Як закарпатка створила жіночий клуб і що з цього вийшло

Як знайти себе? Як стати успішною? Як поєднувати цікаву роботу з улюбленим хобі? Рецепт простий – любити те, чим людина займається. Спеціально для читачів закарпатської газети «НЕДІЛЯ» Олена Ціва розповіла про те, як стала з завідуючої дитсадком успішним підприємцем, як  виникла ідея започаткування  жіночого клубу і чого вона прагне в майбутньому.

Пані Олено, ідея об`єднати навколо себе цікавих особистостей жіночої статті для спільного змістовного дозвілля могла прийти в голову непересічній особистості. Розкажіть про себе – хто Ви за освітою, чим займаєтеся поза клубом.

Якщо можна, то я почну іще з дитинства. Я завжди була лідером по натурі. У школі, в дитячому таборі  завжди щось очолювала, організовувала.  Мені дуже подобалося бути активною,  пізнавати цікаве. Якщо це літній табір, то там я щось дізнавалася від нових друзів, якісь художні номери, сценки, потім привозила і втілювала це вже у своїй школі.  Іноді така моя активність не всім подобалася, і доводилося відстоювати свою позицію, своє лідерство.

Не називали вискочкою?

Та звісно, що називали. Однак ми те переросли, і зараз з колишніми однокласниками прекрасні стосунки. А тоді навіть до таких інтриг вдавалися, що тепер згадувати смішно. То підкинуть записку, що за мною хтось з НЛО спостерігає, то напишуть листа в літній табір з докором, що інші діти в цей час у школі на практиці парти з класу для ремонту виносять, а я в таборах відпочиваю та розважаюся. В дитинстві ми всі більш вразливі, і такі докори мене дуже засмучували. У школі я чим тільки не займалася. Був і танцювальний гурток, і драматичний. І подушки ми шили для швейної фабрики, заробляли по 2 копійки за подушку. А потім став вибір – кооперативне училище або педагогічне. Пішла в пед.

А чому не вищу освіту відразу пішли здобувати?

Та якось так у нас в місті було прийнято – після 8 класу в училище, а потім вже до вишу. Навчаючись в педучилищі, я вже для себе вирішила, що вихователем не буду, але буду мати приватний садочок. Це була середина тяжких 90-х, суспільство іще не було готове до подібних речей, а я вже про них мріяла. Однак усе було не так просто. Коли я закінчила училище, місця для роботи в садочку не знайшлося, і я пішла працювати бібліотекарем у восьму школу. Спочатку соромилася  комусь зі знайомих казати, що я працюю  не за здобутим фахом. Однак мені дуже пощастило з колективом. То були такі цікаві люди! Ми разом організовували різноманітні  шкільні заходи.  Щотижня у нас проводилося якесь тематичне свято. А потім при нашій школі був створений нетрадиційний заклад для дошкільнят  – школа «Радість». На той час це був ексклюзивний заклад, котрий не просто готував діток до школи. Там були мистецькі заняття, уроки іноземних мов для дошкільнят. Я почала працювати там вчителем математики і викладачем театрального мистецтва.  Якраз мені це підходило за моєю освітою педагога дошкільнят.
Іще в педучилищі я грала в команді КВН. Ірина Штих, котра є співорганізатором жіночого клубу, була керівником нашої команди. Якось мою участь у грі помітив  тодішній директор нашого Мукачівського драмтеатру, котрий був у журі.  Згодом він зателефонував мені, вже на роботу, і запропонував роль Галі у виставі «За двома зайцями». Я навіть ходила на співбесіду і успішно її пройшла, однак перейти працювати до театру так і не наважилася. По-перше, мала проблеми з горлом і боялася якихось ускладнень. Щоправда, фах педагога в цьому плані теж не є ідеальним. Але, мабуть, я просто не бачила себе у якості акторки театру.

Так нічого й не зіграли?

Ні, але свої акторські здібності повністю реалізовувала в школі «Радість». Часто доводилося перевтілюватися то в Бабу Ягу, то в Карлсона, то в клоуна, то ще в когось. І це все, до речі, майже на голому ентузіазмі, адже заробляли ми тоді копійки.  Але молодий запал, бажання навчатися чомусь і розвиватися давали свої щедрі сходи. За той час – а пропрацювала я в цьому дошкільному закладі чотири роки – я познайомилася з дуже великою кількістю людей. Батьки, дідусі з бабусями, старші братики й сестрички моїх вихованців… Зараз зі мною вітаються пів міста, хоча відтоді пройшло дуже багато часу. Навіть таке було минулого літа – я зі своїми дітками на терасі однієї з кав`ярень їли морозиво, а до нас підійшов один чоловік і сказав моїм донечкам: «Діти, ваша мама була дуже хорошою вчителькою». Такі речі неймовірно приємні, ти розумієш, що не змарнував свого життя. …Потім я вступила на заочне відділення Івано-Франківського університету на фах «дошкільне виховання». База педучилища була дуже сильною, тому мені було легко навчатися.  В університеті я загорілася новими ідеями і хотіла їх втілити в життя в дошкільному закладі свого міста. Не посоромилася з цими ідеями піти до міського керівництва. Мабуть, у мені побачили щире стремління щось покращити в дошкільному вихованні. Так у віці 23 роки без якихось зв`язків чи могоричів я стала завідуючою 11-м дитсадочком. На той час я вже була заміжня, а на посаді завідуючої отримувала таку мізерну платню, що доводилося поєднувати ту посаду з роботою в школі «Радість». То був нонсенс, адже державні дитсадки і та школа були конкурентними закладами між собою. Однак реалії життя змушували поєднувати, щоб якось підтримувати бюджет молодої сім`ї. А ще ж і на сесію їздити доводилося, бо тоді я ще не закінчила навчання. Бувало, їдеш з сесії з однією водичкою. Або приїздиш до Франківська о четвертій ранку і сидиш на вокзалі, бо на вулиці ще темно, а на таксі грошей нема. А потім як розвидниться, ідеш пішки з важкою валізою з речами на квартиру. Не все так просто давалося в житті, як зараз комусь може здатися. І на роботі теж спочатку мені, молодій та зеленій , говорили: «Звернення «Олена Вікторівна» іще треба заслужити». Однак мені вдалося налагодити там роботу, сформувати такий колектив, що потім навіть зі школи «Радість» деякі батьки переводили своїх діток до нашого садочку.  Хоча я сама безпосередньо з дітками не працювала, однак про наш садочок у місті заговорили, дехто навіть помилково вважав його приватним, бо ми там започатковували багато ексклюзивних на той час новинок. Заняття з психологом, театральне мистецтво для дошкільнят, хореографія, уроки іноземної мови, група вихідного дня. Ми з кухарем удвох виходили по суботах і працювали безоплатно, щоб батьки при потребі мали змогу приводити у суботу своїх діток. Такого до нас ніхто не робив у місті. Потім я перейшла вже в більший дитсадок завідуючою. Були грандіозні плани і наміри, але прийшов буревій і за одну ніч повалив 29 дерев на території нашого садочка. У нас тоді працювала нічна група. В одному приміщенні дах повністю знесло, у двох – пошкодило. Уявіть собі побачити таке в закладі, який ти очолюєш. Але я не впала у відчай. Мої дівчата активно опанували пилку «Дружба – два», допоміг колектив чоловіка. Ми так оперативно прибрали поваляні  дерева, що, коли прийшла компетентна комісія оцінювати завдані пошкодження, сказали, що нам іще гріх скаржитися.  А у нас два місяці даху не було. Щоб якось тому зарадити, я оббивала всі пороги, навіть до прикордонників зверталася у надії, що вони зможуть на якийсь час позичити великий армійський намет, щоб накрити будівлю. В результаті тих пошуків відгукнулися наші шефи – кондитерська фабрика. Вони дали рулон клейонки, і таким чином ми перебули, поки не відремонтували дах. Допомогла з ремонтом одна з релігійних громад. Знаходила спонсорів, меценатів серед друзів, знайомих тощо.  На той час мій чоловік вже мав власну фірму з реалізації систем кондиціонування, і його колеги говорили: «Твоя жінка – чудовий менеджер. Вона стільки сил і часу тратить на державній службі. Чому ти не забереш її на своє підприємство?»  Хоча на момент створення підприємства чоловік говорив, що ми ніколи не працюватимемо разом, та, мабуть, з часом його думка кардинально змінилася. Бо одного разу не залишив мені вибору, сказавши: «Завтра я залишаю офіс відкритим, і якщо ти не вийдеш на роботу, він залишиться напризволяще».

І Ви змушені були залишити посаду, щоб підтримати тепер вже родинний бізнес?

О, то був дуже нелегкий крок. Як свого часу я соромилася того, що працюю в шкільній бібліотеці, так тепер ганьба було, що з посади завідуючої дитсадком я перейшла в ще орендований маленький офіс у якості чи то продавця, чи то офіс-менеджера. Спершу я там себе відчувала не дуже комфортно. Мене підтримувало тільки те, що я усвідомлювала: я це роблю для своєї сім`ї. Мої організаторські здібності і тут знайшли своє застосування. Освоїлася, почала й тут щось нове втілювати, розширювати асортимент продукції та послуг. Орієнтувалися на ринок, на попит. Робота поглинула мене настільки, що, народивши другу донечку, я часом змушена була, погодувавши її, залишати на котрусь з бабусь, брати таксі, їхати на об`єкт, щось там вирішувати, потім знову на таксі мчатися до маленької дитинки.  Вклавши її спати, сідала перевіряти накладні. Але то було цікаво і перспективно. Завдяки спільним зусиллям ми з чоловіком тепер впевнено стоїмо на ногах. І от саме тоді, коли вже й діти підросли, і справа налагодилася, я почала відчувати необхідність у якійсь іншій формі спілкування. Так почала зароджуватися ідея жіночого клубу. Вперше ми почали збиратися років три тому, іще в Будинку школяра. Але тоді після кількох спроб я відчула, що це більше мені потрібно, а ті, кого я запрошувала, приходили швидше з поваги, а не від того, що відчувають таку ж необхідність. Я зрозуміла, що ідея передчасна. Однак пройшло не так багато часу, і ця ідея знайшла відгук у суспільстві. Кожна жінка, мабуть, мріє бодай на трішечки відірватися і від роботи, і від родини, провести цікаво пару годин, щоб, зарядившись позитивом, знову ж присвятити себе і роботі, і родині.

Як часто проходять ваші зустрічі? Чим ви їх наповнюєте?

Ми збираємося не  часто, але стараємося так все організувати, щоб ці дорогоцінні години «для себе» давали якомога більше наснаги і заряду бадьорості. Один раз на місяць, а то й на два. Це різноманітні майстер-класи, спілкування з цікавими людьми за чашечкою кави чи фрешу, сеанс йоги чи уік-енд за містом. Форми зустрічей різноманітні. Звичайно, вони потребують певних грошових вкладень, але воно того вартує. Наш клуб відкритий для нових людей, хоча і не хочеться робити його аж занадто чисельним. За рік активної роботи вже сформувався кістяк, але новим людям у нас комфортно, бо ми намагаємося створити доброзичливу атмосферу. От взяти хоча б наш виїзд на два дні за місто. То був невеликий приватний готель, куди приїхало 16 жінок. Попри негоду, ми сходили до водоспаду Скакало, потім відвідали сауну, а увечері біля розпаленого каміну цікаво поспілкувалися та провели заняття з фаховим психологом. Кожна з нас – особлива. Хтось щось вміє робити краще за інших. Ділимося навичками, досвідом. Незадовго до Різдва зібралися на майстер-класи, де згадали дитинство, майструючи ляльку-мотанку «Різдвяний янгол», а також під керівництвом ужгородської майстрині з кайвінгу Оксани Шегеди навчилися гарно оформляти святковий стіл. А кошти, зібрані під час майстер-класу, спрямували на благодійність. Знайшли одну родину в місті, де мама – онкохвора, а 17-річна донька – інвалід дитинства з ДЦП. То ми для тієї дівчинки зробили приємний святковий подарунок.  На першу у 2018 році зустріч зібралося аж 27 представниць прекрасної статі, бо гостем зустрічі був дуже цікавий чоловік – письменник Мирослав Дочинець. Географія нашого клубу щоразу розширюється. Минулого року приєдналася ужгородка Оксана Шегеда, а от цього разу на зустрічі були навіть представниці з Великобританії та Чехії. Після таких зустрічей життя сповнюється новими емоціями, у кожної з нас горять очі, подвоюється енергія, хочеться жити на повну, робити щось цікаве, а не просто відбувати кожен день, як повинність.

Валентина ЖУК, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net