще й через те, що мама чудово знала, де вона живе. Адже їхні спільні знайомі час від часу розповідали матері про дочку – з надією на те, що вона все ж таки наважиться приїхати. Але жодної звістки за життя матері так і не прийшло. Та звістка прийшла тільки після її життя.
Одного дня Лізі принесли телеграму, що мати померла. І були зазначені день, час та місце похорону. Тож їхати треба було терміново. Мабуть, з огляду на Лізу зволікали з похованням, яке мало відбутися аж через три дні.
Але замість того, щоб миттєво зібратися, Ліза сіла на кухні і стала непорушно дивиться в одну точку – на фіранку. І раптом заплакала. Потім вона поцілувала доню у русяву маківку. Але жодного слова не сказала їй про те, що сталося насправді.
Ні, вона не поїхала до матері на похорон, як не поїхала ні на 9-ий, ні на 40-ий день. А тільки десь через три місяці взяла відпустку і стала збиратися в те містечко, де колись жила її мама. Та, звісно, ніхто її там не чекає. Тож вона вирішила поїхати просто на міський цвинтар.
Вона знала, де знаходиться цвинтар, бо одного разу вона приїжджала у це місто. Думала, що випадково зустрінеться з мамою. Але вона тоді кілька разів обійшла все місто і жодного разу не побачила материне обличчя. Якісь жінки біля неї сміялися, розказували родинні історії, вітали одна одну, але все це її не стосувалося. Всі жінки були чужими. Невже вона зараз нічого не відчуває? Невже до неї не котяться якісь хвилі ніжності, які з’єднують різних людей?
І з того часу вона перестала чекати від матері дзвінків або якихось новин. Мати в її серці померла. Але справді померла вона аж через 12 років.
І от вони ідуть на цвинтар. Гарна погода – таке сонечко. І такий великий цвинтар. Ліза приїхала зранку, бо думала, що тільки кілька годин у неї піде на те, щоб знайти мамину могилу.
Дуже вона не хотіла питати про це у жінок, яких могла випадково зустріти. А що, коли ті здогадаються, хто вона така? А що, коли стануть кидати їй услід ненависні погляди? Хіба вони знають, що коїться в її душі?
Катруся тримала в руках букет. А Ліза тим часом жадібно вивчала написи на пам’ятниках та хрестах незнайомих людей, але так і не наважувалася щось запитати. Вона знала, що зараз у матері інше прізвище, але дата народження та ім*я не змінилися.
Раптом вона наткнулася на чоловіка, який згорблено сидів на лавці, його постать була сповнена таким великим смутком, що Ліза вирішила – це була саме та людина, яку вона могла щось спитати.
Тож вона спитала, чи випадково він не знає, де похована така от жінка. Чоловік звів на неї погляд. В очах спалахнули цікавість і вдячність водночас.
– Тут вона і похована, – сказав незнайомець і посунувся, щоб дати їм обом місце на лавці. Ліза механічно прочитала дату на хресті. Так, помилки не могла бути – це була саме її мати. Цей незнайомець, напевно, і є її чоловік. Вони довго мовчали. Навіть Катруся не наважувалася втручатися в їхню мовчанку. Вона вже й сама зрозуміла, що тут лежить її бабуся, з якою вона розминулися на все життя.
Нарешті чоловік почав розповідати. Дуже він любив свою дружину. Хоча вона завдала йому багато болю. Вона зраджувала йому, тікала з молодиками з його дому, який тепер стоїть пусткою. Йому дуже важко справлятися з цією порожнечею.
Чи він знав про те, що дружина має дочку та внучку. Так, знав, та дружина забороняла говорити на ці теми. І від неї годі було довідатися, де вони живуть.
Ліза допомогла чоловікові підвестися, а потім несподівано обійняла його і тоді вони обоє заплакали. Чоловік безпорадно, як дитина, а Ліза голосно – не ховаючись ні від кого зі своїми сльозами. Чоловік запросив їх додому. Пригостив чаєм. Став щось готувати. Але Ліза стала сама господарювати на не знайомій їй кухні і потроху до неї почав повертатися спокій. Тим часом чоловік розповів, що в нього колись загинули дружина й донька, вони потрапили в аварію, загинули миттєво.
Через кілька років він зустрівся з Валею – матір’ю Лізи. Закохався у неї, у її радісні витівки, у її нестримне бажання жити. Вже не міг вирватися з виру цього почуття. Вона стала жити у нього і навіть відповідала взаємністю. Але потім у їхньому житті все пішло шкереберть. Вона стала йому зраджувати. А він страждав мовчки.
І коли вона захворіла, мовчки за нею доглядав. Робив все, що від нього залежне. Втрата після смерті стала для нього подвійною. Здавалося, що дружина давно хотіла від нього піти, а зараз пішла по-справжньому – назавжди.
Сталося так, що гостювання Лізи у цьому домі не завершилося. Господар став благати, щоб вони залишилися тут. Ліза все ж довго вагалася, як їй чинити. Але раптом все вирішила Катруся. Якось на східцях господар спіткнувся. Катя вигукнула:
- Обережно, дідусю!
Всі дружно посміхнулися. Цей момент і вирішив їхню подальшу долю. Ну, то й що, що вона не мала батька. Зате зараз вона знайшла справжнього! Ну, то й що, що в цього чоловіка так і не народилася власна внучка? Ось вона, його люба онучка Катя, яка в його житті знайшлася випадково і залишилася назавжди.
Образа на матір у Лізи теж із часом погасла. Адже вона подарувала їй цю чудову людину. Одного разу мати приснилася Лізі. Як зазвичай буває у таких снах, вона спитала, як мама себе там почуває. Мама казала, що в неї все гаразд. А потім раптом маму покликали на обід. Вона побігла. Але згодом обернулася і закричала:
- Дякую, що привела до мене внучку. Коли б не вона, ти б мені ніколи не пробачила. Але тут прощають усім. А я скоро повернуся до вас. 22 січня, не забудеш про це?
Ліза прокинулася і на всяк випадок написала на календарі дату. І вірила цьому сну, і не вірила. Але стало все ж легше на душі від того, що відчула, як простила свою матір.
На новому місці всім їм велося добре. Того року була холодна зима із великими снігами. Ліза нікому нічого не казала, але сама дуже чекала, коли ж настане те 22 січня. Цього дня ніхто в хату не заходив у гості. Аж ось надвечір прибилося до двору цуценя. Воно було ще зовсім мале. Десь, мабуть, відбилося від матері. Стало нявчати під дверима.
Першим його помітила Катя. Вона одразу загорнуло цуценя у свою стару куртку. Поділилася з ним морозивом, яке напередодні підігріла в каструльці. А увечері вони сиділи всі четверо біля каміна – троє людей і маленька собачка.
Жебонів телевізор. У хаті було тепло і затишно. А Ліза думала – невже вони нарешті всі разом. Вона, дочка, цей чоловік, який прийняв їх одразу за своїх, і мати? А якщо навіть це неправда, то це все одно любов. Та любов, яку так важко знайти. І яку так легко втратити.
Олена РОЗМАН, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
